Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

— Ну, то ж як буде, панове громадо? — скинув Полубатченко парусинового картузика і обтер спітнілий лоб. — Яке ваше буде слово? Вдаримо по руках та й зап'ємо могорич? На десять хат по відру поставлю. Самого браїлівського перваку! — він прицмокнув і смачно обтер вус. — По два на п'ятнадцять хат! — вдарив він у полу. — Хай моє пропада — для добрих людей не жалко. Я на лихе не пам'ятний.

Стало тихо. Мовчали всі.

Пан Полубатченко обтер піт ще раз і почав з іншого кінця:

— Послухайте ось мене, люди добрі, сюди. Підвели вас, люди добрі, «товариші». У нечесне, протизаконне діло утягли. А де вони зараз, оті «товариші»? У Брянських лісах — вовк їм товариш, тьху, тьху, прости господи, на їх розбишацькі голови! Чи ж вам тепер за них до одвіту ставать?

Що? — пан звів очі догори. — Перед богом, то вже сам бог на страшному суді розсудить. А перед паном — ні. Я ж таки чоловік. Та й влада тепер у нас справжня стала — хліборобська. Не пан я тепер, а добродій. І ви добродії, люди добрі. Добро діяти, значить, маємо. І діла наші проміж себе по-доброму маємо вирішать. Що ти кажеш, Омельку?

Омелько нічого не казав. Всі мовчали.

— Ви ж таки хлібороби, — вдарив себе долонями в груди Полубатченко. — На землі ж сидите, з землі хліб їсте, і діти ваші своїх дітей на землі родитимуть. Розкиньте розумом — тут же, як у задачник глянути! Що?

Зборня мовчала.

Полубатченко обтер піт.

— Ви ж таки з діда-прадіда хазяї! Ну, де ж таке чуване-видане, щоб землю задурно дістати? Купувать її, рідну, треба. І батьки ваші, і діди купували. Куповане — то своє. Кревне. І закон його-захистить. Хіба ж я її десь задурно потяг? Двадцять год вже, як в пана П'ясоцького відкупив. А батько мій грунт он за лісом держав, чотири десятини і морг. Старі люди іще згадують. О, діду Панкрате, таж ви пам'ятаєте? Що?.. А тепер перехотілося мені хазяйнувати. Дочки в мене вже дорослі. Ту заміж, ту вчити, а третій ще чогось треба. Виїду у Київ, завод буду ставити. Що? Та коли б не такий час, то за мої грунти по тисячі миколаївських за десятину узяти б узяв! Не земля ж — парник. Що?

— Земля хороша! — зітхнув дід Панкратій. — Сита…

— Та вже ж, та вже ж! — зрадів і схопився пан Полубатченко. Він підбіг до діда Паикратія і вхопив його за плечі. — Сита! Он яка зеленіє!

Всі подивилися за рукою пана у вікно. Крізь листя дерев і контури хат виднілися далекі обриси поля. Зеленого, соковитого.

Дід Панкратій ще раз зітхнув. Пан Полубатченко раптом зіп'явся навшпиньки і, озираючись, відійшов від вікна. Змовницьки нахилився до людей.

— Чи ви думаєте, — зашепотів він, — німці дурний хліб вам отак і подарують? Відберуть! Усе одно відберуть. Пропаде ваш врожай! Вони на власність, ох, які строгі! А власного — ні, не займуть! Це у них строго. Що?

Люди завовтузилися, шумно перевели дихання.

— По руках? У полу бить? Сто по сто лопаток від десятини, а я — могорич? Що?

— А як же воно буде з націоналізованим? — тоскно запитав хтось від дверей. — То їсть, реманент, значить, усякий, ну, і вопче…

Пан Полубатченко прнтис руки до грудей лагідно й миролюбно.

— Людоньки добрі! Ну, де ж таке чуване-видане? Чи господь за грабунки не карає? Ну, трапилося, підбили вас лихі люди, злодіяки, «товариші». Я чоловік на лихе не пам'ятний. Слова не скажу. І карателів ніяких не покличу. Самі знесете — в кого моя борона, в кого плуг, в кого соломорізка. Усе. Знесете — тоді й купите. Вам же воно до землі потрібне. Громадою купите. А мені земля тепер без інтересу — спродаюсь весь.

У дверях раптом сталася невеличка колотнеча. Хтось протискався знадвору, поспішно розштовхуючи людей.

— Що? — поглянув туди пан. — Ти чого, Петровичу?

То був метушливий піддідок, з голеним підборіддям і довгими жовтими вусами, зодягнутий точнісінько, як сам Полубатченко. То був Полубатченків управитель Петрович Він нарешті протовпився просто по людських ногах, скинув картуз і, поштиво перехилившися надвоє, задріботів через хату до пана. Обличчя управителеве було схвильоване і стривожене. Підбігши до Полубатченка, він тихо і швидко залопотів йому на вухо — задиханий, притримуючи серце рукою.

Всі завмерли, намагаючись і собі вловити слівце з Петровичевої мови. Та марно — Петрович шепотів.

Але з самого пайового обличчя стало видко, що новини, принесені Петровичем, надзвичайні. Панове обличчя мінялося просто на очах. Відразу пан трохи зблід, і очі

його зробилися мало не круглі. Він навіть знесилено сів. Потім він почав червоніти. Потроху з рожевого до налитого синьою кров'ю. Повіки почали лупати Піт з лоба він обтер тричі. Нарешті він випростався, зітхнув на повні груди, аж затріщав піджак під пахвами, і перехрестився широко і повільно.

Люди чекали, затамувавши дихання, навіть покидали смалити люльки.

Пан Полубатченко випростався і подивився кудись у куток поверх людських голів. Очі його були прозорі, безвиразні, немов нічого не бачили перед собою. Рішуче він надів картуз і сховав хустку до кишені.

— Кха! відкашлявся він. — Так от! Передумав я. Ні садиби, ні поля продавати не буду. Сам господарюватиму Що? — Люди мовчки розступилися, і на порозі Полубатченко ще спинився. — А награбоване щоб до вечора в економії було. Все! — Потім він повернувся ще раз. — І до палацу щоб позносили чисто все. І меблі, і дзеркала, і посуд. І дзиґарі з музикою щоб увечері на місці були! Що?! — він прокричав це, знову налившися синьою кров'ю.

Потім пан Полубатченко повернувся і швидко закрокував. Петрович задріботів трохи позаду.

В зборні ще ніколи так тихо не було. Соловей у шкільному садку вже не співав, але коники стрекотіли в траві шпарко і дзвінко. Люди сиділи зблідлі й розгублені. Ніхто не курив. Всі не відривали очей від спини пана Полубатченка. Він зник за рогом монопольки. Він простував на майдан.

— Мати божа! — прошепотів дід Панкратій. — І що ж воно там таке трапилося?

На дзвіниці раптом ударив великий дзвін, і тоді закалатав, загурчав часто, тривожно, неспинно. Били на сполох.

Одну секунду в зборні панувала ще тиша, тоскна й немов нескінченна. Але зразу ж люди схопилися і кинулися до дверей, на вулицю, мерщій на майдан.

На майдан вже збіглося всеньке село.

Люди тіснилися до церковної брами. Перед кулеметами в чохлах рота німців вишикувалася з гвинтівками на караул. Піп в облаченії стояв на церковному ґанку. Поруч з ним гайдамацький старшина тримав папір у руках. Німецький майор сидів трохи осторонь, теж на ґанку. Дзвін калатав часто і страшно, мов на пожежу. Натовп німо стовбичив ні в сих. ні в тих. Чоловіки були похмурі й зблідлі. Жінки витирали очі. Навіть діти і ті не гасали, а принишкли, збившися в гурт. А дзвін все бив і бив. Вже піп махав до дзвіниці хрестом. Вже десяток найголосистіших гукали угору паламареві годі. Вже цілий натовп махав до дзвіниці руками, хустками й брилями. А паламар усе калатав. Дзвін бив і бив. Нарешті якийсь гайдамака поліз на дзвіницю і відтяг здурілого паламаря. Але то був і не паламар. Паламаря десь не знайшлося, і піп послав калатати Микифора Маложоиа. І Микифор Маложон калатав на гвалт, з усієї сили, оскаженіло, немов жадав підняти на сполох, скликати сюди на гвалт, на майдан до рідного села, цілий світ. Гайдамака через силу відтаскав збожеволілого діда від бевкала.

І коли стало тихо, гайдамацький старшина розгорнув папір. Все заніміло. Тільки Микифор Маложон кректав і тяжко відсапував, злазячи по драбині з дзвіниці. Старшина раптом передумав і передав папірець попові.

Піп благословив народ на три сторони, прехрестився сам і почав читати немов євангеліє.

День був — тридцяте квітня. То була грамота про настановлення над землями, добрами й людом — «задля осягнення ладу, спокою і добробуту» — пана гетьмана всея України, на ймення Павло Скоропадський [319] .

319

Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) — генерал царської армії, великий український поміщик. 29 квітня 1918 р. на інсценізованому австро-німецькими окупантами «з'їзді хліборобів» у Києві був проголошений гетьманом і очолив буржуазно-поміщицький «уряд». 14 грудня 1918 р. внаслідок революційної боротьби трудящих України «уряд» Скоропадського було повалено. Сам Скоропадський утік до Німеччини, де продовжував антирадянську діяльність.