Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Козубенко озирнувся миттю з-під брів. Один ішов попереду, два по боках, четвертий позаду. Один багнет впирався йому в поперек, два інших підколювали під ребра, передній австрієць похилив карабіна дулом вниз. Спробувати хіба?
Вулиця вже не була порожня. Проклята — широка й простора — Шуазелівська вулиця! З-за парканів вже визирали сполошені жителі. Хвиля бою перекотилася, і вони виглядали — що там і як? Несміливо, нерішуче виходили і на вулицю. Он — соборний регент Хочбихто, без піджака, п'яний, з олівцем у руках. З дня закінчення духовної школи він бере олівця до рук тільки для того, щоб записати собі в пульку або на вістах. Цілу ніч він різався в преферанс і от черговим «виходящим» вибіг на вулицю глянути, з чого б ото стрілянина? Перша австрійська лава вже пройшла, тепер проходила й друга. Групками по три, по чотири чоловіка австрійці виникали раптом просто з-за спин сполоханих мешканців, просто з садків, де кожний кущик був відомий і дітям, і дідам: австрійці проходили околиці наскрізь, шпортаючи в зарослях кущів, зазираючи похапцем до кожного приміщення. Регент Хочбихто стояв з роззявленим ротом і кліпав очима: пулька була тисяча, самогону цідилося без ліку, просто із змійовика, — і він ніяк не міг збагнути, звідки австрійці, чому австрійці, коли йому достоту було відомо, що живе він в колишній Російській імперії, від кордонів Австро-Угорщини сто один кілометр? А втім, він одразу й заспокоївся. Він домислився, що це, мабуть, гралося пульку в вагонному купе — немарно ж хитало і кидало цілу ніч — і тепер, очевидно, поїзд прийшов до Підволочиська [300] . Він лапнув мерщій по кишенях за паспортом, але саме покликано з вікна — Петро Андрійович сів на семи бубнах без двох, — і Хочбихто мерщій похитав геть. Отже, і п'яного регента Козубенко бачив востаннє. Скільки себе пам'ятав, Козубенко знав і цього соборного регента — отак без піджака, п'яного, з олівцем у руках.
300
Підволочиськ — райцентр Тернопільської області, залізнична станція. Відомий з середини XVII ст.
На розі Гімназичної стояла купка гімназистів. Вони йшли до гімназії, і непередбачений переворот захопив їх на половині путі. Адже вчора ввечері німці стояли ще на кордоні. Вони пустили вночі десяток панцирників, а ешелони з піхотою прибули до блокпоста запломбовані, немов вантажні маршрути. Значить, телеграф був також в руках у «Центральної зради» [301] . Прокляті націоналісти!
Туман порідшав, і сонце от-от вже мало визирнути між хмар.
І нагло кров ударила Козубенкові в лице. Тепер гімназисти, звісно, візьмуть його на глум. Аякже, ведуть Козубенка! Того самого Козубенка, що роззброював їх, коли вони під командою бравого штабс-капітана Дерев'янка готувались обороняти уряд Керенського. Того, що верховодив хлопцями на залізниці. Того, що присилав більшовицьких комісарів — малописьменних і некультурних мастильників — у їхню цивілізовану гімназію! Голову спілки робітничої молоді! Ні! Далі він не піде! Розстрілюйте тут!
301
…«Центральної зради»… — тобто Центральної ради, буржуазно-націоналістичної контрреволюційної організації, яка виникла на Україні в березні 1917 р. і тимчасово захопила владу в листопаді 1917 р. 25 грудня 1917 р. Перший Всеукраїнський з'їзд рад проголосив створення Української Радянської Республіки і оголосив Центральну раду поза законом.
— Цурюк! [302] — перехопив його рух той, що йшов з правого боку, і підколов багнетом під ребро. — Цурюк! — перелякано підхопили всі інші. Підхопили писклявими, дитячими голосами. Така ганьба!
Цих гімназистів Козубенко добре знав. Сербин — це той, що весь час носиться з тою буржуйською спілкою середньошкільників. Макар — непоганий хлопець, але безповоротно зачитаний в Кантах і Гегелях. Туровський — ну, що з того, що знає всіх пісень, які тільки є на світі? А он і Кульчицький — цікаво, коли ж це він устиг знову зробитися гімназистом, як ще чотири дні тому Козубенко зустрічав його в формі з червоною зіркою на кашкеті. Значить, так само, як ото зимою ходив з шликом у «вільних козаках» [303] ? Дезертир, перевертень, покруч! А брат його, слюсар Стаська, побіг он разом з цепом червоногвардійців. Чи не перейняли і його отам, коло містка? Адже Стаху прострелено ногу, і він шкандибає. Бідний Стах…
302
Назад! (нім.) — Ред.
303
«Вільні козаки» — члени військових формувань Центральної ради.
Лють знову зіжмакала Козубенкове серце. Скільки є сволоти, навіть поміж своїх. Він пішов прямо на гімназистів, і австрійці ледве встигали за ним.
— Гей! — закричав він, змахнувши кулаком. — Чого ж ви стоїте? Ваша бере! Біжіть ведіть по хатах австріяків — виказуйте, продавайте народ німцям і вашій Центральній зраді!
— Гальт! [304] — заспішили австрійці. — Гальт! Цурюк! — Вони заклацали затворами. — Гальт!
Гімназисти збилися тісно. Полохливо вони притулилися один до одного.
304
Стій! (нім.) — Ред.
— Ми не ябеди! — мало не плачучи, гукнув Сербин.
— Дурак! — аж зблід і замахав руками Макар. Він ладний був кинутися на Козубенка з кулаками за таке зухвальство й образу.
Але в цю мить вже інше відвернуло увагу австрійців. В кінці вулиці — там, коло проїзного під насипом тунелю, — враз затріщали безладні й сквапні постріли. Тоді залящали вигуки і зринув прудкий тупіт кінських копит. Секунда — і просто з тунелю, просто сюди вискочило двоє верхівців. Вони припали за кінськими шиями і гнали з усіх сил. Злива пострілів перестріла їх.
Козубенкові конвоїри не встигли прикласти гвинтівок до плечей, вони тільки вперли їх в боки — і випал за випалом вдарив назустріч втікачам.
— Гальт! Гальт! Гальт!
Передній кінь зметнувся і кинувся вбік, на Гімназичну вулицю. Але саме на розі він зразу ж і впав. Їздець перелетів через голову і схопився на рівні за три кроки попереду. Він шарпнувся геть — бігти вздовж високих парканів. Та кулі наздогнали його, і він простелився ниць — здригнувся, перевернувся горілиць і закляк.
Це врятувало другого верхівця. Він проскочив у цю мить далі по Шуазелівській, до міста на Станіславчик. То був Шумейко, Олександр Іванович. Козубенко радісно закричав — верхівець уже був за садами й будівлями, — але три багнети вперлися Козубенкові в груди. Четвертий австрієць підійшов до забитого і копнув його чоботом під ребро.
То був голова ревкому — слюсар Буцький. Козубенко затремтів дрібно і тоскно. Голова ревкому, слюсар Буцький, вже на світі не жив…
В цей час по цепу австрійців передано якийсь наказ. Австрійці спинилися, взяли гвинтівки до ноги і вийняли цигарки.
— Гімназисти? — запитав котрийсь з них.
— Йя! Йяволь!
— Пан з котрої класи?
— Аус дер лецтеи клясс… [305]
— Ми також. Тільки он Юзек, — австрієць кивнув на того, що зостався біля Козубеика, — з передостанньої. Мали сі дипльомувати сей рік. Пан палить? Перепрошую. Прошу пана…
Це не були, власне, австрійці. Це були стрільці так званої Української галицької армії [306] , що її сформовано в Австрії з галицької молоді — «рятували соборну Україну від більшовиків».
305
З останнього класу (нім.). — Ред.
306
Українська галицька армія (УГА) — військове формування контрреволюційної «Західноукраїнської народної республіки». Створена з частин «січових стрільців» та інших західноукраїнських підрозділів австро-угорської армії й мобілізованого населення під час розпаду Австро-Угорської імперії в кінці 1918 р. У складі військ петлюрівської Директорії УГА виступала проти Радянської влади на Україні. На початку 1920 р. залишки розформованих Червоною Армією частин УГА перейшли на бік Радянської влади. З них було сформовано три бригади Червоної української галицької армії (ЧУГА). В кінці 1920 р. під час наступу військ буржуазно-поміщицької Польщі дві бригади ЧУГА перейшли на бік інтервентів, які їх роззброїли та інтернували.
І враз запанувала незручна мовчанка. Гімназистів було четверо і четверо. Четверо російських і четверо австрійських. Про Австро-Угорщину російські гімназисти з підручника Іванова [307] знали: це «лоскутна» імперія Франца-Йосифа Габсбурга [308] — країна переважно гірська, клімат у різних частинах не однаковий, флора середземноморська, чорноморська й балтійська, фауна палеарктична [309] , населення вісімдесят дві і три чверті людини на квадратний кілометр. Про російських гімназистів австрійським гімназистам було відомо: вони також навчаються закону божого, історії, географії, чотирьох мов, математики, ба й філософської пропедевтики теж. Вони складають іспити, провалюються на переекзаменовках, дістають одиниці й сідають у карцер.
307
Підручник Іванова — підручник з географії Г. І. Іванова.
308
Франц-Йосиф Габсбург (1830–1916) — імператор Австрії, король Угорщини з 1848 р., з династії Габсбургів; у 1867 р. перетворив австрійську монархію в двоєдину монархію — Австро-Угорщину. Один з організаторів Троїстого союзу 1882 р., сприяв підготовці першої світової війни.
309
Фауна палеарктична — тобто фауна географічної області суші, яка займає всю Європу, нетропічну частину Азії і Північну Африку.
Розмова не зав'язувалася. Чотири гімназисти стояли з книжками під пахвами — вони йшли собі до гімназії, і, коли б не цей переворот, вони б зараз сиділи над латинським екстемпорале. Це було, безперечно, соромно, і вони почували себе пігмеями. Четверо інших гімназистів стояли в сталевих касках з гвинтівками в руках: вони ввійшли до міста з боєм і щойно забили голову ревкому, слюсаря Буцького, — он він лежить горілиць. І вони почували себе переможцями-завойовниками.
Один з австрійців поправив німецьку каску на голові і неголосно заспівав: «Не пора, не пора, не пора…» [310]
310
«Не пора, не пора, не пора…» — пісня на слова Івана Яковича Франка (1856–1916), музика композитора і диригента Ярослава Дмитровича Ярославенка (1880–1958).