Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Зілов стояв білий і закусивши нижню губу. З-під козирка він похмуро оглядав усіх. За ним стояв Потапчук, теж з гвинтівкою на руку, весь червоний, і одвертав очі набік. Він ніяковів. Он же Теменко, Кашин, Туровський… Кілька годин тому Туровський підказував же йому, Потапчуку, що таке тангенс, котангенс і як вичислити обсяг і поверхню сферичних тіл…
Сербина, Макара і Кульчицького Броніслава в гурті гімназистів не було.
— Руки вгору! — прохрипів Зілов. Гімназисти підняли руки вгору і опустили голови.
Але в цей час всі здригнулись і двадцять затворів клацнули поспішно як один. Там, за перегородкою, що відділяла унтер-офіцерський закут, раптом розітнувся брязкіт розбитого скла. То штабс-капітан Дерев'янко вибив шибку і втік У ніч.
Сотня гвинтівок і п'ять тисяч патронів були здобуті хлопцями Козубенка без жодного пострілу, як наказав червоногвардійський командир, машиніст Шумейко.
БАТЬКІВЩИНА
Тепер принаймні він знав, що він дезертир. Отакий, як, скажімо, солдат Яків.
Ні, не такий. Солдат Яків дезертирував із царської армії, не схотівши брати участь у війні поміщиків і капіталістів. А з якої армії і від яких гасел дезертирував він? Це достеменно не було йому відомо.
А трапилося все це так.
Коли, вийшовши тихо з гімназії, рота обережно поринула в завулки передмістя, Сербин раптом помітив, як хтось — у тумані та мряці він не зміг навіть розібрати, хто саме, — тихо відійшов від рядів, спинився біля тополі і розстебнув шинель. І Сербина враз обсипало сухим жаром і облило холодним потом. Він зрозумів. Це було навмисне. Тому нічого не було потрібно. Він тільки вдавав, щоб, прикрившись цим… утекти. Потім ще хтось раптом схилився до ноги, немовби в нього розв'язався шнурок на черевику. Сербин простежив за ним одним оком. Той пропустив всі ряди — клятий шнурочок все не зав'язувався; ряди пройшли, а він так і залишився в тумані позаду.
І, нарешті, просто перед ним крокували Зілов, Піркес і Потапчук. Вони йшли, нахилившись один до одного, і пошепки перебалакувалися. В цей час перед ними був місток між слободою і територією дев'ятого полку. На цьому містку ми колись билися з солдатами, що хотіли арештувати нас за грабунок патронів. Місток був вузький, тільки на двох у ряд. Треба було на ходу перестроюватися по двоє. Зілов, Піркес і Потапчук немов загаялися. Вони затопталися на місці, і задні немовби відшовхнули їх. Вони відійшли набік, немовби для того, щоб усіх переждати. Але збоку були кущі глоду. Вони прихилилися за них, а потім їхні шинелі метнулися в завулок — до міста, назад…
Перше Сербинове бажання було — кинутися й собі. За ними. Назад. Він навіть зробив крок убік. Але зразу ж він і спинився. Вони ж його не покликали?..
Йому аж у горлі зробилося солоно.
Нізащо! Нізащо він не піде напрошуватись! Нехай!
І тоді він наважився сам. Приключки він довго не шукав. Він ужив щойно вивіреного способу. Він теж нахилився зав'язати черевики. Але тут він побачив, що він же в чоботях і зав'язувати не було чого. Тоді він випростався, відійшов до тополі і розстебнув шинель.
Він був один, сам — завжди сам! — і довкола було тихе, темне, поснуле чи причаєне місто. Навіть не валували пси. Фу, чорт, як на світі самітно жити!
Отже, він — дезертир. В першу ж годину покликання до військових обов'язків. В ім'я чого він дезертирував?
Сербин зосередився і присилував себе згадати всі аргументи солдата Якова, єдиного дезертира, якого він знав. «Осточортіло… Остобісіло… кому воно потрібно… поміщик на фронт не йде… жиріє і багатіє… без анексій і контрибуцій… Нам ця війна без інтересу…» Це були слова Якова. Сербину вони були холодні. Він просто був проти війни. Він не міг цього зносити — руїна, знищення, страждання, кров, смерть. Годі! Йому ж тільки сімнадцять років! Він хоче жить! І щоб довкола теж було життя! Правда, він знав, власне, він відчував, що на світі, в житті людини, є — мусить принаймні бути — щось таке, велике, прекрасне й найважливіше, за що людина може руйнувати, згодна страждати, навіть піде на смерть. Це безперечно. Але — що?
За що, скажімо, вмер би він — Сербин Хрисанф?
От Зілов, Піркес і Потапчук, вони вже знають — за що! Вони ж пішли. Не покликали, чорти!..
Втім, Сербин догадувався, куди вони пішли. Вони з цим і не ховалися, власне. Скільки вже днів вони розповідали про те, що залізничники організовують Червону Гвардію для оборони Рад, і вони думають до неї записатися. Отже, Червона Гвардія? Це Сербину не зовсім було зрозуміло. Росія — це він знав. Україна — також, здається, було зрозуміло. Монархія і республіка — в цьому він, безперечно, розбирався. Потім, значить, народність і демократія — ще б пак! Сербин ненавидів всю цю зграю буржуазії — всіх тих поміщиків, фабрикантів і особливо дворян та аристократію. Він за робітників і селян. Це безперечно. За революцію!.. Ага! Оце ж воно й є! За революцію! За революцію він може піти і на страждання, і навіть — в горлі стислося, — навіть на смерть. Барикади, руїни, страждання, він — і над ним тріпотить по вітру прапор. Гранати вибухають, кулі свистять, вогонь і дим! І він падає, пробитий коло серця. Друзі підхоплюють його. Музика… Ні, де ж на барикадах музика? Він просто каже: «Друзі, я вмер за революцію!» І от останнє зітхання… Бідна, бідна мама, її Христя вмер… Ах, мама! Вона ж зостанеться одна, сама. А вона так любить свого Христю. І вона ж уже старіє. Хто нагодує її, хто потурбується, як вона постаріє та заслабне? Хто закриє їй очі, коли вона вмре?
Мами зробилося так жалко, що Сербин зрозумів, що нікуди і ні за кого він вмирати не піде.
Він дезертир.
Сповнений зневаги, презирства й огиди до себе самого, Сербин рушив назад. «Тобі, Хрисанфе Захаровичу, так і вмерти вічним гімназистом!»
На вокзалі була страшенна тіснота. Перони були забиті юрбами солдатів різних частин і родів зброї. Адже щоп'ятнадцять хвилин до перону підкочував новий поїзд чи ешелон. На Москву і на Петроград відтягувалися з фронту війська. На всіх входах і виходах вокзалу чатували козацькі патрулі. До третього березня дев'ятсот сімнадцятого року вони були вірні цареві. Тепер вони були вірні Тимчасовому урядові. В залі першого класу було стовпотворіння вавілонське. В сусідніх царських покоях засідала Рада. Там вирішалося надзвичайне питання. Питання, від якого зразу мало змінитися все, все зробитися іншим і інакшим. Комітет порятунку чи ревком! Тимчасовий уряд чи Ради! Коаліція чи більшовики! Війна чи мир! Народу набилося так тісно, що ніде було пройти. Люди стояли одне коло одного в задусі й парі — і ждали. Солдати, робітники, інші громадяни.
Біля самісінького входу до зали Сербин враз наштовхнувся на Броньку Кульчицького. Він сидів на лаві з якимись речами поруч. Як радісно побачити свого! Значить, і Бронька Кульчицький втік? Ах, ні! Він же захворів і не був ні на матчі, ні в класі, ні там..
— Здоров! — підійшов Сербин. — Ну, що нового чувати?
Кульчицький був похмурий і злий. Крім того, він був незадоволений з появи Ссрбипа.
— Нового?.. Есть такие слухи, что Николай Второй заделался царем на станции Попелюхи…
— Та ні, я серйозно…
— Серйозно ж.
— А куди ж це ти тепер вибрався? Це бідони твої?
— Мої. Грошей, ти знаєш, скільки потрібно? Вагон грошей! Взяв я, значить, у батька меду два бідони. Завезу до Києва, продам. Там продовольча криза, і за кожний бідон мішок керенок дадуть. Буду спекулянчити.
— А що ж ти сказав батькові?.. Для чого тобі мед?
— Нічого не сказав… Пішов до льоху і взяв.
Помовчали.
— У тебе ж стільки грошей було…
— Було. А тепер ноль цєлих. Хто ж тепер в карти гуля? Революцію, фраери, захищають. А нащо вона їм? Карасі…