Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Навшпиньках, мовчазні й бліді, ми пройшли крізь гімназію. Було тихо. Було абсолютно тихо. Ніколи ще, за всі сто дев'яносто два роки існування російської гімназії, в її стінах не було такої мертвої тиші. Двері всіх класів були розчинені, і на порогах стояли завмерлі педагоги. З-за їхніх спин визирали грона стрижених дитячих голів. Вони були з очима, широко розведеними, і ротами, розтуленими ще ширше. Вони не дихали.
Під годинником в роздягалці стояв Піль. І це було неправдоподібно, але, присягаємось, це було так: він стояв зовсім рівно, і ноги його не здригалися під колінками. Він був білий як смерть.
Надворі справді періщив дощ.
Втім, з дев'яноста трьох нас до роти дійшло, заледве півста. Чотири десятки — в темряві ночі, в шумі дощу — загубилися
Події, які примусили міського комісара Тимчасового уряду покликати під гвинтівку навіть нас, неповнолітніх гімназистів, були, проте, цілком поважні.
З Петрограда надходили відомості, для комісара ніяк не втішні. Робітники вимагали передати владу Радам, і з дня на день можна було сподіватися збройного виступу В Києві українська Центральна рада утворила «комітет охорони революції». Партії, які підтримували Тимчасовий уряд, утворили «комітет порятунку революції». Більшовики організували ревком. Робітники «Арсеналу» були готові до повстання. Але комісар Тимчасового уряду стягував з фронту вірні урядові козацькі частини, штурмові батальйони смерті, а також юнкерів офіцерських шкіл. І от у Вінниці — між Києвом і фронтом спалахнуло повстання збільшовизованого п'ятнадцятого полку. Він виступив на підтримку утвореного у Вінниці більшовицького ревкому. Вірні урядові юнкери і штурмові батальйони ударили на ревком і його військо. Кілька годин вже тривав жорстокий артилерійський бій.
В нашому місті гарнізон був вірний Тимчасовому урядові. То була комендантська рота поручика Гори-Гораєвського і георгіївські кавалери поручика Парчевського. Рота служби іскрового телеграфу підтримувала українську Центральну раду Але авіаційний парк викликав у комісара небезпідставні побоювання — там же верховодив більшовик Ласко. Ще гірше було з залізничними робітниками. Їх у місті було над п'ять тисяч. І хоча частина депо, розпропагована «Просвітою» і націоналістичними партіями, стояла за Центральну раду, робітники вагонних майстерень підтримували більшовиків.
Пан комісар міста мусив усе це зважити. Ще сотня багнетів, вірних Тимчасовому урядові, мовиться про гімназистів, звичайно, не була зайва.
Був вечір. Дощ перейшов уже на холодну і сльотну мряку. Вогке й змерзле місто причаїлося в сподіванні невідомих і тривожних подій.
Вокзал у центрі палав яскравими огнями. Там, у розкішних царських покоях, екстрено засідала Рада робітничих і солдатських депутатів під головуванням токаря Буцького разом із представниками громадських організацій та делегатами фронту. Результат мав бути один: або комітет порятунку, або ревком… В суміжній залі першого класу один коло одного тісно, один одному в потилицю, стояли солдати, робітники і городяни. Вони чекали на вирішення. На трьох вхідних до царських покоїв дверях, на три сторони, стояли три кулемети системи «максим» з трьома кулеметниками біля кожного. Проти кожного кулемета, просто грудьми на люфу, стояли юрби роззяв. Адже дев'ятеро кулеметників, перехрещені патронними стрічками і з бомбами при боці, то ж були — Лисичко, Ветерков, Куць, Збарек, Запорожець, Міхно, Мадюда, Іванов жонатий та Іванов нежонатий — всім же відомі стро-галі, слюсарі й теслі з вагонних майстерень. Під страшними стрічками, бомбами і наганами у них же були звичайні цивільні пальта, засмальцьовані піджаки. Це були перші червоногвардійці [292] , яких бачило наше місто.
292
Червоногвардійці — члени озброєних загонів робітників, головної ударної сили Великої Жовтневої соціалістичної революції. Створювалися в березні 1917 р. під керівництвом більшовиків, у березні 1918 р влилися в Червону Армію.
Територія авіапарку і територія вагонних майстерень потопали в цілковитій темряві. Завбачливі бортмеханік Ласко і машиніст Шумейко наказали тут електричне світло виключити. Лише по залізничних коліях, що розтинали й смужили вагонний парк, та вздовж насипу від авіапарку
Ще ніколи так тихо не було над нашою станцією. Навіть коли налітали німецькі повітряні розвідники. Паровози не вигукували, маневровики не гриміли буферами, транзити не гуркотіли колесами на розвилках…
І тільки з трьох сторін здаля порушувано цей урочистий і моторошний супокій. Від військової рампи долинали удари кінських копит об дерев'яні вагонні долівки, і противна гармошка, захлинаючись і заздрячи, розповідала про те, як «ехал из ярмарки ухарь-купец, ухарь-купець, удалой молодец». Там стояв транзитний ешелон донців. Він послав своїх делегатів на засідання нашої Ради заявити, що донці присягли Тимчасовому урядові і присяги своєї не зламають… З другого краю, далеко з-за міста, раз по раз, по чотири вряд, чулися глухі з довгим і гуркітливим залізним відлунком гарматні удари. Але нони були не звідти, звідки ми звикли вже чути артилерійську луну. Гармати били не з заходу. Гармати били зі сходу. Вони били не з фронту. Вони били з тилу. З глибини самої країни. Це було чудно і лячно… То панцирники батальйонів смерті і юнкерів обстрілювали вінницький ревком і повсталий за Ради п'ятнадцятий піший полк.
З третьої сторони, з півдня, з бессарабських узгір'їв, здіймалася вгору, у височінь, рожевогаряча заграва на чверть небосхилу. То догоряв якийсь підпалений селянами панський маєток. Заграва стояла бліда, німа і непорушна, немов здійнялася і стала навік.
А втім, найголовніше було інше.
Між фронтом і нашим містом був розташований виведений з позицій на спочинок другий гвардійський корпус на шістдесят тисяч багнетів. Ї от на чолі з більшовицьким солдатським комітетом Кексгольмський та Волинський полки прямували сюди, щоб захопити наш залізничний, вирішальний для південного заходу вузол, підстримати повсталий Вінницький полк і рушити на Київ, на допомогу київським робітникам…
В закуті між вагонними майстернями та передмістям Вугольник в пітьмі ворушились якісь тіні, метушились люди — буяло притаєне і притишене, невідоме життя. З пригашеними ліхтарями тихо під'їхав паровоз. Він підкотив вагон і знову обережно, немов навпомацки, відійшов. Засув клацнув, ролик рипнув, двері гримнули, і серед приглушеного шепоту багатьох схвильованих голосів щось забряжчало рясно й знайомо. Так може дзвеніти тільки зброя.
То машиніст Шумейко приставив від авіапарку вагон із сотнею гвинтівок, патронами і гранатами. Червоногвардійці потай озброювалися.
В кутку біля блокпоста тіснився молодняцький гурток. Козубенко і Стах зібрали свою двадцятку й інформували про плани дій. Було майже поночі, все довкола принишкло. Козубенко шепотів, і далеко зі сходу раз по раз, чотири рази вряд, негучно схрипувала сталева гарматна луна… Непереможний внутрішній трепет сповнював кожного юнака.
Гурток стояв тісно. Поміж чорних та рудих просмальцьованих робітничих ватянок та полупальт блідо ясніли три сірі гімназичні шинелі. Козубенко жестикулював тільки лівою рукою, а права підтримувала на ремені гвинтівку з довгим тригранним багнетом. До багнета, як у значкового пішого взводу, був прикріплений трикутний прапорець. Коли чиясь цигарка, затиснута в кулаку, проривалася крізь жменю коротким неясним спалахом, — тоді на мить в оточенні скупчених і насторожених безвусих облич вирізьблювався і червоний трикутник з білими поспішними літерами:
Наше отечество — Советы.
— Але ж ми війни не хочемо. Ми хочемо миру! — непевно прошепотів хтось невидимий з темноти.
— Вірно! — погодився Козубенко. — А де ж той мир?
— За мир треба воювати, — сказав Зілов.
— Лютневу революцію, — сказав Козубенко, — теж зробили солдати і робітники, але буржуазія скористалася й сіла знову нам же на карк…
— Хлопці! — раптом схопився Потапчук. — Я пропоную насамперед піти обеззброїти гімназистів.