Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Вітька Воропаєв, залишивши на нашу вимогу гімназію, негайно вступив вольнопьором до армії, відбув місяць на фронті і оце щойно поручик Гора по-приятельськи витяг його до себе ад'ютантом. Тепер проводження всіх балів у нашому місті було покладено виключно на Воропаєва. Збігнев Казимирович Заремба місяць тому виїхав до Польщі головним інтендантом сформованого у Вінниці польського легіону.
Левко Репетюк теж залишив гімназію на нашу вимогу. Він подався до Вінницької школи прапорщиків і в грудні мав уже бути офіцером.
Летучки почали прибувати вночі. Вони прибували з інтервалами в сорок-п'ятдесят хвилин. Дільницю обслуговували чотири валки, а ранених не бракувало й на двадцять. Отже, летучку треба було зразу звільняти, щоб вона могла негайно ж повернути назад. Таким чином, за сорок хвилин треба було вправитися з десятьма пульманами. Це триста-чотириста чоловік. Нас було шістдесят. Десятьох забрала кухня, десятеро пішли в бараки, решта сорок приймали валки — по чотири чоловіка на вагон.
Летучка підходила — ми вже ждали її з носилками біля ніг. Поїзд ставав, і, похапавши носилки, ми кидалися до вагонів. Розподілом керувала тільки сестра. Лікарі були зайняті в бараках — там була зроблена похідна хірургічна.
Сестра, яка керувала розподілом, мусила поглянути на кожного раненого. Ранених у летучці було триста, носилок двадцять, а хвилин тільки сорок. Але то була досвідчена бойова сестра. Вона вимагала тільки одного — кожні носилки мусять пройти повз неї. Вона стояла під ліхтарем. Триста ранених — триста носилок одна по одній — густою чергою дефілювали мимо. Вона відкидала простирадло і кидала блискавичний погляд на розпростерте тіло Тоді слідуюче, тоді третє…
— Барак! — гукала вона. — Госпіталь!.. Вглиб!
І ми кидалися з носилками до бараків, до висланих госпіталями двоколок і машин, до глибинних санітарних ешелонів, що вистроїлися в кількості не менше десяти по другий бік військової рампи. Потім, з порожніми носилками, ми бігцем поспішали назад до летучки.
Прибула друга летучка. Потім третя. Над ранок прибула четверта. Після неї підкотила п'ята. То була та, що п'ять годин тому вже приїздила першою. Вона була заляпана кров'ю. Нових ранених доводилося класти на неприбрані після перших конки.
— Я не можу більше… — простогнав Сербин. — Коли кінець крові, каліцтву і смерті? Коли?!
Коли народ вирве революцію з рук міністрів-поміщиків! — відгукнувся Піркес. Він працював з Сербиним у парі, Сербин ішов попереду носилок, він — позаду.
Але носилки затримались, і задня пара — Кашин і Кульчицький — наскочила Піркесові на потилицю і теж примушена була спинитися.
— Та ну вас! Швидше! — розсердився Кашин. Але тут він почув Піркесові слова і остаточно розлютився. — Дурак! — закричав він. — Як ти смієш? Війна буде до переможного кінця…
— Лам-ци-дриця-гоп-ця-ця! — відгукнувся й Кульчицький. — Ану-бо, швидше, а то цей, — він кивнув на раненого з розкраяним черепом, — зараз перекинеться…
В цю хвилину вже і йому в спину наскочили носилки з Зіловим і Макаром.
— Ти сам дурак! — спалахнув Шая. — Запам'ятай на все життя: я проти вашої дурацької війни! Проти! Проти! Проти!
— Ти не смієш!
— Більшовики, — встряв Зілов, — теж проти цієї війни, але вони за справедливу війну проти капіталістів… класову війну…
— Плювати мені! — відгукнувся Кульчицький.
— А мені на тебе! Сволоч ти!
— Ти сам сволоч!
— Падлюка!
— Іди ти!..
— Мерзотник!
— Причепився чорті-чого! Ідіот!
— Я тобі в морду дам!
— Братики!.. — простогнав ранений. — Братики, несіть уже… змилуйтеся… одходю… нехай вже… Хоч коло дохтура вмру…
Та пробку помітила вже сестра. Двома стрибками вона була коло нас.
— Швидше! Без балачок! — тукнула вона. — Госпіталь! Вглиб! А цього в барак!
Ми похапали носилки й розбіглися в три кінці.
ОСТАННІ ГІМНАЗИСТИ
Фінальний матч цього сезону нам довелося грати пізно. Дерева вже стояли голі, повітря було холодне, але погода ясна. Осінь цього року затрималася. Був кінець жовтня.
В нашій команді відбулися великі зміни. Було введено двоє нових. На центр замість Репетюка став Теменко. Кульчицький перейшов в беки на місце Воропаєва. На капітана був обраний перший ентузіаст футболу Сербин Хрисанф.
Грати матч, проте, довелося тільки десятьом. Кульчицький раптом не прийшов. Він повідомив, що захворів. Це було дуже дивно, бо годину тому ми всі його бачили немовби живим і здоровим. Він повертався з міста, похмуро посвистуючи. Матч був із збірною одинадцяткою військовополонених чехів, розташованих у нашому місті.
Власне, весь цей матч — то була тільки данина любимій традиції. Обставини зовсім не були такі, щоб улаштовувати матчі й віддаватися спортові. Щоденно життя частувало новинами, фактами і подіями. І то були новини надзвичайні, факти приголомшливі і події майже неправдоподібні.
Перший Київської округи з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів вирішив передати всю владу Радам. Другий з'їзд козацьких частин прифронтової смуги ухвалив підтримувати Тимчасовий уряд. Третій з'їзд українських військових організацій визнав за єдину державну на Україні владу — Центральну раду…
Рефері засвистав, і ми вистроїлися по середній лінії. Новий центр, мовчазний і тихий Теменко, став ногою на м'яч. Морозець ніжно пощипував голі колінка й розстебнуті груди. Оркестру не було. Глядачів було зовсім мало. Дві сотні видужуючих на костурах, десяток сестер-жалібниць, півтора десятка санітарів і тільки купка рідних болільників — залізничних робітників. Серце стискалося смутно і тоскно. Де ви, прекрасні матчі минулих років?