Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

Півча проспівала «многая літа». Потім старшина сказав співати «Ще не вмерла». Натовп переступав з ноги на ногу. Чоловіки мовчали. Жінки схлипували нишком. «Ще не вмерла» ніхто не знав. Микифор Маложон сидів на останньому щаблику дзвіничної драбини і смалив цибуха, цвиркаючи крізь зуби. Якийсь гайдамака [320] підбіг до нього, щоб звести на ноги, коли співають національний гімн, але Микифор враз аж посинів і вхопив каменюку, що лежала коло його босої ноги.

320

Гайдамака — під час іноземної інтервенції та громадянської війни 1918–1920

рр. солдат особливих кінних частин націоналістичної Центральної ради, а також контрреволюційних загонів Петлюри та Скоропадського.

— Не підходь, бо вб'ю! — залементував він.

Сонце перейшло вже через полудень…

Земельний комітет розганяли аж надвечір.

Гайдамацький старшина, двоє його сердюків [321] , німецький лейтенант і четверо солдатів пішли по хатах — скликати президію. Головою земкому був старий Коротко Гнат, матрос дев'ятсотого року. Секретарем — фронтовик Степан Юринчук. Скарбником — дід Панкратій Юшек. Їх привели до зборні по одному. Вивіски «Земельний комітет села Бидлівці, на Поділлі» над дверима вже не було.

321

Сердюк — на Лівобережній Україні кіпця XVII — на початку XVIII ст. козак найманих піхотних полків, що був на повному утриманні гетьманського уряду, охоронець гетьмана. У буржуазно-націоналістичних формуваннях часів громадянської війни — солдат охоронних загонів.

Гайдамацький старшина сів писати протокол і затребував печатку, касу й папери.

Печатку дістав з кишені, обдув з неї крихітки махорки і поклав на стіл Степан Юринчук. В касі було три лопатки [322] , вісімнадцять керенок, сто крон, сорок марок, двадцять карбованців миколаївськими асигнаціями і на чотири карбованці дріб'язку срібла. Старшина написав розписку, що ці гроші прийнято для передачі до державної скарбниці його ясновельможності пана гетьмана. Паперів у шафі ніяких не було. Старшина розсердився і затребував списки негайно.

322

В касі було три лопатки… — Ю. Смолич у листі до співробітниці «Гослитиздата» К. Й. Цингатової, яка редагувала російський переклад роману, пояснив значення слова «лопатки»: «Лопатками» називали випущені при гетьмані українські гроші, тому на них був зображений селянин з лопатою» (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва Української PCP, ф. 169, оп. № 1, інв. № 206). Вартість лопатки — 50 гетьманських карбованців.

— Які списки? — глянув з-під брів Гнат Коротко.

— Списки, які ти власноручно складав на переділ панської землі і розподіл майбутнього з цієї землі урожаю між безземельними й малоземельними селянами села Бидлівці!

— Нема таких списків, — понурившись, сказав Коротко.

Старшина звівся і вдарив старого по щоці. Гната хитнуло, він заточився, але німецький лейтенант вдарив його в другу щоку, і Гнат встояв на ногах. Він нагнувся, підняв шапку і втер кров з губи.

— Списки в мене вдома, — сказав він тихо.

Зборню запечатали і пішли на обійстя до Коротка. Гурт з кількох десятків селян мовчки йшов кроків з сорок позаду. Діти бігли обабіч попід тинами.

На обійсті в Коротка стояла халупа, повітка й саж на дві свині. Під повіткою, перекинуті догори полозом, лежали ґринджоли.

— Ну? — гримнув старшина.

— Забув… де… — зашерхлим голосом прохрипів Гнат. — Шукайте.

Гнат був удівець. Жив тільки з сином удвох. Сімнадцятилітній Іванко м'яв у руці картуз. Губи в нього були білі й тремтіли.

Перешукали

в скрині, на пєцу і в пєцу. Знайшли подерту білизну, матроський «увольнительный билет», безкозирку з георгіївськими стрічками і потріпану книжечку «Арифметика Киселева». В пєцу були щербаті горщики й зола. В коморі — цебро ячменю, мішок бараболі та сала кілограмів зо три. Під ногами плутався кошлатий Рябко.

— Де списки?! — заверещав старшина.

— Не дам! — сказав Гнат голосно. Сердюки і німці нишпорили у повітці й в садку. Люди стояли за ворітьми, виглядали з-за ліси. — От перед усім народом — не дам!

Німецький унтер виструнчився перед лейтенантом. В руці він тримав солдатський наган і десять коробок з патронами до нього. Загорнуте в шмаття, це лежало на яворі в шпаківні. Ще за хвилину сердюк приніс німецький карабін. Він лежав у бур'янах. Лейтенант кивнув і одвернувся.

— Під стінку! — загорлав старшина.

Сердюки штовхнули Гната під стінку. Німецькі солдати клацнули затворами. Гнат зблід і набрав у легені повно повітря. Потім він звів руку і поманив до себе Іванка. Другою рукою він розстібав тремтливо ґудзики. Коли Іванко, затинаючися, підійшов, Гнат скинув стару матроську тужурку і кинув на плечі Іванкові. Іванкові було й справді холодно — він кулився і тремтів, зуби цокотіли. Тужурка була для Іванка завелика, але добра тужурка — ще років з п'ятнадцять тому була вона з добротного чорного гвардійського сукна. Тепер зосталася сама основа — лискуча, мов церата, нитки на петлях були білі.

Залп грохнув, і старий Гнат Коротко впав. Він впав уперед, простигши руки до народу. Коли руки скинулися догори, сорочка розстебнулася — на грудях широко розкинув крила великий орел. На лівій руці був так само висмалений синій якір, оповитий гадюкою, мов канатом.

За перелазом люди стояли мовчки, діти принишкли, жінки не плакали.

Коли німці з сердюками пішли, люди тихо ввійшли у двір, по одному проходили повз Гната Коротка і, прощаючись, цілували його в якір. Потім підходили до Іванка. Чоловіки тисли йому руку, жінки цілували в чоло, дівчата в плече.

Іванко все вдягав батькову тужурку в рукава, але руки хибили і не потрапляли. У внутрішній кишені хрумтів складений учетверо папірець — то й були Гнатові списки. Гнат носив списки завжди при собі.

Німці раптом повернулися і підпалили хату з чотирьох кінців…

Дощ, як і думалося, впав зразу ж після сонця. Він хутко загасив вогонь. Згоріла лише повітка, а на хатинці — стріха, та обгоріли кутні стояни. Та ще ґринджоли, бо їх сердюки порубали на розпалку…

Цілу ніч усе село шукало Іванка — зогріти, приголубити сиротину: ні рідних, ні кревних у Гната з Іванком у селі не було. Але Іванко не міг бути серед людей. І він не міг піти з свого двору. Він забився у буду на городі і там перележав до світанку, сухими очима ковтаючи непроглядний нічний морок. Рябко лежав у ногах. Коли сіно вже не гріло тремтливого тіла, Іванко розстібав тужурку і пригортав до тіла Рябка. Собака посапував і лизав гарячим язиком холодні Іванкові руки. Дощ перестав, і десятки солов'їв оспівували тихе село з усіх кутків.

Як зійшло сонце, Іванко вийшов у садок. Іванко був худий, аж чорний. Очі дивилися спокійно й пронизливо. Сонце світило просто в лице — тепле й сліпуче. Йому назустріч все довкола співало — птахи, бджоли, комашня. Садок стояв радісний і щасливий, щойно вимитий. І був він мов щасливе вінчання. Дві тополі спинилися на воротях — урочисті та статечні, мов заїжджі свати. Навпроти, стидаючися, похилилася наречена — яблунька, в шатах пишних та білих. Поруч виструнчився і жених — кучерявий і рожевий абрикос. А довкола стояли дружки — веселі, заквітчані вишеньки. І під ноги їм вже кинуто весільний килимок — хто перший ступить, той і в подружжі перший: зелена лучка вбирала око соковитістю барв. Дух від лучки йшов сильний, запаморочливий, дужчий за вишню, за абрикос і тополю, — лука пахла чорноземом.