Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

Та напруження пари хутко дійшло межі. Напруга спала враз, тоді почала спадати далі — більше й швидше. Шипіння й гуд притихли — паровоз захрип і почав затихати зовсім. І тоді стало чути, як звідусіль — з депо, з товарної, з пасажирської, з естакади, з матеріального дворища, з маневрових і запасних колій, звідусіль — його закликові відповідали сотні інших паровозів. Голосисто і дружно лементували на відповідь різноголосі «Ов», «Щ», «Пп», «К», «М», «С» — уривчасто, але довго й нестримно, — тривогу. З паровозного кладовища надсадливо верещала кукушка серії «Ь».

Довкола — на колії, на перонах, на переходах і під'їздах, скрізь — не було нікого, була пустка. Тільки з службових дверей на широкий перон пасажирської раптом вибіг черговий по станції, розмахуючи

своїм червоним кашкетом, але й він не знав, для чого він вибіг, і, надівши кашкет, мерщій зник. З одеської колії прогуркотів через міст маневровик, з несподіваною для нього кур'єрською швидкістю промайнув повз вокзал і, репетуючи безперестанку, зник по київській чи волочиській.

Уздовж перону, гуркочучи сотнею підкованих чобіт, бряцаючи півсотнею манерок, хутко пробіг взвод німецьких піхотинців — п'ятеро останніх волокли кулемети. І саме в цю хвилину високо на водонапірній вежі депо, на драбинці, що провадила на її дах, з'явилася невеличка фігурка. По щаблях вона здобулась на самісінький гребінь — найвища точка над усією залізничною територією — і почала прив'язувати до громовика широке червоне полотнище. Внизу вітру не було, але там, високо над землею, вітер був, він тріпав полотнище, він видирав його з рук, і фігурка — там, угорі на драбинці, — похитувалася опинаючись. Паровози ревли звідусіль, невпинно й тривожно, вже до них приєдналось рохкання гудка з вагонних майстерень, вже приєдналося й вищання сирени з депо. З насипу проти станції, в заулки від переїздів і виходів до колії розбігалися робітники групками і поодинці — геть від вокзалу, геть від станції, геть від залізниці.

В цю хвилину і німецький лейтенант помітив фігурку з червоним прапором угорі на водонапірній вежі. Він підвів руку і спинив взвод. П'ятдесят гвинтівок скинулися вгору, п'ятдесят випалів злилися в один залп. Але всі п'ятдесят схибили. Чоловічок на вежі і далі хитався проти вітру на останньому щаблику, тримаючись за громовий шпиль. Тоді лейтенант повідомив дистанцію, і п'ятеро снайперів звели рамки на двісті п'ятдесят. На п'ятому пострілі чоловічок на вежі похитнувся. Він вхопився за стяг і шарпнув його до себе. Знамено напнулося, і прив'язаний щойно кінець не витримав — він одірвався. Вітер кинув знамено назустріч чоловікові, знамено огорнуло чоловіка, миттю спеленало його в червоне, червона фігурка відокремилася від щаблів і стрімголов упала вниз, викресливши на мить на мурі вежі тріпотливу й вогнисту в промінні сонця червону лінію. Лейтенант вигукнув наказ, і взвод загримів чобітьми далі — в бік товарної станції. Паровози ревли дружно й тривожно. Страйк почався.

Страйкувала тяга, рух, колія, ремонт, матеріальна служба. Щохвилини треба було чекати, що застрайкує й телеграф.

Козубенко перебіг десять колій і тільки тоді озирнувся на свій паровоз. С-815 ледве маячив крізь пару. Серце стислося жалем і образою: який це жах — заливати топку, псувати і отак без догляду кидати свій паровоз! Рев рідного гудка роздирав серце. Козубенко побіг швидше у депо.

Козубенко перетупотів через гучний залізний поворотний міст і вскочив до одної з брам.

— Ваня! — гукнув він занадто голосно, і луна залящала десятьма відгомонами під розлогими скляними куполами.

Зілов уже на нього чекав. Клоччям він обтирав руки. З траншей довкола виплигували слюсарі. Вони виплазовували й з-під паровозних черев, спускалися з котлів, сплигували з тендерів. Вони хапали клоччя, обтирали руки і гомоніли всі разом, один перед одним, і не можна було розібрати — що саме. Роздатник вистромив голову з свого віконця і перелякано лементував: «Інструмент здавайте, інструмент здавайте, я ж потім буду відповідать!»

Козубенко приклав долоні до рота і гукнув, обертаючися на всі боки:

— У вагонних майстернях мітинг! Депо гуртується в другій галереї, третій прольоті Всі як один на мітинг!

Але почути і розібрати ці слова могли тільки найближчі: луна кинула мову під купол, і там вона ще довго лящала, перегукуючися з краю в край. Тоді Зілов вхопив грудку крейди і накреслив

на тендері, що стояв у брамі номер два: «Всі — до майстерень!»

Вони вибігли. Зілов на ходу натягав свою австрійську тужурку. Сирена над депо надсадно вищала, гудок з майстерень гув низько і оглушно, паровози ревли з усіх кінців — здавалося, весь світ перегукувався тривожними, збурливими голосами. Козубенко кинув оком праворуч, де на одинадцятій, в сивому тумані, останнім криком ще хрипів його С-815. Попід муром матеріального дворища вони попростували до майстерень. Через мур тут і там плигали робітники, з воріт вони вибігали гуртками, із селища Угольник сунув цілий натовп — це ті, що змінилися вчора і сьогодні не виходили на роботу. Всі простували туди ж, в напрямі до вагонних майстерень.

Хапаючись, Зілов розповідав Козубенкові, біжачи:

— Розумієш, це якась, мабуть, провокація! Хіба ти не чув? Сьогодні вночі. Начальнику дільниці, потім інженеру Сірошевському і вагареві Гордієнкові Матвію, ну, гетьманському комісару відділу, — всі вікна вщент…

— Хулігани!

— Ні! Розумієш, і скрізь на стінах поналіплювали такі емблеми з чорного паперу: рука і пальцем указує кудись. Чорна рука…

— Що за єрунда! То ж така кінокартина була, пам'ятаєш? Бандити якісь на місці злочину чорну руку ліпили. «Чорна рука» — так і картина звалася.

— Я думаю — провокація!

Територія біля товарної станції була забита ешелонами… Контора начальника вже страйкувала — путівки транзитам не видавалися, семафори закрито теж. Біля паровозів юрмилися робітники, перегукуючись з машиністами. Машиністи просили випустити їх до кінцевих станцій — вони приїдуть додому і страйкуватимуть теж, у них же залишилися там і діти, і жінки. Кондукторські бригади нерішуче тупцювали тут же з дорожніми скриньками в руках: їх щойно зняли з тормозів пікети страйкарів. Худенький блондин у захисній гімнастерці, конторник Вікторович, — всі знали, що він один з організаторів страйку, — перебігав від бригади до бригади, від паровоза до паровоза і закликав усіх бути спокійними, терпляче перечекати трохи: зараз на мітингу в майстернях має бути вирішено все.

Осторонь на запасних коліях стояло кілька запломбованих ешелонів. Густі цепи німецьких солдатів, у сталевих шоломах, з гранатами при поясах, з гвинтівками напоготові, оточували їх. То були хлібні маршрути до Німеччини.

У подвір'ї майстерень було повно народу. Депо прийшло організовано, колійні сходилися по одному, службовці контор держалися групками, поїзники, які сьогодні були не на роботі, прийшли з жінками і навіть з дітьми. Із розтулених на скляному даху галерей вікон викотився гомін багатьох сот голосів. З широко розчинених дверей першої галереї бив хвилею не зовсім рівний, але рясноголосий спів — на півтону нижче і на півтакту повільніше, ніж треба:

Смело, товарищи, в ногу — духом окрепнем в борьбе! [348] В царство свободы дорогу грудью проложим себе!

Назустріч Козубеикові й Зілову ішли двоє — високий, довгий, немов навмисне розтягнутий, похмурий парубок і маленький, жилавий і жвавий юнак. Юнак весело розмахував кашкетом. На ліву ногу він трохи шкандибав. Ще здалека він радісно закричав, б'ючи себе по стегнах та пританцьовуючи:

348

«Смело, товарищи, в ногу…» — революційна пісня, автор якої поет, учень Д. І. Менделєєва Леонід Петрович Радін (1860–1900). Перебуваючи в московській тюрмі на Таганці (був засуджений за революційну діяльність), Радін написав слова пісні, а мелодію взяв із популярної на той час студентської пісні І. Нікітіна «Медленно движется время», змінивши її тональність із ліричного вальса на марш.