Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Коли солдатські спини зникли за поворотом до насипу, Катря випросталась і тихо засміялась.
— Ви читали Золя [351] , Зілов? Це, як його, забула назву! Ах, чорт!.. Ловіть! — раптом скрикнула вона і, зірвавшись, кинулася бігцем з горбка. — Не наздоженете! Не наздоженете! — Вона прудко летіла просто вниз, де під схилом починався грабовий перелісок.
Зілов змахнув руками, підстрибнув і вихором кинувся навздогін. Катрин дзвінкий сміх пурхав попереду нього, немов окремо, відірвавшись і відставши від дівчини.
351
Золя Еміль (1840–1902) — французький письменник, автор багатьох романів, зокрема 20-томної серії «Ругон-Маккари» (1871–1893), в яких з великою реалістичною силою зображені соціальні суперечності.
Але наздогнав Катрю він тільки аж на узліссі. Вона впала в моріг — висока трава враз поглинула її, тільки залишила шматок білої матроски — і не могла вже сміятися, задихана, затиснувши серце. Зілов стояв над нею, тяжко відсапуючи.
— Чудово! — нарешті змогла вимовити Катря. — Ви теж любите бігати? Завтра, як повернемось, приходьте до Вахлакових, будемо грати в горюдуба. Гаразд? Прийдете? — Катря звелася, обтрушуючи травинки. — І Шурка буде. Здається, для вас це не байдуже? — кокетливо зиркнула вона. Але Зілов сердито почервонів. Що йому Шурка? Катря заляскала в долоні. — Ага, ага! За горою вовк, вовк. Сірі, білі, волохаті — скоріше до хати! — І, знову зірвавшись, стрімголов ринулася в гущавину грабової зарослі.
Під високим старим грабом, одиноким в цій молодій гущавині, Катря спинилася і почекала на Зілова. Коли він підійшов, вона взяла його за руку.
— Ну, давайте. Сорок. Напрям на яр. З правої руки має бути кущ шипшини. З лівої — «под лежачий камень вода не течет». Раз, два, три, чотири…
Вони пішли об руку, як на прогулянці, рівним неквапним кроком.
— Тридцять дев'ять, сорок. А де ж?.. Ага, ми взяли трохи вбік. Бачите?
— Так. Дуже просто.
Вони звернули вліво і спинилися над великим каменем, що виступав з землі. Це був, очевидно, вершок великої підземної скелі. Вузенький струмочок обтікав його, вигинаючись майже зашморгом. Катря відступила крок, розігналася і перестрибнула рівчачок.
— Ось і він!
Зілов перестрибнув і собі. Вони спинилися над трухлявим пнем старого граба. На хвилинку обоє замовкли. В лісі було тихо. Ледь-ледь шаруділи верхів'я грабків та де-не-де порипували, схрестившися, молоді стовбури. Катря сіла і нахилилася над пеньком.
— А що, як там гадюка! Брр! — зірвалася вона. — Я не можу! Нізащо! Суньте ви!
Зілов усміхнувся і, схилившися, просунув руку в корчі під пеньком.
— Єсть!
Він добув невеличку бляшаночку з-під ментоло-евкаліптових таблеток «Вальда». Знявши покришку, він вийняв вчетверо згорнутий папірець. Катря нахилилася йому через плече, нетерпляче витягуючи шию. Зілов розгорнув.
Впоперек папірця було всього кілька рядків. Якби не написано їх поспішним письмом та хімічним олівцем, то найбільше були б вони подібні до оголошення на останній сторінці газети, там, де дрібним шрифтом друкуються попит і пропозиція праці:
Негайно потрібні дівчата, не старші двадцяти — двадцяти п'яти років з знанням української та німецької мов.
— Хі! — чмихнула Катря. — Я знаю!.. Що за єрунда? Чи він відкриває біржу праці для гувернанток?
— Очевидно, — нахмурився Зілов, — мова йде про Аглаю Вікентіївну. Ну, і про вас. Але — скільки? Мабуть, необмежено, коли він не пише числа. Більше ви ні за кого не можете поручитися?.. А Можальська? Ну да — Шурка?
Катря нахмурилася теж.
— Н-н-не можу сказати… Як для чого. Німецьку вона знає, як кожний, закінчивши гімназію… У неї, здається, по-німецькому «три».
— Шкода. «Три» не годиться. А у вас?
— У мене кругле «п'ять», — навіть ображено скинула Катря бровами.
— Тоді я пишу. Не будемо тратити часу.
Вони сіли долі, і Зілов добув з кишені блокнот і олівець. В хащах глоду кілька разів просвистала іволга. Ще якийсь невідомий птах шипів і прицмокував десь у верховітті. Катря почала рвати суниці, яких на зеленому барвінковому килимі галявинки довкола було безліч — червоних і соковитих. Вона клала їх у рот по одній.
— Значить, так… — Зілов насупив брови, але це йому вдавалося погано, бо брови в нього росли невиразні і зморщок між ними іще не було, і замислено послинив графіт.
Дорогий О. І.! Страйковий комітет все ж таки арештовано вчора ввечері в артою та австрійцями майже весь…
— Прізвища, як ви гадаєте, перерахувати? Чи, може, на всякий випадок, не треба?
— Ну, єрунда! Все одно вже. Та й інакше він не знатиме, хто ж зостався. Цих, на всякий випадок, не треба…
— Ну, звичайно!.. Значить, «Страновський, Вікторович, Червинський…». Слухайте, Катре, ви б заспівали, чи що? Все ж таки, знаєте…
Катря поклала велику золотаво-червону суницю до рота і відкинулась навзнак.
— «Зелененький барвіночок стелиться низенько…» [352] — голос в неї був приємний, низького тембру, але несформований, дівочий, контральто. Голову, співаючи, вона відкидала назад, немов птах.
Дяковський. Всі. Машиніст через кочегара просить ваших вказівок слюсарю і телеграфісту…
— «А мій милий чорнобривий горнеться близенько…» Про меншовиків, будь ласка, не забудьте… «Ой, ще, ще, ще — ще ближче!»
Меншовики, та й есери також, разом з «Куренем» і «Просвітою», кажуть ставати до роботи, тільки будуть задоволені економічні вимоги, запевняючи німецьке командування, що страйк ніяк не політичний. Вчора німці наказали робити виплату за всі чотири місяці. Гроші привезено з Києва всім за місяць. Виплатили тільки депо. Люди гроші одержували і зразу ж тікали, на роботу не стаючи. Меншовики випустили заклик ставати. Декого з кондукторів і машиністів загітували…
352
«Зелененький барвіночок стелиться низенько…» — українська народна пісня.
— Чого ж ви замовкли? Співайте!
— «Зелененький барвіночку, стелися ще нижче…» Не забудьте про «Чорну руку»… «Ой мій милий, чорнобривий, присунься ще ближче…»
Катря співала і крутила головою на всі боки. Звідси, з-за пенька та каменя, це було дуже. зручно, — лишаючись непомітним, можна було бачити через галявину метрів на сто.
«Ой, ще, ще… ще ближче!»
І ще: що робити?..
Десь з хащів глоду Катриному співу почала вторити іволга.