Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Потроху у двір почали зводити людей. Це були самі чоловіки. Діди, старші чоловіки, парубки і підлітки. Їх заводили у двір і лишали посередині, в колі австрійців, просто неба, просто сонця, у спеці червневого дня. Репетюк з австрійським офіцером та Полубатченком зникли в приміщенні школи. Під дверима, на приступці, сидів старий учитель, сивенький і похилий дідок, очі в нього сльозилися, він раз у раз витирав їх лацканом чесучевого піджака.
— Вишні!.. — тихо прошепотіла Катря. — Вишні он, подивіться…
Шкільний садок довкола попід парканом обсаджений був кучерявими вишеньками. Вродило цього року багато — дерева стояли більше червоні, ніж зелені: соковиті кислі й холоднуваті ягоди рясно вкрили гілля. Під вишнями були цілі зарослі порічок і малини. Вони стояли немов у червоному шумовинні. Було літо. Червона ягода забивала все.
Степана Юринчука ввели двоє козаків… Він був у самій сорочці, розпанаханій на грудях, босий і без шапки. За ним вели діда Микифора Маложона.
За годину в дворі було мов на сході. Чоловіка з вісімдесят селян жарилися посередині на сонці. Один хлопець уже зомлів, і його обливали водою біля криниці, сивенький учитель метушився коло нього з нашатирним спиртом. Кілька австрійців стояли за ворітьми, не підпускаючи близько жінок і дітей. Діти й жінки трималися оддаля, за вигином дороги, звідки з горба видно було середину шкільного подвір'я. Гомін і плач доносив інколи звідти вітерець.
— Я все одно не витримаю, — прошепотіла Катря. — Мені вже, здається, крутиться голова. Якщо я зомлію, то, значить, я тут і вмру.
— Нічого вам не зробиться! — сердито огризнувся Зілов. Серце Зілова етнелося, і він мало не заплакав — було так безпорадно, і груди давила лють.
Нарешті на ґанок вийшов австрійський майор, за ним Репетюк і Полубатченко. Козаки й австрійці виструнчилися. Було козаків душ тридцять, австрійців замалим менше. Чотири кулемети стояли в чотирьох кутках двору, спрямовані всі в центр, на групу селян. Денщик вибіг за майором і поставив на ґанку під дашком маленький складаний стільчик. Майор сів. Полубатченкові Петрович виніс дерев'яний дзиґлик. Репетюк вийшов наперед і став на горішній приступці сходів. В руках він тримав паку паперів. Сільський отаман-староста — високий худий дядько з довжелезною чорною бородою, колишній, ще царських часів, старшина, а тепер делегат з'їзду хліборобів у Києві [366] — теж вийшов на східці. Він скинув шапку і вклонився всім.
366
… делегат з'їзду хліборобів у Києві… — Відбувся 29 квітня 1918 р., на якому Скоропадський був проголошений гетьманом України і очолив буржуазно-поміщицький «уряд».
Промова отаманова була недовга. Він проголосив лише, що бог повелів на землі бути ладу й порядку і хто того не держиться, той прийме кару після страшного суду.
Тоді блиснув скельцями пенсне і розгорнув свої папери хорунжий Репетюк.
— Панове громадо! — вигукнув він, як перед військовим строєм. — Ім'ям Української держави та її верховного провідця, йогомосці ясновельможного пана гетьмана всея України, та від ім'я командування дружньої імператорсько-королівської, сполученої австро-німець. кої армії, її офіцер кінної служби штабу дійових сил сьомої угорської кірасирської дивізії цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа, начальник карного австро-українського загону, майор Бела Кадель просить повідомити вам таке.
Зміст повідомлення був дещо коротший. Його хорунжий Репетюк зачитав із своїх папірців. В результаті трусу, вчиненого з'єднаними силами австро-гетьманського карного загону, в селян села Бидлівці виявлено прихованої, всупереч наказу про роззброєння, зброї — два кулемети «максим», один кулемет кольт, гвинтівок руських дванадцять, австрійських сорок дві, німецьких десять, японських чотири, револьверів різних систем двадцять три, обрізів сорок. Прізвища держателів цієї зброї Репетюк оголосив зразу ж. Крім того, до розграбованої під час «влади бузувірів-більшовиків» економії сільського господаря, пана добродія Полубатченка, ще й досі не Повернуто: лобогрійок дві, плугів дев'ять, маслобойок чотири, борін сім, культиватор один, центрофуг три, кіс вісімдесят, грабель сорок, лопат п'ятдесят сім, серпів сто дванадцять, відер тридцять два, ламп «летюча миша» тридцять три; а також меблів з панських покоїв — свічадо одне, дзиґарі одні, дзиґликів чотири, килимів вісімнадцять, і розбито рояль системи «брати Мізє». Отже, не відшкодовано разом на суму вісім тисяч триста два карбованці сорок копійок в золотій миколаївській валюті…
— Свічадо, воно розбилося… — гукнув Микифор Маложон.
— Що? — спинився Репетюк.
— Свічадо, кажу, розбилося того ж таки дня, як його й брато, — зітхнув Микифор Маложон. — Я його тільки у двір і виніс, їй-бо, присяй-бо, нехай мене грім поб'є, щоб люди, сказати б, повеселилися, то їсть, глянули б кожний на своє, так сказать, отраженіє… Прихилив, значить, до дверей, а двері хтось як штовхне, — воно, значить, як гепне, ну, й вдрізки, різало-пороло, просто самий тобі пісок…
— Мовчать! — гукнув Репетюк.
Кара на людей накладалася така. За перехованця зброї все село відповідало австрійському командуванню, що держало лад і спокій в цій місцевості, контрибуцією в десять тисяч австрійських крон та п'ять тисяч пудів фуражу понад план хлібоздачі австро-німецьким комісіям. Вісім тисяч триста два карбованці миколаївських село мало виложити панові Полубатченкові або грішми, або зерном із своїх грунтів, на які в кого є купча, зроблена до жовтня місяця тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Крім того, кожний, хто брав участь у розграбуванні економії пана Полубатченка «під час влади бузувірів-більшовиків», за списком хорунжого Репетюка, мав дістати зразу ж десять шомполів, а в кого відібрано зброю — двадцять п'ять. Решту ще не виявленої зброї пропонувалося знести до ранку, тоді буде другий трус, і в кого й після того виявиться зброя, того забиратиметься до міста, у в'язницю, згідно з законами держави, на строк від шести місяців і до шести років…
Почалася екзекуція.
Репетюк викликав людей за списком. Люди виходили, скидали штани, закочували сорочки і лягали на колоду перед ґанком. Руки зав'язувалося мотузкою під колодою. Вартові з шомполами ставали по обидва боки. Бунчужний рахував. Після трьох-чотирьох вишмаганих екзекутори змінювалися. Обтиракзчи піт, вони відходили набік, висушували об моріжок закривавлені шомполи і встромляли їх у гвинтівки. Зойки і лемент звідти, з гори, де стояли жінки й діти, були куди дужчі за стогони й скрики шмаганих тут. Люди зціплювали зуби, люди закушували губи, люди ковтали язики. І тільки схлипували враз в момент удару, бо руки ж зв'язано, і проклятий ніс Не було як затулити, щоб він мовчав.
Панові Полубатченкові стало погано, і Петрович разом із бородатим отаманом під руки відвели його в школу.
Шомполи посвистували, люди ставали самі в чергу, хто не міг звестися сам, того відтаскували до криниці. Старий учитель лежав у траві коло свого ґанку ниць, затулившись руками, і старечі плечі його дрижали й сіпалися.
Зілов намагався не дивитися в двір, він дивився на паркан, на зелень, на вишні, алей там було червоно — від ягід. І йому вже зовсім не хотілося пити, хоча в голову й стукало жаром, а в горлі і грудях горіло сухим вогнем. У кутку під стріхою лагідно аврукали голуби.
Катря зомліла.
Селян у дворі все прибувало. Австрійці та вартові зводили їх потроху, по одному, по двоє. Десь вже під захід сонця привели зразу п'ятьох. То були ті, що тікали з Слободи до переліска. Потапчук ішов останнім — гунька наопашки, тіло мокре й лискуче від поту. Він побачив Репетюка і хотів одвернутися.
Але Репетюк теж помітив його.
— Хо, мілорд? — привітав він його мляво невиразною, втомленою усмішкою. Три години вже стояв Репетюк на ногах, очманілий від спеки, від крику, від одноманітності. Він захрип, вигукуючи прізвища і кількість присуджених шомполів, — Сервус! — Потім він пошукав у списках і криво всміхнувся. — Доведеться вам скидати штани, містер Потапчук Петро Полікарпович! — вигукнув він. — Десять за економію, двадцять п'ять за гвинтівку системи «маузер». Скидайте ваші «шальвари», сер!..