Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Що ж, — задумливо мовив Зілов, — якщо страйк затягнеться, то доведеться братися до… руйнації колії…
— Слухай! — згадав раптом Піркес. — Ти чув про «Чорну руку»? Сьогодні мені запропонували вступити до організації «Чорна рука»…
— Що?! — Зілов аж спинився. — Тобі? «Чорна рука»?
Але тут інше відвернуло їхню увагу. Між колій просто на них тісним ладом прямував великий загін солдатів. Це не були німці — на солдатах були гімнастерки, і багнети на гвинтівках полискували тонкі та гострі. Трохи осторонь ішов командир, помахуючи в повітрі коротким стеком.
— Вацек Парчевський, — прошепотів Піркес, — з своєю комендантською сотнею… — Він зробив рух, щоб сховатися в тінь, але вже було пізно.
— Алло! — гукнув Парчевський. — Хлопці? Привіт! Ви це куди?
Він підійшов до Зілова з Піркесом і спинився, пропускаючи своїх солдатів повз себе.
— Сотня! — гукнув він, коли остання шеренга відійшла кроків із двадцять. — Стій! — Сотня закам'яніла. — До ноги!.. Вільно!.. Можна покурить… Здорові! — він простяг товаришам руку. — Тебе, Зілов, я з випускного вечора так і не бачив. Закуримо? Життя наше мотузяне… Страйкуєш?
Він вийняв шкіряний портсигар і почастував. Закурили мовчки. Мовчки стояли. Парчевський часто спльовував набік. При кожному спаласі його цигарки чотири георгіївські хрести полискували на лівій половині його кітеля.
— Куди це ти… вирядився з сотнею? — запитав нарешті Зілов. — Коли це не воєнна таємниця?
Парчевський мовчав і спльовував набік.
— Таємниця, — сказав він по паузі. — Іду на ваш мітинг… Арештувати страйковий комітет.
Зілов затягся, Піркес подув на вогник цигарки!
— Батька там твого… нема? — запитав Зілов згодом. Парчевський відкинув голову і пустив кілька кілець угору.
Повітря було таке спокійне, що кільця тихо попливли одне за одним і розтанули в темряві.
— На мітингу? Ні. Він сидить дома. Мати не пустила, — всміхнувся Парчевський. — А ти чого ж тут? Не на мітингу? Коли не таємниця…
— Таємниця. З доручення страйкового комітету я йду організовувати боротьбу з штрейкбрехерами.
— Так-с…
Докурили мовчки. Парчевський затоптав цигарку і поправив на собі амуніцію.
— От що, хлопці, — сказав він нарешті півголосом, помахуючи стеком у повітрі, — поспішати мені нікуди. З сотнею я ще хвилин з п'ятнадцять тюпатиму до майстерень. Ну, й на те, щоб оточити галереї, потрібно буде хвилин з п'ять, може, сім. Що?
— Нічого… — прошепотів Піркес. Голос його тремтів.
— Сотня! — гукнув Парчевський. — Струнко! Кроком… — він потис за плечі Піркеса й Зілова і злегка їх підштовхнув. — Руш!
Довгі леза прожекторів раптом розтяли вже потемніле небо, перебігли швидко небозводом з краю в край, на мить схрестилися і знову розійшлися. Один з променів майнув через привокзальні будівлі, на секунду спинився на вершку водонапірної вежі — там, де одну мить тріпотів сьогодні червоний прапор, — ковзнув униз по стіні, немов відзначаючи лінію падіння завинутого в червоний саван героя, і згас. Німці вартували.
Коли сотня коменданта міста, поручика Парчевського, оточила мітинг залізничників-страйкарів з метою захопити й арештувати страйковий комітет з наказу командувача австро-німецького гарнізону, — страйкового комітету в галереях вагонних майстерень вже не було: попереджений, він щойно зник у темені ночі, в тісних і глухих закапелках передмістя У гольник. Мітинг розходився.
«ПОТРІБНІ ДІВЧАТА З ЗНАННЯМ УКРАЇНСЬКОЇ ТА НІМЕЦЬКОЇ МОВ»
Зілов і Катря зійшли на пагорб і тут на хвилину спинились.
Місто зосталось позаду. Але в сяйві сонячного блиску воно лежало яскраве і різьблене, дарма що за п'ять кілометрів. Водонапірна вежа, костьольна дзвіниця, димар електрички і купол вокзалу височіли з стовпища будівель і кучугур садів тремтливими, але яскравими силуетами. Три мачти радіостанції протинали небосхил над ними і також, здавалось, дрібно вібрували. На шпилі вокзалу злегка тріпотів жовто-блакитний стяг.
Таким яскраво й виразно видимим не бувало місто ніколи. Навіть морозяного зимового дня воно залягало, постійно повите фіалковим і рудуватим серпанком пари і диму. Тепер же дим мляво клубочивсь лише з димаря електрички. Це було не живе місто, а сама панорама — мальовнича й мовчазна. Ні гудків паровозів, ні відгомонів з депо, ні стукоту моторів з естакади, ні клацання буферів з запасних колій і парків. Місто було німе.
Це було журно й тривожно.
— Хтось іде, — сказала Катря, — і, здається, військовий. — Вона мерщій підійшла до Зілова, взяла його під руку і поклала йому голову на плече.
Справді, стежкою вгору на пагорб прямував австрійський патруль — два солдати з гвинтівками за плечима. Вони стерегли підступи до міста навіть удень. Зілов обійняв Катрю за стан і схилив свою голову зверху на Катрину. Під рукою тріпотів у диханні гнучкий дівочий торс, волосся пахло простим милом і молодою шкірою. Серце в Зілова забилося частіше й гучніше.
— Не хвилюйтеся, — мовила Катря тихо. — Пусте… Який чудовий краєвид! — млосно й дзвінко сказала вона. Патруль був уже в двадцяти метрах.
Краєвид і справді був чудовий. Вся райдуга барв грала перед очима, внизу. Густо-зелені луки, плантації червоногарячих маків, жовті крайки шляху з густизни баранків, сині смуги лісу на горизонті, руді глинища вздовж залізничного насипу, густо-блакитні осоки понад струмком, чорна рілля у яру. Над усе половіли жита — з правої руки, і ясно зеленіли сходи на бурякових плантаціях — ліворуч.
Патруль підійшов, і, обминаючи закохану пару, солдати вигукнули собі на сміх якесь брутальне слівце. Катря обійняла Зілова теж і сховала обличчя в нього на грудях. Адже для закоханих світ неприсутній. З-під руки Катря зірко стежила за патрулем.