Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Коли він скінчив, грім оплесків довго не вщухав, перекочуючися з кутка в куток.
— Голосувати! — сплеснули з усіх боків вигуки, і вже руки нетерпляче потяглися вгору.
Голова районного комітету, машиніст Страновський, вийшов наперед.
— Зараз ми проголосуємо! — гукнув він. — Але попереду я повинен дати слово представнику головного комітету нашої спілки.
Вибух оплесків зустрів невеличкого чоловічка в формі движеиця. Це було здорово — спілка, значить, немарно існувала: от вона надіслала на страйк і свого представника. Оплески були дружні, заохочувальні.
Представник дорожнього комітету не
— Громадяни залізничники! — гукнув він. — Я, власне кажучи, командирований від головного комітету не до вас, а до Одеси! — Легкий гомін розчарування перебіг по лавах. — Але страйк захопив мене якраз на вашій станції, і я прийшов сюди до вас. Я не буду казати вам промови. Коли дозволите, я зачитаю вам резолюцію, яку щойно вчора ухвалив головний державний комітет.
Шумливий рух і радісні вигуки знову заохотили його. Головний дорожній комітет, центральне керівництво професійним рухом, отже, було тут, з робітничою масою. Три тисячі вичікувально й напружено подалися вперед.
Хвилюючись, представник розгорнув великий папір і прочитав:
— «Враховуючи фактичний стан справи і визнаючи, що страйк, як спосіб боротьби, загрожує в цей час руїнницькими наслідками для професійного будівництва, оголосити всім членам союзу про безумовну неприпустимість страйку…»
Хвилюючись, він знову згорнув свій папір, бо він уже закінчив.
Але в галереї і далі стояла абсолютна, напружена тиша. Три тисячі людей затамували дихання. Що? Головний дорожній комітет не тільки не підтримував страйку, а забороняв його?.. Не рухаючись, непорозуміло люди кидали погляди на своїх сусідів. Що ж це таке?.. Було так тихо, що далекі, сторонні звуки звідти, з-за стін, з-поза дворища, з колій, вільно линули сюди, до галереї, крізь розчинені широкі вікна в даху. І то були несподівані, дивні тут звуки. Хрипко ревли корови, тремтливо мекали вівці, рохкали й верещали кабани. Немовби село було зразу поруч, за муром залізничного дворища, немовби з далеких полів хлібороби пригнали сюди свої табуни, і от вже зараз мали широко розчинитися двері і лави селян ввійдуть, щоб заповнити другий і третій вільний прольот… То на волочиській колії стояли маршрути з худобою для Німеччини. Паровози щойно покинули їх, водоноси й товарчі розбіглися хто куди. Був страйк.
Тоді з президії раптом вихопився юркий і розтріпаний чоловічок. Чорні вусики він обсмикував униз. Це був конторник Головатько — курінний отаман і голова «Просвіти».
— Я повноважний заявити, — заторохтів він, — від «Куреня» і «Просвіти», що для всіх щирих українців самостійна українська державність над усе, і тому… се і те — залізничники цілком і беззаперечно поділяють позицію головного комітету, панове добродійство!
Голова зборів, машиніст Страновський, стояв поруч, спустивши голову низько на груди і звівши плечі високо догори, руки він впер в боки, і його довга борода тріпотіла на протягу. Раптом він випростався.
— За наші вимоги?!
Тисячі рук, мов одна, сплеснули догори.
— За пропозицію головного комітету?
Гомін і шелест покотився зібранням з краю в край — кожний повертався і роздивлявся навкруги. Сплеснув сміх. Жодної руки піднесено не було.
— А де ж той самий «Курінь»? — глузливо і високо гукнув хтось
— Вони не покинули роботи… се і те, і вони не могли прийти! — заверещав Головатько, сіпаючи вуса вниз.
— Ганьба! — залементувала зала. — Геть штрейкбрехерів!
Стах заклав чотири пальці в рот і свиснув, як у степу. Але Страновський знову підвів руку вгору:
— Нехай же представник так і перекаже своєму комітету. А тепер, товариші, дозвольте наш районний комітет професійної спілки оголосити страйковим комітетом!
— Ура! — закричав від дверей Золотар, і його вигук зразу ж підхопили десятки й сотні голосів.
Сонце вже схилилося на захід, а мітинг не кінчався. Страйковий комітет доповідав про форми проведення страйку і роль кожного відділку. Страйковий комітет попереджав про можливі випадки провокацій. Пожежники, електрики, службовці продуктових крамниць і медичний персонал повинні стати на свої місця — вони мали брати участь у страйку, працюючи. Пікети страйкарів мали позмінно бути і в майстернях, і в депо, і на матеріальному дворищі. На всіх відділках мали постійно чергувати функціонери комітету для роз'яснень робітникам.
Зілова призначено черговим у депо, і він негайно вирушив на свій пост.
Сонце щойно сіло, місто огортали тихі літні сутінки.
То тут, то там уздовж колій спалахували вже шеренгами ліхтарі. На заході небо було ще рожеве по горизонту, а трохи вище — яскрава блакить. Колії були тихі й порожні. Величезні ешелони стояли мертві й непорушні, немов величезний вагонний парк і кладовище мертвих паровозів. Рідкі перехожі пробиралися поспішно й полохливо. Через кожні сто кроків — скрізь — стояли німецькі патрулі. Кілька німецьких солдатів без зброї, з невеличкими цеберками і паками папірців у руках посувалися повільно від ліхтаря до ліхтаря. Вони розклеювали оголошення.
Під одним з ліхтарів, приглядаючись до щойно наклеєного оголошення, стояв Піркес. Зілов мовчки потис йому руку і теж спинився. Папірець був ще вогкий, і розібрати було важко. Вони змогли прочитати тільки чорний шрифт:
Штаб німецької армії фон Ейхгорна [350] і в кінці:
Над керівниками страйку і тими, хто листовно чи усно провадитиме агітацію за страйк, буде вчинена нещадна розправа.
В инні в руйнації залізничних шляхів або намаганні до такої руйнації — каратимуться смертю.
350
Фон Ейхгорн — німецький генерал, очолював окупаційні війська на Україні в 1918 р. Убитий народними месниками в Києві.
Мовчки вони пішли далі разом. Сутінки щохвилини густішали. Силует вокзалу навпроти раптом спалахнув тисячею вогнів. І це було так чудно — він стояв вогнистий і розкішний, мов різдвяна ялинка. Величезний, гомінкий, найбільший в країні вокзал був тихий, як хутір у степу: кур'єри не підкочували, не гуркотіли важкі товарні маршрути, не чути було й гудків, навіть сигнальний дзвін на пероні коло службових дверей не відбивав повісток і відходів — не було ні перших, ні других, ні третіх дзвінків. Ріжки стрілочників мовчали. Це було моторошно, як смерть.