Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— І правильно, з австрійками їй та Аглаї до біса мороки. Людей на цукроварнях знайшов? Є члени Спілки робітничої молоді? Може, були?
— В Ялтушкові знайшов… — Зілов звільнився з обіймів Шумейка і випростався. — Олександре Івановичу! Так єрунда получається. Не можна тільки самою молоддю мені обмежуватися. Цеховщина якась. І взагалі, розумієте… я заяву приніс, — він зашелестів папером із темноті.
— Заяву? — здивувався Шумейко. — Біда! Канцелярії я ще не влаштував. Ніяк не вирішу, де столи і друкарські машинки розставити, — заглузував він. — Чи в Тиврівському лісі, чи в Коростовецькому яру? Шафу, гадаю, у Межирові [378] на човні держать…
378
Межирів — село Жмеринського району Вінницької області.
— Нічого смішного немає! — розсердився Зілов. — Для діла гірше, єрунда получається. В партійному комітеті ви ж буваєте раз у раз. Можна розглянути. Козубенко мене рекомендує. Вже й підпис на заяву дав…
Шумейко помовчав. Зілов хрустів папірцем.
— Скільки тобі років? — по паузі запитав Шумейко.
— Позавчора дев'ятнадцятий пішов.
— Ранувато ще в партію, — він помовчав ще, — та вже давай. Час такий, діла такі. Другим поручителем я сам буду. Тільки гляди мені!
— Олександре Івановичу! — Зілов ухопив Шумейка за руку і міцно її стис.
— Обережно! Пальці переламаєш! — скрикнув Шумейко. — Та ти просто борець!
— Я клянусь! Життям! Смертю! Усім! — Зілов раптом припав до Шумейка і поцілував його, не потрапивши в темноті, в ніс. — Ви розумієте… — він засоромився свого пориву й змовк.
— Я вже дома! — розітнулося в них над головами. То був Козубенко.
— А ми от гостюємо, — сказав Шумейко, ховаючи заяву Зілова у себе на грудях. — Сідай. Значить, Зілова до партії треба прийняти. І хай сьогодні ж бере зв'язок з військово-революційними комітетами по селах і Хуторах. Я тоді зараз і адреси дам. А на харчі та виявлення молоді по цукроварнях когось з інших твоїх малюків давай. Можна Стаха. Як ти гадаєш, кочегаре, га?
Козубенко сів.
— Розумієте, Олександре Івановичу, тут таке діло треба обговорити. Стах з Золотарем розказують про Піркеса — єсть такий колишній гімназист…
— Знаю. Той, що під Гніванським мостом? А що з ним?
— Та, розумієте, утворив якусь диверсійну групу, чи що, «Червоне коло» прозвав, вроді «Чорної руки», про яку вже мова була. От портрети Скоропадського і Ейхгорна у вітрину залізничних злодіїв повісив, сам бачив оце…
Шумейко засміявся.
— Піркеса варто використати. Хлопець хороший, хоча пролетарської закваски й не має. Членом Спілки робітничої молоді його зроби, тоді зразу до пуття прийде. Нехай би зброю шукали — купують, крадуть де хочуть, аби діставали. Золотар хай переховує. На цукроварні підбери когось із наших слюсарів, а Піркесом хай Стах займеться.
У цю хвилину з пітьми, мов з-під землі, виринула Катря.
— Ви? — спитала вона. — А це я! Тобто я хотіла сказати: я вже дома…
— Сідай, сідай, — забуркотів Шумейко, — гостею будеш, дівчинко! Ну, як там всякі діла? На туалети вистачає? Губну помадку одержала? Одеколон ще є?
Катря сіла на могилку між трьома, затиснувши схрещені долоні межи коліна. Раптом вона висмикнула руки і, впавши обличчям на долоні, заридала.
— Ото! — схопився Шумейко.
— Не можу! — схлипнула Катря. — Я не можу! Це ганьба, але я не можу!..
— Отакої… — звівся Козубенко. — Чого ти не можеш!
— Що хочете буду робити! — схлипнула Катря. — Прокламації самому Таймо під розписку понесу, бомби буду кидати, кулемет уже знаю — в бій можу йти. На шибеницю, як Перовська [379] , піду… а… цього не можу… — Вона зітхала глибоко і схлипнено, як малі діти зітхають після сліз. — Якби ж то це свої люди були… а то ж… вороги… цілуватися починають… з руками лізуть… — Вона заридала знову і впала обличчям на могилу.
379
Перовська Софія Львівна (1853–1881) — революційна народниця, організатор і учасник замаху на Олександра II. Царський суд присудив її до смерті через повішення.
Мужчини понуро мовчали.
— Звільнити дівчину треба… — сказав після довгої мовчанки Шумейко. — Раз не може… діло ж таке…
Катря Крос з Аглаєю Вікентіївною — «дівчата з знанням української та німецької мови» — працювали серед австро-німецького гарнізону. Вони поширювали прокламації поміж солдатів. Для цього треба було встановити найкращі взаємини з офіцерами. Аглая з Катрею пурхали по кав'ярнях, балах, театрах — у веселих компаніях фендриків і лейтенантів.
Особливо мусили полюбляти вони пікніки з виїздами за місто — в місця розташування австро-німецьких частин; Вони весело хазяйнували з кошиками, повними їства й питва. Прокламації Шумейко постачав їм німецькі, угорські й українські. Життя їхнє було безперервні гулянки і веселощі.
— Слухай, — сказав Козубенко, — а може, ти спробуєш інакше, га? Вдягайся служницею і просто до солдатів іди, немов покоївка якогось інженера, абощо. Га?
— Добре! — схлипнула Катря. — Я спробую. Але я не знаю угорської мови. Значить, треба буде обмежитися німцями й галичанами?
— Тоді так і вирішимо, — сказав Шумейко. — Угрів Аглая — вона женщина досвідчена і в обиду себе не дасть — через офіцерів хай обробляє, а Катеринка, — він пригорнув Катрину голову і погладив їй чоло, — на німців і галичан перекинеться служницею. Гаразд?
— Гаразд! — кивнула Катря і ще раз схлипнула. Шумейко охопив своїми довгими руками всіх трьох і тісніше стулив докупи.
— Тепер, друзі, слухайте мене коротко сюди! — Він ще раз погладив Катрине волосся, і вона вдячно притулилася до його руки заплаканою щокою. — Не більшовики ми будемо, а дураки, якщо страйк не перевернемо на загальне повстання. Тсс-цить! Така у нас, більшовиків, думка, і ви, більшовицьке насіння, давайте нам допомагать на повний хід. Отже, три діла у нас зараз є. Одне — розгортати далі страйк, перекидати його з залізниці на всі усюди. Друге — австрійську й німецьку армію розвалювати до чортів собачих. Агітація, прокламації, псування і захоплення зброї та амуніції. Військовополонених німців, що повертаються додому, не забувати теж: їм прокламації — за революцію в Німеччині. І третє — готувати свою підпільну армію. На селах воєнно-революційні комітети, ВРК, а у пас тут, по службах, поміж робітників, просто вербовку почнемо…
За каплицею раптом щось хруснуло, і всі присіли за могилу, принишкнувши. З-за каплиці вийшов хтось високий й відкашлявся.
— Вілінський, — сказав Шумейко. — Страйкком вже починає сходитися. Одинадцята.
— Олександр? — пробасив високий.
— Я. Діло тут кінчаю. Зажди. Так от, друзі. Значить, порішили так. Кочегар, Козубенко тобто, у вас тепер вроді військового начальника. Що скаже, тому й бути. Він від партії доручення має. Йому весь секрет відомий. Зілов йому вроді помічником буде. Ви троє, комітет, — наші люди поміж молодих. Щоб союзу вашого не двадцять два, а двісті було. А ці двадцять два щоб орлами стали. Зрозуміли?.. Ну, розлітайтесь. Страйком уже пішов…