Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Правильно! — перекричав усіх горластий отаман. — І я що кажу? Пан і третій дадуть! Як у графа Гейдена у Межи-рові! За третій сніп! Правильно я кажу, ваше високородіє?
Полубатченко махнув рукою і повісив голову. Хай вже й третій. Сиплеться ж. Все одно пропаде.
— Дають пан третій! Молодиці, чуєте? Гей, дядьки! Дівчата! Ставаймо за третій сніп! Гріх же який — обсипається хліб. Голодом пропадемо!
— Та ми вже на своєму обробилися. Вже!
— Що «на своєму»? Голь нещадима! Нема за що й рукою учепить! До Миколая [384] вижремо. А зима, а весна? А сіяти що будете?
384
До Миколая — 19 грудня відзначалося свято Миколая-зимового.
— Очі замилюєш! — закричав знову Степан Юринчук. — Годі вже! Людська земля! Людьми засіяна! І за другий не станемо. Тільки за первий! Хай пан первий сніп віддадуть!
Натовп вибух реготом. Дівчата аж заверещали. Первий сніп! Насмішив.
— Гляди мені, Степане! — вирвався знову Полубатченко. — Насмішиш!
Дід Панкратій Юшек раптом ринувся уперед, розштовхав людей і став поруч отамана. Сива борода його скакала й кучмилася.
— Православні! — заторохтів він, кваплячись і затинаючись по-стариківському. — Гей, дядьки! Мужиківське діло яке? З хлібом бути — жити, без хліба — гибель прийде! Не робіть гріха! Сімдесят год на світі прожив — про третій сніп ще не чував. Не женіть хліб від себе…
— Куди брешеш, старе? — розлютувався раптом Микифор Маложон. Досі він стояв тихо під липкою і курив цибуха, немов усе його не обходило. Його таки й не обходило, він був товарчий. — Куди писка загинаєш? Га? Не будемо хліба збирати! Хай собі сиплеться! Все одно німці заберуть, стонадцять болячок їм у куди завгодно! Не хочемо для німця хліб збирать! Самі виздихаємо, нехай і німець з голоду здохне! — Маложон зроду не говорив так довго і, впрівши, змовк.
Натовп посунувся ближче. Баби вже гомоніли. Дядьки дихали важко і тихо кляли. Отаман знову перекричав усіх:
— Люди добрі, а ми в пана ручательство випросимо. Нехай пан поручиться перед громадою. Нехай би з німецькими офіцерами договір такий уклав. Щоб не брати, значить, по реквізиції. Тільки щоб за гроші купувати в людей. Мужику — що? Зібрати хліб і спродати! А там хай купує хто хоч. Чи свої, чи німець, чи який француз за границею. Аби хліб. Аби гроші.
Натовп зашумів, завирував. Вже почулися ухвальні вигуки. Вже кілька дядьків, запинаючи кожушки, пробивалися наперед, гукаючи, що на роботу треба ставати, що хліб святий, що мужицька правда у закромі. Отаман перешіптувався з Полубатченком. Перешіптувався мить і зразу ж гукав до натовпу назустріч:
— Пан таке ручательство дадуть. За гроші братимуть німці хліб. Чи празду я кажу, ваше високородіє!
Але Полубатченко відповісти не встиг. Степан Юринчук метнувся до фаетона і скочив на підніжку.
— Громадяни! — загукав він. — Дядьки! Полубатченко відштовхнув його і мерщій закричав сам:
— Буде таке ручательство! Ставайте, люди добрі! За третій сніп. Ну? А то з міста залізничників-страйкарів гукну. Вони тепер безробітні. Залюбки стануть, скосять усе. Повз ваші руки хліб піде!
— Брехня! — гукнув Степан. — Ой, брехня! Не вірте, селяни! Не підуть робітники на таке! Вони й своїх штрейкбрехерів б'ють! Брехня!
— Це я брешу? — аж зайшовся Полубатченко.
Але Степан не глянув на нього. Він знову скочив на приступку фаетона. Він зірвав свій потріпаний солдатський кашкет і замахав:
— Дядьки! Хто з хлібом, той в силі! У нас хліб однак реквізицією заберуть! А пан свого німцям за грошики спродає! Нам голод і безправство, панові — гроші й достатки, а німець підхарчується — нас лупцюватиме чимдуж! Я кажу — не ставати, не давати німцям хліба!
— Мовчать! — зарепетував Полубатченко. — Мовчать!
— Хай хліб пропаде.
Сход загуркотів, закричали баби. Хто ззаду не дочував, тисся тепер між передні, до фаетона. Микифор Маложон з-під липки вигукував прокльони, довгі й страшні. Петро Потапчук виринув з натовпу і гукав, склавши долоні рупором коло рота:
— Хліб, що вивозять до Німеччини, іде на користь ворогам народу! Із себе дерем шкуру собі ж на ярмо! Залізничники вже понад місяць страйкують! Берімо приклад з робітників!
— Мовчать! — репетував Полубатченко.
Степан Юринчук замахав обома руками:
— Розходьтеся, люди! По своїх ділах! Не слухаймо пана та його підбріхувачів! Не слухаймо того, від чиєї руки рубці на спині ще не загоїлися!
— Взять! — оскаженів Полубатченко. — Взять! — Він виплигнув на сидіння ногами. — Солдати! Зольдатен! Взять! Немен зі! Арештуйте! Негайно!
Кірасири здригнулись, немов прокидаючись від сну. Одні переступили з ноги на ногу, інші зробили нерішучий крок.
— Зольдатен! Зольдатен! — репетував Полубатченко, і астма вже не давила його. — Большевікен взять! Большевікен! — він тицяв пальцем Степанові в спину. — Цього! Його! Взять!
Кірасири посунулися, підійшли. Натовп на хвилинку стих. Потім знову загув. Степанова дівчина, висока Софія, заголосила і вхопила одного кірасира за тужурку. Маложон біг від липи.
— Яке таке право? — гукав він. — Трясця на ваших дітей!
— Взять! Взять!
Степан іще раз виринув над головами людей і закричав через силу, через останню змогу:
— Не займати панські лани!!! Люди! Гей!
Та кірасири вже оточили його, неквапом крутячи руки за спину. Сорочка на Степанових грудях тріснула і роздерлася до очкура.
В цю хвилину страшний вереск заглушив усе. Такий вереск, що сахнулися всі люди, не тільки кірасири. Змовк навіть Микифор Маложон. Дід Панкратій сів долі і затулив вуха руками. В Полубатченка звалився картуз з мокрої голови. П'ятдесят дівчат, лементуючи на повні легені, бігли до фаетона з граблями навзмах.
Галька Кривунова добігла перша і була б розколола Полубатченкові голову, коли б Потапчук вчасно не перехопив її за стан.