Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Не вбивай! — гукнув він. — Всіх спалять німці! Всіх!
Але інші дівчата вже оточили кірасирів. Вони видирали в них гвинтівки, вони м'яли їм боки, накладали по шиї. Ховаючи голови межи плечі, кірасири тікали геть — в пшеницю, до шляху, під липи, до бур'янів. Дівочий вереск краяв повітря. З зажину поруч обидві фури гнали геть чвалом. Сполошені коні гризли вудила; Возії марно намагалися стримати їх. Півсотні грабель колихались над юрбою.
Степан Юринчук був відбитий і стояв тепер в гурті дівчат, оточений ними з усіх боків. Він витирав рукавом зблідле чоло і всміхався.
Потапчук жестикулював у гурті схвильованих дядьків. Він говорив про страйк на залізниці,
385
Ялтушків — село Барського району Вінницької області.
386
Ушиця — село Коростенського району Житомирської області.
387
Літин — райцентр Вінницької області.
Микифор Маложон стояв на межі і щось гукав. Він вказував рукою туди, де шлях виринав з вибалка понад ставом.
Всі глянули в той бік, і всі примовкли.
На шляху від ставу, від млина, куріло сивою хмарою. І попереду куряви чвалом бігло кілька вершників у сірих тужурках, з гострими кепі на головах. То були кінні австрійці.
— Звідки їх чорт наніс?
Натовп ущух, натовп змовк, дехто вже подався назад до толоки — через толоку на село. Кірасири визирали з пшениці. Боязко вони вибиралися геть. Обсмикували тужурки, підтягали амуніцію. В одних лиця були аж люті, інші ніяково всміхалися. Дід Паикратій Юшек звівся з землі і хрестився, забувши скинути шапку:
— Мати божа… мати божа… гріх який…
Верхівці були вже близько. Їх було семеро — один попереду, інші по два в ряд. Карабіни підплигували їм за плечима. В останнього біля сідла був ручний кулемет.
Пан Полубатченко так і стояв ногами на сидінні. Він зняв руки догори, назустріч верхівцям, він замахав кашкетом, він кликав їх мерщій сюди. Петрович вже біг до шляху межею навпростець — перейняти верхівців. Дівчата сипонули врозтіч через толоку. Степан і Потапчук задкували теж. Вони озиралися — до окопу було далеко.
Верхівці звернули з шляху, і коні м'яко зачвалали толокою. Верхівці підскакали до натовпу щільно і з чвалу спинили коней враз.
— Что такой? — гукнув передній, ламаючи російську мову. Він був угр. — Что случили?
Кірасири вийшли наперед. Верхівці також були кірасири — з одного корпусу: «25» значилось у них також на кепі збоку. Передній був з зіркою капрала. Він заговорив по-угорськи до своїх — швидко і гаркаво. Полубатченкові вартові відповідали знехотя, похмурі й роздосадувані. Капрал зареготав і раптом замахав рукою до дівчат, що спинилися віддаля, ближче до сільського окопу.
— Девушка, девушка! — загукав він. — Чок, чок! [388]
Інші
Полубатченко зліз з фаетона і хутко пішов до капрала.
Але капрал спинив його помахом руки. Потім він звівся на стремені і загукав у натовп дядьків, ламаючи мову, калічачи її своєю важкою угорською вимовою.
— Ах, плохо! — загукав він. — Ах, плохо! Пашему пускал немца приводит нас до себя? Пашему царь-гетман пазволил исделат на себя? Пашему не держал своя власть? Пашему бальшевик ухадил? Не нада хлеб-помещик убирал! Не нада нам давал! Оружжа надо забират! Пушка, гвер, машингевер нада! Рабочий на станция памагат нада. Страйк нада! Ура революция! Ура бальшевик!
388
Цілую! (угор.) — Ред.
Він зареготав, смикнув уздечку, звів коня дибки і враз обернув його на задніх ногах. Кінь стрибнув вбік, потім ще раз вбік. Інші верхівці повернули й своїх. Капрал змахнув кепі до дівчат.
— Чок! — гукнув він. — Чок, ланьом кіш! [389] — І всі семеро зірвалися з місця кар'єром геть. Вони перебігли шлях, повернули перед селом в боковинку і помчали понад селом, дорогою на Попівці.
— Провокація! — захлинувся Полубатченко. — Стрілять! Стрілять, я кажу!
389
Цілуємо вас, дівчатка! (угор.) — Ред.
Один з Полубатченкових кірасирів скинув гвинтівку до плеча і неквапом примірився — високо на вершки тополь. Там, над своїми гніздами, сиділи граки. Він примірявся старанно, постріл вдарив, і один грак каменем упав вздовж тополі. Діти оравою кинулися до бур'янів його шукати.
Люди стояли тихі, приголомшені. Тільки Микифор Маложон заливався хрипким, прокуреним сміхом.
Хитаючись, Полубатченко підійшов до фаетона. Він штурхнув фурмана кулаком у спину і впав на подушки.
— До економії! — гукнув він.
Натовп розступився, коні шурхнули до шляху. Але вони пробігли заледве десять ступенів. Полубатченко звівся на рівні і загилив фурмана у потилицю знов.
— Повертай, — гукав він. — Повертай! До міста. Просто на станцію! Вперед!
Фурман осадив, повернув коні, і фаетон покотив в хмарі куряви. Полубатченко стояв на весь зріст і погрожував кулаком.
— Німцям віддам хліб на корені! — лементував він. — На корені! Хай хоть коням спашуть! Хай!
— Не хвилювайс, не хвилювайс! — засміявся кірасир. Той, що стріляв на грака. — Псувай серце, псувай кров. Все одно ти пропадат…
Курява проглинула фаетон. Тільки чувся ще тупіт баских огирів. Натовп стояв ні в сих ні в тих. Микифор Маложон кляв довгим, віртуозним прокляттям.
— Як тебе звати? — спитав Юринчук в кірасира.
— Абрагам Цріні, — осміхнувся той і вдарив Юринчука по плечу. — Біжи, дівчина сорочка зашиват! Ох, твоя дівчина, ой-йой-йой, крепкий, смілий — камрад дівчина, ой-йой-йой!
Панська економія була півкілометра на захід за селом, під горою. Треба було пройти через гребельку між двох рибо-плідних ставків. Полубатченко в них викохував дзеркальних коропів, золотих карасів, срібного окуня. Степан Юринчук із Петром Потапчуком не раз, парубкуючи, ходили уночі за добичею з ставків. Кожен ступінь був їм знайомий достоту. І поночі вони йшли впевнено, мов удень.