Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Полковник Будогос відвернувся до вікна, нетерпляче постукуючи підбором по паркету. За вікном схилилися віти яблунь гімназичного саду. Яблука були ще маленькі, завбільшки з горіх, але їх було так рясно, що вже й зараз віти пружно похилилися під тягарем.
— Фрейлейн Катерина Крос визнає себе винною в цьому? Катря мовчала.
Майор поклав палець на кнопку дзвінка і потис. На порозі негайно виріс кірасир і цокнув закаблуками.
— Фрейлейн Антоніну Полубатченко! — кивнув йому майор.
Катря гидливо скривилася, і короткий, дошкульний дрож перебіг усім її тілом, цілим єством.
Двері рипнули, і до кімнати ввійшла Антоніна Полубатченко. Вона була без берета, зато в кітелі січовика з унтер-офіцерськими личками на комірі. Пенсне було на короткому ланцюжку з золотим гачком за вухо. Вона спинилася і зробила по-військовому «струнко».
— Добридень, фрейлейн! — привітно закивав їй майор. — Фрейлейн дбайливо зробила обшук?
— Так, пане майоре! — рапортувала по-військовому Антоніна Полубатченко. — Сім прокламацій, клаптик паперу з трьома літерами ВРК і довкола цифри з літерами і записка інтимного змісту…
— Інтимна записка? Капіталь!
— ВРК, — встряв Будогос, — це, інакше кажучи, «військово-революційні комітети». Тобто ті самі банди, про які я вже доповідав вам, пане майоре, що утворюються підпільно по селах з різного зброду й «товарищей»…
— Йя, йя! — закивав майор. — Що було в інтимній записці, фрейлейн?
— Вона при справі, пане майоре! «Катре! Я вас люблю, але ніколи не наважуся сказати це вам просто в вічі. Може, ви скажете мені, чи любите ви мене?»
— Капіталь! Автор? Без підпису? Зер гут! Передайте в шифрувальну частину пану полковнику. Але — обшук? Фрейлейн дбайливо зробила обшук? Фрейлейн розуміє, що я мав на увазі? Фрейлейн з фаху медичка, і їй повинно бути зрозумілим? Ніхт вар?
— Йяволь, пане майоре! — злегка почервоніла Антоніна Полубатченко. — Обшук зроблено дбайливо.
— Фрейлейн може йти!
Антоніна Полубатченко зробила кругом і вийшла.
Катря стояла, похиливши голову на груди. Їй було тоскно і гірко. Серце мліло й стискалося в передчуттях. Холод обіймав його, холод пронизував наскрізь, холод — нестерпний і терпкий, як задуха. Чоло і руки змокріли. Але враз перед млосними очима, там, десь всередині, виник раптовий образ… Один, другий, третій. Вона побачила — там, десь усередині, побачила — рідні обличчя: Зілов, Козубенко, Шумейко, чудний Шая Піркес і цей кумедний Стах… Вона відчула — зовсім реально, фізично відчула — шорсткий доторк неголеної Шумейкової щоки. Там, на темному кладовищі, на могилі під пам'ятником «Я уже дома, а вы в гостях», і той цуцик-пищик та пряник і перебивні картинки… Вона звела очі і подивилася просто на майора.
— Від кого фрейлейн одержала прокламації? — запитав майор, вже без ласкавих викрутасів і витівок.
Катря мовчала і дивилася майору в лице.
— Хто поширює аналогічні прокламації по селах і цукроварнях? Хто підкидає їх у вагони частинам, що повертаються на західний фронт?
Катря мовчала. Вона дивилася майору просто в лице.
— Що фрейлейн знає про повстання, готоване на перші дні серпня місяця?
— Ти будеш говорити, стерво? — заревів полковник Будогос, загиливши кулаком по столу. Очі його налилися кров'ю.
— Найн, найн! Не треба! — спинив його майор. — Фрейлейн треба віддати на ніч солдатам — чи, може, вона буде говорити сама?
Катря ледве встояла на ногах, страшно затремтівши душею.
— Ні, — відповіла вона, і жодний м'яз не затремтів на обличчі. — Фрейлейн не буде говорити…
Мовчання тривало ціле життя…
Полковник Будогос швидко писав олівцем у своєму блокноті. Майор перегортав папку з справами, що лежала весь час перед ним на столі. Муха билася об скло вікна, і так хотілося вікно розчинити і припинити її дзижчання.
Майор закрив папку, дістав цукерку і поклав її в рот. Потім звівся, взяв кепі з вікна і вийняв з нього лайкові рукавички. Кепі він надів. Поволі він почав натягати ліву рукавичку. Будогос докінчив писати, видер аркушик з блокнота і подзвонив. Ввійшов кірасир, і полковник віддав йому папірець.
Коли двері за вістовим зачинилися, майор вийшов з-за столу і став перед Катрею. Чоботи в нього були лакові, і спереду на халявах блищали срібні кокарди.
— Ще три запитання маю до фрейлейн, — сказав він, галантно клацнувши шпорами. — Дозволяю фрейлейн на них не відповідати. Гут?
Катря мовчала і роздивлялась на ланцюжок від годинника майора на животі. Власне, то тільки очі прикипіли невидющим поглядом до лискучої цятки, а бачила Катря в цю хвилину чомусь розлогий пейзаж зі схилу горба: зелені луки, червоні маки, синій ліс на горизонті, блакитні осоки над струмком і над усе — полові жита з правої руки та зелені сходи бурякових плантацій ліворуч. Високо в небі бринів невидимий жайворонок.
— Запитання перше, — сказав майор, — фрейлейн є член якоїсь партії?
— Ні! — раптом відказала Катря.
— О, капіталь! Фрейлейн здобуває втрачену мову. Прехтіг! — майор з смаком застебнув ґудзик на лівій рукавичці і взявся натягати праву рукавичку. — Значить, фрейлейн є анархістка?
— Ні, — відрубала Катря. Майор їй вже набрид. — Я позапартійна, але ви читали Леніна?
Майор відступив крок назад. Він хутко натяг на праву руку рукавичку і знову зробив крок уперед. Розмахнувшися, він з усієї сили ударив Катрю рукою в рукавичці в обличчя.
Світ захитався весь, і Катря впала навзнак.
«ВРАГУ НЕ СДАЕТСЯ НАШ ГОРДЫЙ «ВАРЯГ»…» [395]
Операцією керував сам полковник фон Таймо.
Сонце виринуло десь біля п'ятої, і на шпилі вокзалу зразу ж звився кірасирський штандарт. Тої ж секунди з панцирника проти станції вдарила гармата. Снаряд перерохкав через місто і впав десь близько — чути було гучний розрив. І негайно ж з усіх кінців затрубили, заграли, засвистіли ротні і зводні ріжки. З висоти насипу коло вокзалу високо й тремтливо засурмили в небо вісім срібних полкових фанфар. Триногу зчинено ефектно й бучно, як на параді.
395
«Врагу не сдается наш гордый «Варяг»…» — рядки з російської матроської пісні «Варяг» про героїчний опір крейсера «Варяг» у бою з японськими кораблями під час російсько-японської війни 1904–1905 рр. і потоплення його моряками. Слова Студснської, мелодія, ймовірно, О. С. Турищева (музиканта Астраханського полку).