Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Тої ж секунди три тисячі кірасирів побігли вздовж вулиць міста. По двоє вони заскакували до кожного подвір'я, торохкотіли в двері і прожогом вдиралися в сполошені доми. Вони заганяли переляканих, очманілих спросоння жінок та дітей у кутки, хапали з ліжок ще не опритомнілих після сну чоловіків та юнаків і, приставивши багнети до грудей, наказували одягатися протягом двох хвилин. Хто не встигав, того тягли на вулицю півроздягнутими. І зразу ж кидалися до сусідньої хати. Неспритних кірасирів фендрики й унтери підганяли стеками, неспритних городян кірасири гатили прикладами гвинтівок. Діти здіймали лемент, жінки заламували у відчаї руки і падали через пороги. Несподіваність і брутальність наскоку свідчила, що має бути щось жахливе.
Всіх чоловіків та юнаків тим часом зганяли до перехресть. На перехрестях патрулі прикладами шикували їх у шеренги. Люди були без піджаків, в розстебнутих сорочках, босі, з незачесаним волоссям і без кашкетів. Кірасири шикували людей по чотири в ряд, і тісні ряди негайно ж замикали в каре. Півголих, ошалілих жінок і дітей, коли ті пробували наблизитися до каре, вони відганяли ударами чобіт, а коли хтось у відчаї був надто настирливий, то давали вгору попередливі постріли. Над містом, затихлим і сонним у першому рожевому сяйві урочистого серпневого ранку, торохкотів невгавний дріб безладних пострілів звідусіль.
Коли в кварталі не зоставалося вже ні одного мужчини чи підлітка, лейтенанти гукали команду, і каре рушало геть. Каре йшли з усіх боків — невеличкі по двадцять чоловіка і величезні по кількасот людей. Вони виливалися з провулків передмість у більші вулиці, з вулиць — на широкі шляхи і простували всі в один бік — до розташування військових казарм поза містом.
Плац дев'ятого стрілецького полку ще ніколи не був такий. Все мужське населення міста і передмість — може, п'ятнадцять тисяч чоловіка, босих, півголих і простоволосих — загатили величезний майдан густо і щільно, один коло одного. З дадів казармених корпусів, що з трьох боків оточували плац, десятки кулеметів дивилися дулами вниз, у юрбу. З четвертого боку — на залізничній колії — стояли в ряд чотири панцирні поїзди — кулеметами на плац, жерлами гармат на місто.
Полковник фон Таймо, полковник Будогос, начальник залізничної дільниці інженер Сірошевський, гетьманський комісар роздатчик Гордієнко, отаман штрейкбрехерського «Куреня» конторник Головатько і цілий ряд німецьких, австрійських та гетьманських офіцерів зійшли на ґанок військового собору. Поміж них був і Парчевський. Меткий ад'ютант подав полковнику мегафон, полковник фон Таймо, приклавши його до вуст, закричав у натовп сам, без тлумачів:
— Слюшайт, люд, все! І переказуйт бистро-бистро, тот, кто не слюшайт!.. Катері залізний дорожник, отходяйт на левий сторона, которї нейт — остайт правий!.. Время давайт десят минуйт!.. Одинайцат нейт!.. Одинайцат — бить приклад і нагайка все!.. Я сказаль…
За кілька хвилин переташування було виконане. На лівій стороні стояв менший гурт — тисяч з п'ять залізничних робітників та службовців. Полковник фон Таймо знову приклав мегафон до рота:
— Член третий подпольний страйковий комитет п'ятнайдцат человек виходяйт все тут, к мой нога!
Натовп затих. Все затихло. Залізничники понуро тупцювали. Сонце підбилося вже ген високо і пекло непокриті голови.
— Іщо раз! — гукнув полковник фон Таймо — П'ятка йдцат человек третий страйкком виходяйт передом, к мой нога!..
Шелест перебіг лавами натовпу. Хтось щось гукнув. Хтось цикнув на нього. Сотні вголос зітхнули.
— Хай виходять! — зарепетував чийсь істеричний голос іззаду. — За п'ятнадцять пропадати всім!
— Хай виходять!.. Хай знають, як бунтувати народ!.. — підхопило ще кілька голосів там і тут… — Хай не йдуть проти неньки України!
Але натовп стояв. На хвилину десь усередині утворилася колотнеча — здається, хтось пробивався, але передні лави зімкнулися щільно і не пропустили. Дзвінкий молодечий голос враз вирвався десь із флангу — тремтливий і фальцетний.
Смело, товарищи, в ногу — духом окрепнем в бо…Він не доспівав. Кілька кірасирів вже пронизали натовп у тому місці, і остання нота першого рядка пісні згинула в хриплому зойкові затуленого рота. Натовп враз загув, заворушився, завирував.
— Гальт! — заревів мегафон.
— А-а-а! — заглушила його команда.
Кірасири виструнчились і перехопили гвинтівки на руку. Кулеметники біля двох кулеметів на ґанку церкви заторохтіли цинами і потягли з них довгі сувої патронних стрічок.
— Третий раз, — гукнув полковник фон Таймо. — П'ятнайдцят человек виходяйт сюда! Один минута!
Гомін враз упав. Натовп занімів і закам'янів. Секунду п'ять тисяч стояли без поруху. Але другої секунди передні лави розірвалися, і з натовпу видерся чоловік в розстебнутій сорочці, з розпатланою бородою. Він вибіг наперед і став на першому східці ґанку, здійнявши обидві руки догори.
— Більшовики, члени страйккому, виходять! — гукнув він. — За праве, за робітниче діло! Десять загине, повстане тисяча!
Він опустив руки і виструнчивсь обличчям до натовпу. То був Шумейко. Його захопили знову — на конспіративній квартирі.
Тиша була тільки момент. Тоді враз знялася буря, і натовп оскаженів. Гукали всі, і невідомо було, що саме гукали. Руки здіймалися вгору, кулаки погрожували. Хтось несамовито кричав «ура!». Хтось засилав прокляття. Десь знову виник і урвався спів. Здавалося, хтось плакав вголос. І в цей час ще троє вийшли з натовпу і стали поруч з Шумейком. То були слюсар Іонов, токар Ловський, інженер Чигиринський. Натовп гув, натовп шаленів, і тільки кулеметна черга, випущена над головами натовпу, встановила спокій.
І тоді члени страйккому один по одному почали виходити вперед. Першим вибіг худенький і сутулий хлопчак — телеграфіст Полуник. Він був у своєму кашкеті з великими полями і жовтими кантами, але босий, в самих шкарпетках.
— Я не більшовик! — гукав він невідомо до кого. — Я не більшовик, я взагалі позапартійний… але, дозвольте, я вийду теж…
Потім вийшли один за одним ще кілька. Всього перед бароном Таймо стояло десять чоловіка.
Коли натовп сяк-так заспокоївсь і затих, полковник Таймо кивнув полковнику Будогосу.