Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

Залпи — один, другий, третій — розкраяли завмерлу тишу липневої ночі саме тої хвилини, як стомлені Катрині очі вже сонно замружилися в Зілова на плечі. Катря і Зілов зірвалися як стій. Місяць світив просто в вічі, і вже від нього були тіні —довгасті й невиразні. За залпами розітнулося ще кілька окремих пострілів, і тепер вже сумніву не було — з православного кладовища.

— Наші! — перехопило дух у Катрі. — Наші, Ваня! Біжім…

— Куди? — Зілов владно перехопив її руку. — Ви збожеволіли, Катре! Якщо це засідка, ми тут не допоможемо нічим…

— Але я не можу, я не можу, треба ж дізнатися, що і як…

— Секунду. Давайте обміркуємо…

Постріли припинилися вже, і Зілов з Катрею вирішили таке. Вони все ж підплазують

якнайближче до кладовища, розвідають, в чому річ, і коли нещастя, зразу ж повідомлять у місто…

Але ще з гори, ще не вийшовши з затінку мурів окописька, вони вже мали змогу зрозуміти все. Внизу вулицею рота австрійців марширувала від кладовища з гвинтівками за плечима. Але вона йшла не похідним ладом, а перешикувавшися в два каре. В першому каре плечем до плеча, тісно, з руками, закрученими назад, і зв'язані мотузками по двоє — понуро йшли восьмеро юнаків. В сяйві місяця вже було видно не самі зеленкуваті плями лиць, а й вирізнялися кашкети, тужурки й інші прикмети: ясні канти телеграфістів, чорні кашкети вихованців технічної школи, засмальцьовані кепки слюсарських учнів. Зілов і Катря пізнавали кожного з постаті, з ходи, з деталей одежі — то були восьмеро товаришів соробмольців, що несли сьогодні сторожу довкола кладовища під час конспіративних зборів страйкому… В другому каре крокувало п'ятнадцятеро залізничників — до одного чоловіка весь страйкком другого скликання. Шумейко і Козубенко йшли в першому ряду крайні.

Зілов з Катрею збігли у долину поза хатами Цвинтарної вулиці — там, де вона вже виходить на Одеську. Тоді щодуху побігли вздовж насипу — мерщій до міста, попереду австрійців з арештованими. Треба було повідомити зараз же, і на бігу вони пригадували — кого ж? Чорт забирай! Партійних товаришів, крім Козубенка й Шумейка, вони не знали нікого. Доктор Крайвич вже з міста зник…

Піркес пов'язав галстук перед дзеркалом особливо дбайливо і акуратно, дарма що руки тремтіли і пальці раз у раз хибили. Непокірне волосся примочив водою з-під крана і старанно розчесав на англійський проділ. З тужурки струсив кожну порошинку. Аж тоді він поспішно вийшов і мало не побіг вулицею в напрямі до «Вишневого саду», до кафе безробітних офіцерів.

Кафе було повнісіньке. Як завжди, Хочбихто грав за середнім столиком у преферанс. Артисти мініатюр щойно прийшли з вистави, і Колібрі кокетувала вже в колі фендриків і лейтенантів. Начальник пошти пив пиво з начальником станції. Проститутки розсілися по одній в різних кутках. Бронька Кульчицький, з біло-малиновою стрічкою на лівому плечі, показував якісь фокуси з колодою краплених карт у колі двох австрійських сестер-жалібниць і двох дівчат н синіх беретах — з «юсів» при союзі українок [382] . Одну з них Піркес знав — то була Антоніна Полубатченко в своєму пенсне на широкому чорному шнурку. Він ґречно уклонився їй, відповів на Броньчин привітальний вигук якоюсь нісенітницею, але від участі в компанії тим часом утримався, сказавши, що підійде трохи згодом. Після того він попростував до столика в піші як завжди, на своєму улюбленому місці там сидів ІІарчснський. І, як завжди, він був сам. Піркеса він вітав коротким помахом руки:

382

… з «юсів» при союзі українок… — тобто «Юнацької спілки» при буржуазно-націоналістичному «Союзі українок», заснованому в 1898 р. у Галичині. Припинив існування в 1938 р.

— Здоров, Шая, що це тебе так довго не було видно? Сідай! Прапорщик, дайте ще бокал і пару пива.

— Вацек! — почав Піркес зразу, тільки глянувши, чи піхто їх не слухає. — У мене до тебе надзвичайна справа.

— Слухаю, — тихо відповів Парчевський. — Що?

— Надзвичайно

важлива, розумієш?

Шая ковтнув пінявого пива і нахилився через стіл:

— Півгодини тому на православному кладовищі австрійці забрали повністю весь підпільний страйковий комітет.

Вацек звів брову і тихо вилаявся:

— Сволота! Вони вже нам теж не довіряють, мабуть. Вони не попередили ні мене, ні державну варту. Ну?

— Вацек! — сказав Піркес тихо, але урочисто, голос його тремтів, бо він, здається, ще ніколи в житті так не хвилювався. — Вацек! Друг! Ти повинен допомогти. Підпільний страйкком треба звільнити…

— Прапорщик! — гукнув Парчевський. — Ще пару! — Він не дивився на Піркеса, але Піркес бачив, скоріше відчував, що очі Парчевського змружені і все лице його застигло без поруху.

— Це… буде зрада… тобто для мене, я хочу сказати… — тихо промовив Парчевський, — це військово-польовий суд і… все таке, ти розумієш…

— Так, — твердо сказав Піркес, — все таке… Очевидно, розстріл, якщо твоя участь стане відома або якщо ти не встигнеш після того, як стане відомо, втекти…

— Прізвища? — тихо сказав Парчевський.

— Що?

— Прізвища арештованих? Членів страйкому?

Піркес повільно назвав усі п'ятнадцять.

— Ще раз, — попросив Парчевський, — і повільніше.

Піркес повторив повільніше.

Парчевський сидів змружившися, немов згадуючи щось до кожного прізвища.

— Так, — нарешті відказав він. — Але залізничників тут тільки чотирнадцять. Шумейко не залізничник. І взагалі — який це Шумейко? Був торік машиніст Шумейко, але він відступив з червоними. Який же це?

— Той самий, — твердо сказав Піркес, і в грудях у нього захололо. — Він тут на підпільній роботі…

Парчевський дивився на Піркеса довго-довго, здавалось, без кінця, прозорими невидющими очима.

— Де вони? — нарешті спитав він.

— В австрійській комендатурі.

Парчевський випив бокал і забарабанив пальцями по столу. Дивився він кудись вбік, немов слухаючи квартет. Гралося:

Ах, подожди, ах, подожди минуточку. Ах, подожди, мой мальчик-пай…

Піркес сидів зелений. Довкола бряжчали виделки і дзвеніли склянки. Крізь відчинені вікна струмив аромат нічних квітів.

— Шумейка, — сказав Парчевський, — мені здається, я зможу звільнити негайно. Про інших зараз я ще нічого не скажу. Треба придумати. Не ручуся. Якби ж я був не військовим комендантом, а начальником варти! Завтра я тобі скажу. Тут, в цю ж пору, як і завжди.

— А Шумейко?

— Це ми зробимо так… Прапорщик! Накажіть, щоб вістовий подав негайно мені коня. Ну, да! Як ви не розумієте? Подзвоніть по телефону у комендатуру!.. Значить, ми зробимо так… Шумейко звільнений з залізниці ще навесні, після відходу червоних. Скільки не шукатимуть австрійці його у списках, вони не знайдуть — у них є тільки списки службовців на день страйку. Я зараз же скачу до себе у комендатуру й дзвоню Таймо. Поскільки поміж арештованих є невідома людина — бо, мабуть, Шумейко взагалі відмовиться назвати своє ім'я і навряд щоб інші його виказали, — я зразу ж затребую надіслати його до мене для встановлення особи… Далі все залежатиме від тебе і… взагалі від вас усіх…

— Ну-ну?

— Я пошлю по нього тільки одного козака, звичайно, озброєного — це вже начувайтеся… Підберу якогось сучого сина, якому, коли що, то й морду наклепати не жалко. Єсть у мене там кілька колишніх городовиків. Тільки глядіть же — пс убивать: німці візьмуть десять заложників — страйкарів! Він вестиме Шумейка від станції «алейкою», потім Центральною вулицею, потім Графською — до комендатури… Ти зрозумів?

— Так… — прошепотів Піркес. — Коли?

— Очевидно, не далі, як за годину, ну, дві…