Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Він заступив куток і чекав, поки Сербин скине тужурку. Макарова шапка була вже в нього на голові.
— Ти кажи йому, — зашепотів Макар, — по-німецькому: іх біи айн шюлер, айн шюлер… Розумієш?
— Як, як?
Макар проказав ще раз.
— Іх бін, іх бін айн шюлер, айн шюлер, — кілька разів повторив Козубенко. — Гаразд! — Він зірвався і побіг до середини. Але раптом спинився і вернувся назад.
— Дай сюди! — вирвав він у Макара його книжку і, нарешті, затиснувся між інші «шилаєк, которий без документ», що оточували німецького лейтенанта.
Сербин в самій сорочці і Макар без кашкета несміливо підійшли і приєдналися до групи теж. Козубенко стояв попереду — так, що його було дуже добре видно лейтенантові, — збивши студентський кашкет на потилицю і зовсім заглибившися в сторінки розгорнутої книжки.
Коли лейтенант спинився перед Козубенком, очікуючи його претензії, той так був заглиблений у читання, що в першу секунду лейтенанта навіть не помітив. І тільки коли лейтенант торкнув його стеком по плечу, він скинув неуважний, зовсім відсутній погляд на нього — книжка запанувала над увагою студента цілком. Втім, побачивши свою нечемність, він почервонів і розшаркався перед лейтенантом.
— Розумієте! — постукав він по сторінках розгорнутої книги. — Чортівськи цікава штуковина! «Интегральное исчисление»! Красота! Одірватись не можу. Ах, пардон, пардон, — знову схопився і зашаркав, кланяючись і якнайгречніше посміхаючись. — Їх бін шулер, шулер, розумієте, не той, що в карти шулер, а айн шулер, студент, айн штудент… Я йшов, розумієте, учить урок, лекцію, розумієте, і документ, звичайно, зоставив дома, дома, розумієте — нах гаузе?
Лейтенант знизав плечима. Студент був, безсумнівно, якийсь придуркуватий.
— Геен зі нах гаузе, — сказав він недбало, переходячи далі. — Хто следуюшай?
Але заяви двох слідуючих, зроблених на приблизно правильній німецькій мові, про те, що вони теж студенти і просять їх відпустити додому, здивували лейтенанта. Він оглянув їх уважніше. Один був простоволосий, другий в самій спідній сорочці. Це було підозріло.
— Астаца на место, — сказав він, відходячи, — до прибитие пан начальник украинская варта.
Козубенко вискочив на вулицю і мало не побіг з усіх сил — було вже пів на десяту, вечірня зоря меркла, збори страйк-кому призначено на одинадцяту, а ще ж до того він, Зілов і Катря, комітет союзу молоді, мали говорити окремо з Шу-мейком. І все це мало бути аж три кілометри звідси, на кладовищі. Козубенко стримав себе і пішов не кваплячись, заломивши студентський кашкет набакир і розстебнувши тужурку, з виглядом людини, якій робити абсолютно нічого; «Интегральным исчислением» він помахував, немов віялком. Путь йому лежала через вокзальний перон, повний австрійців, німців, державної варти. Він то насвистував, то наспівував собі під ніс:
І х бін айи шулер, айн штудснт… Ене-бсне-рец-квінтер-віптєр жсц. Ене-бене-раба-квінтер-вінтер жаба…Біля службового виходу з вокзалу на перон Козубенкову увагу спинив великий натовп у залі багажного відділку. Всі стояли, заломивши голови, і дивилися кудись угору на стінку. Двоє вартових тягли довжелезну драбину. Кілька німецьких фельдс-жандармів метушилися, розганяючи юрбу. Козубенко глянув угору й собі.
На цій стінці, високо, щоб не дістати руками, завжди, скільки себе пам'ятав Козубенко, висіла велика вітрина і в ній багацько дрібних фотографій. Над вітриною був напис великими літерами: «Стережіться злодіїв!» То була вітрина з фотографіями відомих залізничних грабіжників.
Але зараз, замість засиджених мухами багатьох дрібних фотографічних карток, у вітрині «Стережіться злодіїв» висіло тільки два великі портрети: бравий генерал у черкесці і ще бравіший у німецькій касці з шпиндиком на маківці. Генерал Скоропадський та генерал Ейхгорн. Український гетьман та німецький правитель. Ім'я кожного під портретом було окреслено жирним червоним колом.
Козубенко чмихнув і мерщій подався геть.
«Я УЖЕ ДОМА, А ВЫ В ГОСТЯХ»
Збори страйккому призначено було на православному кладовищі, як і завжди, об одинадцятій. Але Козубенкові переказано прийти разом з усім комітетом соробмолу — ще Зілов і Крос — за півгодини раніше. Козубенко мав іти через поля зрошення, Зілов — садами Нового Плану, Крос — Цвинтарною вулицею.
Продиратися крізь сади поночі — це було немовби шукання скарбу за цвітом папороті. Паркани раптом виростали зовсім не там, де їм немовби належало бути. Невеличкі кущики нагло перекидалися на хати. Католицьке кладовище, яке треба було перейти, було величезне, старезне, заросле хащами чагарника. Але Зілов добре пам'ятав, що навхрест його розтинають дві широкі алеї, та от — аж піт його рясний брав — він натрапити на них так і не міг. Він брів від могилки до могилки, натикаючися на монументи й хрести, вдаряючись з розгону об мурування склепів, застрягаючи в хащах шипшини — чіпкої і лютої. Він подряпав руки в кров, упав разів десять. Було так темно, що коли б замружитися на мить, крутнутися на місці і тоді розплющитися, то можна б було спокійно вкладатися переспати на якійсь могилці — до ранку вже несила б було зорієнтуватися. Але Зілов твердо пам'ятав напрямок і вперто з нього не звертав. І, тільки вже переплигнувши через рів до православного кладовища, Зілов побачив, що він весь час ішов паралельно широкій алеї, достоту в двох кроках ліворуч.
— А ще готуємось у партизани! — в нападі самозневаги мало не скрикнув він. — А темної ночі не знайдемо дороги від хати до вбиральні!
Він з люттю і заздрістю поглянув на небо угорі. Ось тобі чудова карта, просто кишеньковий путівник, але ти ні в зуб ногою серед цих небесних ієрогліфів! Небо звисало чорне, щедро і густо всіяне міріадами зір. Тисячоліття жили покоління людей без дороговказів, без карт і без компасів, і нічого — робили собі свою історію. Кожнісіньке селянське хлопча і тепер читає з нічного неба, немов з високої гори в ясний день, а от стоїть він, слюсар Зілов з свідоцтвом за сім класів гімназії — і, крім Воза, або, як ще на нього кажуть, Великої Ведмедиці, нічого в цьому хаосі сузір'їв не розбере! І він почав думати про те, що соробмол негайно ж мусить поставити на гуртках вивчання карт, топографії та бодай схематичної астрографи.
І все ж таки до умовленого місця Зілов прийшов перший. Умовлене місце було проти каплиці, біля монумента з написом: «Я уже дома, а вьі в гостях». Такий був і сьогоднішній пароль.
Зілов сів на могилу і почав смоктати травинку — курити хотілось страшенно, але заборонено було категорично. Може, залізти у капличку і покурити там? В цей час у кінці стежки зарипів гравій, і чиясь постать, заступивши зорі, спроквола попростувала до каплички. Зілов причаївся за монументом.
— «Я уже дома», — прочитала постать, спинившися перед монументом, дарма що в темені ночі не тільки напису, а й самого монумента видно майже не було…
— «А вы в гостях», — відгукнувся Зілов, виходячи. — Здрастуйте, Олександре Івановичу!
То був Шумейко.
— Ху! — сів він на горбок. — Втомився я. Правду сказати, набридло за чотири місяці мотатися по лісах та ярах. Зате економічний ефект безперечний: за квартиру не треба платити. Ну, як справи, друже? — Він охопив Зілова за плечі і з сміхом притис. — Ну, доповідай! А де Козуб і Крос? У тебе, значить, цукроварні, у Крос австрійці, в Козубенка залізниця і зв'язок? А харчі?
— По місту благодійні пожертви, а по селах я. Крос я від цього зовсім звільнив.