Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

— І потім, — швидко сказав він, — ви знаєте Зорю, Кагановича, Василенка. Топоркова і Торнбойма? Ну да, наш міський голова і члени міської управи. Приховані більшовики. Не сьогодні-завтра їх арештують.

Бефстроганов подали, і Парчевський розлив по бокалах четверту пляшку.

— Що є на солодке, пане прапорщику? — поцікавився він.

— Компот із свіжих фруктів, абрикосовий мус, малина в вершках, морозиво, кава, лікери, пане поручику! — відрапортував прапорщик.

— Малину в вершках. Вільно. Можете йти… Перед моїми «Георгіями», — засміявся Парчевський, — тягнуться не те що прапори [371] , а навіть підполковники. Ви знаєте, що офіцерів з чотирма «Георгіями» в російській армії майже нікого

нема?.. Ах, да, дуже цікаво! Ви чули? Хтось такий підрахував, що пересічне життя російського прапорщика було сімнадцять днів. А пересічне життя неповнолітніх добровольців — дев'ятнадцять окопних годин. Здорово! Я, мабуть, унікум, народився в сорочці. І ви знаєте, я абсолютно певний, що доживу до глибокої старості. От не можу собі уявити, яке ж буде моє життя не те що за десять років, а завтра, за півгодини. Але знаю, що житиму страшенно довго. І вмру вже від старості. Куля мене не візьме. Я заговорений. Ха-ха!..

371

… тягнуться не те що прапори… — тобто прапорщики.

Він виразно п'янів. Піркес майже не пив, і п'яту пляшку Парчевський докінчував сам.

— Шая! — він знову поклав свою руку поверх Піркесової і навіть ніжно потис її. — Шая, ну, будь ласка, з'ясуйте мені все. Ви ж були найрозумніший в гімназії. Ви знаєте, я вас не любив за це. Із заздрощів. Ви були мій конкурент. Я був найперший авторитет в усяких бешкетах, хуліганствах, хаях. А ви — своєю начитаністю, обізнаністю, розумом. Я ненавидів вас. Слово честі. Але я прошу вас…

В цю хвилину до столика поспішною і пружною ходою, притримуючи шаблю, підійшов поручик Ігель, ад'ютант сотні Парчевського. Він клацнув шпорами і виструнчився.

— Пане коменданте! — взяв він на честь. — Дозвольте доповісти?

— Да.

— Німецький комендант залізничного вузла, пан полковник фон Рейнгольц, та австрійський комендант залоги, пан полковник фон Таймо, просять пана українського коменданта, пана поручика Парчевського, негайно прибути до залізничного двірця у приміщення колишніх царських покоїв на нараду, а також для впізнання осіб, затриманих австро-німецькими караулами, які перебувають під вартою у приміщенні залізничної аудиторії. — Він клацнув шпорами ще раз і спустив руку.

Парчевський досадно скривився, але звівся враз.

— Я мушу йти, Шая, я дуже тебе прошу, приходь сюди вечеряти. Ну, годині так о десятій. Га? — він пристебнув портупею. — Випийте пива, пане поручику. Га? їй-богу, приходь. Так хочеться з тобою побалакати.

— Добре, Вацек, — сказав Шая, — я неодмінно прийду о десятій. Тільки за пиво платитимеш ти, бо в мене нема і не передбачається ні копійки, ні пфеніга, ні крейцера, ні шага, ні шеляга: в усіх наших сучасних валютах я банкрот.

Парчевський зареготав і вдарив Піркеса по спині.

— Пане поручику! Розплатіться, будь ласка, за мій обід І взагалі подбайте про відкриття тут в кафе для нас з вами постійного рахунку.

Він ще раз потис Піркесу руку і швидко вийшов на вулицю.

Шая зробив вигляд, що йому поспішати нікуди, і повільно доїв свою малину в вершках. Потім ще ліниво роздивився на Колібрі — вона відповіла коротким поглядом, — на фендриків, вже доволі п'яних, на вівчарку німецького лейтенанта. Біля столика регента Хочбихто він спинився на хвилинку і підрахував йому реміз.

Але, тільки вийшовши за двері кафе, Піркес майже побіг в напрямі до Київської вулиці. Треба було швидше на Пеньки. Треба було за всяку ціну негайно ж розшукати Козубенка. Що Козубенко був зв'язаний з підпільними більшовиками, що Козубенко був сам більшовик, про це Піркес догадувався. І про членів міської управи, і про доктора Крайвича треба було повідомити його негайно. Але ж доктор Крайвич! Піркес знав, що він був революційно настроєний, але, значить, він таки більшовик! Державна варта це знає, а Піркес цього не знав!

Козубенка вдома не було, і невідомо, коли він мав прийти.

— Він не приходить по два дні вряд, — журно зітхнула мати.

Піркес

вибіг. Що ж його робити? Зілова в місті теж не було — він був у Дзялові, Іванківцях, Мурафі [372] : він організовував постачання харчів страйкарям. Катря Крос? Ні, біля неї все упадав якийсь фендрик, і — в шапочці а-ля мазепинка та з жовто-блакитною розеткою на грудях — вона щодня гуляла з ним по тінистих закутках у «Вишневому садку». Стах Кульчицький і Золотар? Але в Стаха можна було наскочити на його брата Броньку. Цей чортів перевертень вже красувавсь у мациювці польського легіонера: пан Заремба вербував добровольців у якісь польські легіони, і Бронька крутився в нього в писарчуках. «Пан писаж вуйска од можа до Бобруйська [373] », — рекомендувався він тепер, знайомлячися з дівчатами.

372

Дзялов, Іванківці, Мурафа. — Дзялов — тепер село Кам'яногірка Жмеринського району Вінницької області, Іванківці — село Козятинського району Вінницької області, Мурафа — селище Шаргородського району Вінницької області.

373

Бобруйськ — місто Могильовської області БРСР, відоме з XVI ст.

Очевидно, треба було йти просто до самого Крайвича. Але ж варта, безперечно, держала тепер його квартиру під невсипущим наглядом. Іти мужчині до лікаря-гінеколога… Фу, ти, чорт, ну й вибрав же він собі ідіотську спеціальність!

На розі Базарної захеканий Піркес раптом знову ніс до носа зіткнувся з Можальською. Вона була без конвоїрів і сама. Крутячи парасолькою за ремінець довкола пальця, вона наспівувала:

Пупсик, мой милый Пупсик тот…

Піркес мало не збив її з ніг і, засоромившися, відступився:

— Вас випустили вже?

— Двадцять п'ять крон! — зареготала дівчина. — А звідки у мене гроші? Так вони сказали прийти завтра вранці і відсидіти два дні, бо сьогодні в жіночій камері ну зовсім немає місць! А листа я їм все ж таки не дала! Я його запхала в рот і по дорозі тихенько зжувала! — Вона зайшлася реготом, але зразу ж зробила гримасу. — Така гидота! Сині чорнила «алізарин»! А Одуванчика вони просто прогнали: я сказала, що це моя служниця! Ха-ха-ха! — Вона знов урвала сміх і сердито нахмурилась. — Все це мене абсолютно не торкається! І ваша революція теж! Але ж не можу я спокійно дивитися, як гинуть голодні діти! Пробачте! — вже спокійно сказала вона. — Ми ж з вами так і не знайомі. — Вона простягла руку. — Можальська. Ви, звичайно, знаєте мене. Я вас теж. Ви такий страшний — завжди серйозний і так хороше граєте на скрипці. Ходімте зараз до мене, вишні у нас лутовки, солодкі-солодкі! Я запишу всі прізвища, поки не забула, зроблю новий підписний лист, а ви заграєте щось з репертуару Вяльцевої [374] . Ввечері я оббігаю всіх і позбираю гроші, а завтра раненько піду і відсиджу їм їхні противні два дні…

374

Вяльцева Анастасія Дмитрівна (1871-191.3) — російська естрадна співачка й артистка оперети.

— Слухайте, Можальська, — сказав Піркес, — ви бували коли в лікаря-гінеколога?

Можальська зробилася червона, така червона, що її руде волосся немов зблідло, — стало якесь попелясте, ясне.

— Тобто… — Піркес теж посинів враз, — тобто я хотів сказати… розумієте… не те… а… — Він розгубився вкрай, руки йому зробилися мокрі. — Я хотів… справа в тому… бачите… той…

Можальська враз заспокоїлася, і кров відлила від її лиця. Вона підібрала губи і коротким рухом відкинула волосся назад — воно вже знову палало, золотаво-руде, як мідяна стружка.