Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Жайворонок лежав так само випростаний, і в грудях його за кожним подихом схлипувало, немовби туди було встромлено дитячу свистульку. Ми підійшли до нього по одному і тихо потиснули йому його єдину, суху, почорнілу руку.
Жайворонок на мить розплющив очі й привітно кивнув до нас повіками. Рот його скривився, немовби у посмішку. Боже! Який дорослий був уже Васька Жайворонок! Які глибокі зморшки досвіду й життєвого знання залягли довкола його хлопчачого рота!..
— Ну, кабальєро, видужуйте швидше! — весело побажав Репетюк, червоніючи й полискуючи пенсне.
— Ага!.. — прошепотів Жайворонок. — Ще заграємо з Одесою… Наклепаємо карантинщикам…
Що
Поспішаючи, штовхаючися й віддавлюючи один одному ноги, ми потовпилися до виходу. Рудий поручик гукав нам навздогін.
— Адьє, господа гімназисти! Кидайте, трам-тарарам, гімназію і йдіть бити німця, трам-тарарам!..
В коридорі сестра зупинила нас.
— Ви знаєте його батьків?
— Так. А що?
— Треба викликати їх негайно…
— Хіба йому зараз погано? — запитав Репетюк.
— Погано? — женщина в білому якусь мить лагідно й уважно дивилася на нас. Зневіра й гіркота її очей були в цю хвилину особливо виразні. — Так. Погано. До вечора він не доживе.
Ми стояли вже на порозі, і крізь розчинені двері знадвору, з військового плацу й футбольного поля дивився на нас ясний і радісний осінній день. Дерева стояли пожовклі. Повітря було прозоре й дзвінке. Сонце — яскраве, нежарке й ласкаве.
І раптом все — і яскраве сонце, і синє небо, і прозоре повітря, і стрімкі тополі, і жовтаве листя дерев — геть усе враз зробилося не те, інакше, не таке, яким було півхвилини тому. Жайворонок до вечора не доживе. Хто це сказав? Правий хавбек, лишаястий і чорний Васька Жайворонок — до вечора не доживе? Той Жайворонок, що так здорово водив по краю, метко подавав штрафні і був мастак робити «чесні» підніжки? Це неможливо! Цього не може бути! До вечора? До якого вечора?
Під ґанком стояв Макар. Він вийшов з палати трохи раніш. Він стояв схилившись і хутко-хутко тер собі долонями обличчя, відхукуючи та пирхаючи, немовби він умивався.
— Що ти робиш, Макаре?
Макар плакав. Він не вмів ще плакати по-дорослому і тому плакав так, як це доводилося робити в дитинстві. Він пирхав і розтирав сльози по щоках. Дивно, чого ж плакав Макар? Адже він вийшов раніше і не чув слів сестри про те, що Жайворонок до вечора не доживе.
— Макаре… ти чув? Жайворонок до вечора не доживе.
Макар зірвався, заплакав уголос, ні, не заплакав, а завив, немов пес, загув, немов автомобільна сирена, і побіг геть від нас через плац.
Ми вклонилися сестрі і пішли. Ми попростували вздовж розподілкових бараків, побудованих на нашому футбольному полі. Східна половина поля забудована не була, і тут навіть зосталися сліди колись білих крейдяних ліній. Ми пройшли крізь гол, через голкіперський майданчик, перетяли штрафну площадку. Отут, на лінії півзахисту, і стояв правий хавбек Жайворонок. Він ішов у парі з правим краєм, Кашиним. Він вів для Кашина м'яч, а Кашип тим часом прикривав напад. Потім вони пасували по краю між собою і Кашин робив шута під гол Репетюкові чи Сербиноні.
За що ж загинув правий хавбек, Васька Жайворонок?
Ми йшли й мовчали. Жайворонок до вечора не доживе. Ми знали, що таке смерть. От цими юнацькими руками кожний з нас виніс з вагонів не одну сотню трупів. Але ж то були трупи взагалі, а це мав бути труп Васьки Жайворонка, нашого правого хавбека.
Старий телеграфіст Жайворонок візьме увечері газету і впівголоса промурмоче під ніс прізвища убитих, поранених і загиблих
I Васька Жайворонок ляже в могилу — між півсотнею таких же, як він, нижніх чинів. І годі буде його з-поміж них відрізнити. Якби ж хоч була в нього ліва рука! Тоді була б, може, сяка-така відзнака. Тепер вже про це можна сказати. На лівій Жайворонковій руці було розпеченою голкою випечено і чорним порохом натерто ініціали «В. Ж.». Але це зовсім не значило «Василь Жайворонок». Тепер, як лівої Васьчиної руки вже нема, а сам Васька все одно завтра вмре, можна відкрити і його смертний секрет. «В. Ж.» — це Волосюк Женя. Гімназистка сьомого класу. Це була його смертна тайна. Її не знала Женя Волосюк, її не знав ніхто. Правда, ми всі її знали, та й Жені Волосюк це також було відомо, але ж це була Васьчина смертна тайна, і ніхто ніколи не показав би йому, що його смертна тайна відома. Кожний же з нас мав свою смертну тайну — хіба може не мати її гімназист, — і недоторканність смертної тайни треба шанувати… Ваську віднесуть у могилу і віддадуть тайні смерті разом з смертною тайною, тільки що без лівої руки з ініціалом «В. Ж.».
І раптом дивне незрозуміле почуття охопило кожного з нас. Нам же не треба було вмирати. Ми доживемо і до вечора, і до завтра. Ми житимемо ще багато, багато днів і років. І навряд щоб колись нам довелося вмирати. Ми будемо жити, грати у футбол, потаємно кохати Женю Волосюк, Катрю Крос, Ліду Морайлову, Алю й Валю Вахлакових, Мірель, Вівдю і Мотрю, оцю сестру — прекрасну женщину в білому! Ми будемо рухатися, робити, діяти, бігати, танцювати, співати…
— І ми заспівали.
Високо в прозорий і насичений сонцем простір осіннього неба жбурнув Туровський наш тужний і зухвалий заспів:
Что ты вьешься, черный ворон, над моею головой? Ты добычи не добьешся, черный ворон, — я живой!..Так, ми були живі. І будемо!
Расскажи мне, черный ворон, где по свету ты летал, Где похитил руку эту, руку эту где достал?І ми бачили цю руку. Це була рука Васьки Жайворонка. Тонка, суха, схудла, аж чорна. Чорний ворон ніс її в дзьобі, і ми виразно бачили, що біля ліктя розпеченою голкою випечено, а потім чорним порохом натерто ініціали «В. Ж.»…
Расскажу тебе, невеста, не втаюсь перед тобой — За горами есть то место, где кипел кровавый бой…Ридаючи, схлипуючи й заливаючись сльозами — зухвало і радісно, з відчаєм і вірою, з відчайною вірою в наше довге й нескінченне прекрасне майбутнє життя, — ми йшли й горлали з присвистом і хвацьким прикриком ненависні слова нашої улюбленої пісні:
Черный ворон за горами, там девчонка за морями, Слава, слава, там девчонка за морями!..