Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Хлопці всі дома? — запитав хтось, пересміявшись.
— Всі. Тобто, взагалі, всі, але Кульчицький подався до тої… ну, взагалі, туди…
До тої… туди… Це значило: до Стецюр, до сестер Вівді і Мотрі… Це вам не діалектика Гегеля в Макаровій інтерпретації! Женщина! Не взагалі — абстрактна, теоретична, літературна — женщина! А чорнява Вівдя і чорноока Мотря. Кульчицький знову пішов до одної з них. Ми схвильовано примовкли.
Враз нічна тімень здригнулась, ще раз здригнулась і вслід за тим тихо розквітло блідаве світло, вирізьблюючи довкола нас з ночі контури присадкуватих хат, стрімких журавлів і кучерявих дерев. Ми звели погляди вгору. Хмари роздерлися впоперек через цілий небозвід, і крізь цю колосальну вирву скотилося на нас і на все довкола м'яке, холодне й мертве місячне проміння.
Ах, місячне проміння! Воно тільки дужче роздмухує хвилювання, посіяне в грудях згадкою про женщину.
— Чуєш, Макаре! — урвав нарешті наше мовчання Туровський. — От ти стільки перечитав філософів. Як там той…, великі уми розглядають цю саму справу?..
Він не сказав, яку саме справу, але це й не було потрібне. Його запитання було зрозуміле нам усім. Він хотів почути відповідь на запитання про тайну, яка хвилювала, яка манила й мучила нас…
Макар розгублено мовчав. Він не мав що відповісти. Великі уми ніде й словом не обзивалися про цю справу. І невідомо чому. Одне з двох. Або це надто складна справа, і їм самим її не розв'язати. Або, навпаки, ця справа була надто проста і розв'язувати тут, власне кажучи, і нічого…
Проте Макар промовчав ще й тому, що було йому соромно. Любовної тайни він стидався…
Місяць сховався знову. Знову запала пітьма. Ми були вже біля школи. Туровський насвистував якоїсь журної і любовної…
НАША ДІВЧИНА
Нарешті стали нам відомі й результати історії з прокламацією, яку відібрав у нас інспектор на полі Вівдиної сусідки. З відомостями про результати цієї історії неждано з'явилася… Мірель.
Поява Мірель справді була абсолютно несподівана. Останній рік бачити її доводилося випадково й дуже рідко. Рік тому, захоплені найщирішими почуттями, ми вирішили вирвати її з обіймів рокованої їй загибелі. Ми вирішили знайти їй якусь роботу або ж влаштувати її вчитися. Дівчина дала на це згоду. Ми понесли до Шаї все, що, на нашу думку, мало сприяти влаштуванню біженки Мірель. Ми натягали одежі від сестер, грошей від власних мізерних достатків, наївних книжок — від Чарської [235] до Тургенєва. Ми мріяли, як Мірель потім вступить до гімназії, складе іспит до жіночих курсів і буде зубною лікаркою. Один перед одним ми бралися викладати Мірель арифметику (Шая), географію (Туровський), алгебру (Сербин), психологію й логіку (Макар). Потім ми хапалися за латинську мову — адже на зубного лікаря треба було складати іспит за чотири класи гімназії. Але Мірель арифметику вже знала (вона була в торговій школі), географією не цікавилася, на уроках алгебри засинала, а з латинських слів до неї доходили тільки двозначні, як на російську мову, звучання, і вона починала реготати.
235
Чарська — псевдонім Чурилової Лідії Олексіївни (1875–1937) — російська письменниця, авторка повістей «Записки інститутки» (1902), «Княжна Джаваха» (1903) та ін. Незважаючи на певні художні достоїнства, її твори відзначаються сентиментальністю й ігноруванням будь-яких соціальних проблем. Користувалися популярністю у міщанському середовищі.
Словом, перші два місяці все цікавило Мірель своєю новизною. Третій місяць вона вже занудилася. На початку ж четвертого місяця, повернувшись якось з уроків, Шая знайшов на столі брудний клаптик паперу з неохайними каракулями літер.
«Прощай, Шая! Ви всі добрі хлопці, але занадто розумні. Я стала на роботу офіціанткою в офіцерський ресторан. Там є що їсти і платять гроші…»
І от неждано Мірель з'явилася в нашому селі з новинами з міста. Вона під'їхала поштовою бричкою до школи, виплигнула і вскочила до коридора саме тієї хвилини, як ми сідали обідати.
— Здорові, розумники! Я також буду їсти борщ із кашею. А це що за голомозий?
Голомозий — це був Аркадій Петрович. Знайомство з Мірель він прийняв досить холодно. Стримано вклонившись, він встав із-за столу і збирався піти до себе.
— Мірель?! — здивувалися ми. — А ви чого сюди?
— Мене прислали ваші хлопці розповісти про діло з тою вашою прокламацією! Ой, наробили галасу на цілий світ!
Почувши, що йдеться за прокламацію, Аркадій Петрович до своєї кімнати не пішов і повернувся до столу.
Ми тісно оточили Мірель і закидали її запитаннями. Як з прокламацією? Що там вирішили в гімназії? Чи заявив Вахмістр баронові Ользе? І чому, власне, з цим повідомленням приїхала Мірель, а не хтось з товаришів?
Приїхала повідомити нас Мірель з причини дуже простої. Довкола міста розпочато дуже гарячі пошуки дезертирів з фронту, яких розвелося по селах і в лісах багато, і на виїзд із міста треба було діставати, навіть і гімназистам, спеціальні перепустки. Це правило не поширювалося на жіноцтво, і, звичайно, важко було б знайти іншу, окрім Мірель, дівчину, яка б взялася нас сповістити. Щодо історії з прокламацією, то до барона Ользе Вахмістр не вдавався. Педагогічна рада вирішила не розголошувати всієї цієї історії, яка, на думку педагогічної ради, компрометувала насамперед саму дирекцію гімназії. Вирішення, отже, було такс: Аркадію Петровичу робилося зауваження і в помічники до нього присилалося Ні-ля, а всім членам команди, в якій виявлено прокламацію, зменшувався бал за поведінку в першій чверті наступного навчального року. Але поскільки в нашій команді був помічений Потапчук, що не був зовсім членом загону, і поскільки відомо, що він сам житель цього села, то появу прокламації в нашій команді зв'язано саме з ним. І Потапчука вирішено з гімназії виключити та заборонити нам зустрічатися з ним.
Ми вислухали повідомлення похмурі і злі.
Присилають Піля! Хо! Хай їде. Та ні один з нас не залишиться тут разом із Пілем. Тільки він приїде, ми всі захворіємо на дизентерію і повернемося додому. Але що ж робити з Потапчуком?
— Єрунда! — відмахнувся Воропаєв. — Потапчук піде до директора і скаже, що це не він. Він може конкретно вказати, що прокламацію дав нам отой дурень, Яків!
— Ти думаєш, що Потапчук на це погодиться? — іронічно сказав Піркес. — Він чесний хлопець і скоріше дасть себе вигнати з гімназії.
— Ну й дурень! Тоді ми самі мусимо піти до директора і заявити це. Нарешті ми можемо піти до самого Ользе.
Репетюк не міг пробачити Воропаєву його залицяння до Мусі і тому зрадів нагоді шпигнути:
— Та це ж значить іти й ябедничати! Фі, мілорд!
Воропаєва кинуло в жар. Його серце теж не було вільне від ревнощів.
— Ви сучий син! — озлився він. — Це якби я пішов і сказав Мопсові правду, що це не хто інший, як саме ви притягли в нашу команду Потапчука з цією ідіотською прокламацією, тоді б це було ябедництво. Але цей Яків не наш, не гімназист, якийсь солдат, та ще, мабуть, самостріл або дезертир. Вішати таких треба, а не панькатися з ними! Що ж, через нього своєму хлопцеві гинути?
Ми всі зірвалися і заговорили враз. А втім, ми не сперечалися. Воропаєва не підтримав ніхто. Ми всі були обурені з його пропозиції, що йшла, безперечно, проти наших уявлень про честь та проти традицій товариськості. Але й Потапчука треба було якось рятувати. Ми кричали всі враз, розмахуючи руками, і кип'ятилися, не знаючи, власне, чого саме. Аркадій Петрович кричав і кип'ятився разом з нами. А проте саме він подав пропозицію, яка помирила тим часом усіх.
— Панове! — сказав він. — Найкраще було б притягти сюди Потапчука і самого солдата Якова? Га? Як ви гадаєте?