Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Муся звелася і демонстративно проголосила якнайгучніше:
— Панове! Будь ласка! Морозиво чекає на нас! Нюся! Ася! Частуйте своїх кавалерів!
Вона взяла під руку Воропаєва і пішла. Репетюк негайно ж запропонував руку Тосі. Муся, безперечно, віддавала перевагу Воропаєву, і, на злість їй, ідучи до столу, він був винятково галантний коло Тосі і навіть підкреслено забалакав до неї по-українському.
Ми не примусили припрошувати нас удруге і миттю розсілися довкола столу.
Раптом з-за рогу будинку враз розітнувся страшний галас і крик. Принаймні півста верескливих жіночих голосів лементували заповзято, всі враз і на найвищих нотах можливої гами. Ми кинулися в кінець тераси, звідкіля було видно двір за рогом будинку. Муся замахала руками, намагаючись нас затримати й заспокоїти.
— Заспокойтеся, панове! Дурниці! Це баби. Солдатки. Вони мало не щодня приходять сюди влаштовувати концерти! — і Муся затулила вуха рожевими пальчиками з золотими каблучками.
— Пана! Хай пан сам вийде! Не хочемо попихачів! Хай з паном будемо балакати!
З глибини двору просто до поміщицького дому сунула величенька, більше півста, жіноцька юрба. Жінки збуджено махали руками, били кулаками об долоні й підпирали руками боки. Всі їхні вигуки були адресовані до худенької й миршавенької фігури навпроти них. Це був піддідок, з голеним підборіддям та довгими жовтими вусами вниз, у синьому кашкеті, білому парусовому піджаку й високих чоботях. В руці він тримав батіжок. Жіноцька юрба наступала на нього, і він відступав перед нею, задкував сюди, до дому, розкарячуючися й широко розкидаючи руки, немовби хотів спинити жінок і штовхнути їх назад. Це був, безперечно, економ або управитель. Жінки не хотіли балакати з ним, вони вимагали самого пана.
— Ах! — сплеснула руками й закотила очі Нюся. — А татуньо спить! Вони ж його розбудять!
— Нехай пан вийдуть! Нехай сам пан!
— Дівчата! — гримнула Муся на покоївок, що стояли розгублені й бліді, визираючи у двір. — Біжіть же, скажіть же, щоб вони перестали ж. Татко спить!
Дівчата метнулись, війнули керсетками й вибігли в сад. Звідти через хвірточку вони проскочили у двір і тут же, коло штахета, спинилися, злякано притулившись у сутінку до дерев і цікаво з-поза них визираючи. Близько до юрби вони підходити не наважувалися.
— Пана! — лементували жінки. — Пана! На…
І враз зробилося зовсім тихо. Жіночі зойки урвалися на півслові. Руки їхні опустилися. Управитель обернувся довкола своєї осі і підтюпцем побіг сюди, до дому, до надвірного ґанку. Там, на гайку, стояв високий ставний чоловік з підстриженими вусами й довгим волоссям, в шовковій розстебнутій сорочці й накинутому зверху яскравому, перського малюнка, халаті. То був пан — Асин, Нюсин, Тосин і Мусин тато. Лівою рукою він притримував поли халата, в правій, спущеній униз, тримав короткий, оздоблений перламутром та сріблом, стек.
— Що там таке сталося? — заговорив пан і позіхнув. Він так солодко дрімав перед вечерею. Так добре спиться надвечір, і от ці навісні скандалістки перешкодили йому. — Кажіть же, що там таке?
Жінки мовчали. Було чудно дивитися зараз на них, які щойно так галасували та зчиняли такий шарварок. Вони стояли тихі, потупивши очі, спустивши голови, переступаючи з ноги на ногу, перебираючи пальцями фартухи чи запаски. Вони не сміли заговорити… Руки їхні були чорні від землі. Лиця чорні — від вітру й сонця, очі — від думок, печалі й турбот. Тіла їхні були худі, сухорляві й бліді — вони світили крізь рам'я кофт і сорочок. Вони тяжко працювали ціле своє життя. Але говорити вони не вміли і не сміли…
Пан насмішкувато звів брови і вдарив себе стеком вздовж ноги.
— Ну?
Управитель перехилився надвоє і підбіг до ґанку. За п'ять кроків він скинув кашкет й одмахнув його вбік у широкому, поштивому, приземному уклоні. Його довгі вуса ворушилися й плигали. Його губи чи то жували, чи то тремтіли з переляку.
— Прошу пана… — почав був він, але пан спинив його, злегка стукнувши стеком по плечу.
— Зажди, Петровичу! Нехай скажуть самі.
На цей раз в голосі пана вже не звучало післядрімотної солодкої знемоги. Голос пана став твердий, дзвінкий і гучний.
Лава жінок здригнулась і потроху почала посуватися назад.
Але вона зразу ж і спинилася. Позаду їх раптом пролунав насмішкуватий і зухвалий, трохи гаркавий чоловічий голос:
— Що ж, цокотухи, накричали, навищали, нахвалилися, та й по тому? Вони, ваше благородіє, до вас із просьбою, значиться, прийшли.
Жінки спинилися, і пап глянув поверх їхніх голів туди, звідки зринув несподіваний чоловічий голос.
— А це ж хто за всіх озивається? — неголосно запитав він.
— Я… — так само неголосно відповів гаркавий чоловічий голос.
— Хто «я?» — голосніше перепитав він.
— Таж я, — голосніше відповів і голос. — Яків…
— Яків? Ну, вийди сюди, Якове! Ближче. Щоб мені тебе побачити, який такий ти єси?
Жіночий гурт здригнувся і роздався посередині. Крізь прохід, не поспішаючи, неохоче й немов соромливо, вийшов трохи наперед знайомий вже нам солдат Яків Юринчук. Він спинився серед двору і глянув спідлоба. Пан кілька секунд поляскував стеком об полу халата, скоса позираючи на Якова. Потім він вийняв портсигар, дістав цигарку і, не поспішаючи, прикурив від сірника, похапцем і запобігливо піднесеного управителем. Аж тоді він знову обернувся до Якова:
— Тобі, Якове, скільки ще на побивці бути зосталося?
Яків знизав плечима й не відповів. Дивився він кудись повз панову голову, на піддашок ґанку.
— Га? — перепитав пан.
— Тижнів зо два, — неохоче буркнув Яків.
— Два тижні? Ого! Що ж, набридло тут, чи що, знову заманулося на позиції, в окопи, на фронт?
— Мені не на фронт, — так само неохоче мугикнув Яків, — мені в слабосильну ще, а тоді на муштру.
— Ага? А можна просто на фронт. Можна! Я тобі можу в цьому допомогти. От завтра буду в місті, зайду до коменданта. Комендантом у нас барон Ользе, чи що? Ага, прекрасно, він мій родич якраз. Прекрасно! Я тобі можу це влаштувати! Можу!
Яків опустив голову й прикипів поглядом до носка правого чобота. Він роздивлявся цей носок з усіх боків: зверху — з рантів, знизу — з підошви.
— Хочеш, Якове?
Поміж жінок пройшов тихий шелест. Кілька жінок тихо схлипнули й шморгнули носами. Яків мовчав. Пан потяг пахучий дим у себе й видихнув його довгою тоненькою цівочкою.
— Га? Чи в тебе ще поле не скошене зосталося? Га? Ну, нічого. Мої австріяки тобі його за один день приберуть.
Яків враз скинув голову догори і випростався.