Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Був уже пізній вечір. В небі затеплилися великі й яскраві південні зорі. Ми лежали в вишняку, під кущами аґрусу і порічок, горілиць і дивились у бездонну, чорну порожнечу неба. Ху, яка неосяжна, неуявна і страшна була вона — чорна, бездонна порожнеча неба! Але яка була вона й привабна, знадлива, манлива! Непереможно спокуслива! Загадкова, таємнича й хвильна! І така неуявна, як сама майбутність, як прийдешнє життя — юнакові.
Ми лежали тісно, і нам було тепло і затишно в свіжій порожнечі передсерпневої ночі. Мірель сиділа в центрі, випроставши ноги, худенька й струнка. Ми, немов проміння від зірки, лежали від неї радіусами, головами до середини. Наші голови, одна коло одної, покоїлися на колінах Мірель. Чорт їх знає, як вони там вміщалися, півдюжини голів, на цих гостреньких колінках та мініатюрних стегнах худенької дівчини.
Ніч була тиха, спокійна й прекрасна. Цикади строчили в траві. Інколи зринав чийсь голос — запитання, відповідь, зітхання. Він зринав коротко і швидко вщухав. Туровський стиха підспівував журних пісень. Звуки були глухі, м'які, далекі, наче якісь відокремлені. Немовби вони існували десь самі по собі, десь окремо від землі, від усього живого світу. Вони були незначні, непотрібні й неправдоподібні… Вам знайоме таке почуття, любий читачу?
Потім ми всі поснули.
Тільки Мірель ще довго не спала. Вона сиділа струнко і рівно, щоб не сполохати наш сон. Її руки пестили наші голови, її очі, широкі й розкриті, прикулися до чорної небесної глибизни. Її зір немовби хотів проглянути аж туди, в саму незрозумілу й моторошну тайну безконечності…
СВІТ ІСНУЄ ДЛЯ НАС
Зустріч з солдатом Яковом відбулася на гармані край села. На цім гармані (власне, це був звичайний тік, бо молотити ми мали найпримітивнішим способом — ціпами) ми мали обмолотити наших «клієнтів» із цього кутка села: Стецюр Вівдю і Мотрю, їхню сусідку та ще одну молодицю, що мешкала трохи віддаля.
На цей раз наша команда з'явилася на роботу не зовсім у повному складі. Не було Репетюка, Воропаєва та Нальчицького. Воропаєва та Кульчицького Аркадію Петровичу довелося тимчасово перекинути до іншої команди нашого загону. В ній трапилося масове захворювання на холерину, вибуло з строю щось чоловіка з п'ять, і потрібно було більш-менш порівняти сили. Що ж до Репетюка, то його невихід на роботу був цілком самовільний. Він вийшов із школи разом з нами, але, дійшовши до роздоріжжя, повідомив, що на роботу не піде, бо має зовсім пильну справу до… сеньйорити Тосі.
— Я, мілорди, обіцяв сеньйориті Тосі допомогти дещо по господарству! — пояснив він, трохи червоніючи. — Отже, як джентльмен…
Якийсь час ми дивилися йому вслід.
— Нашому капітанові, — сказав Зілов, — за всяку ціну кортить вийти й самому в поміщики.
— Губа не дура! — відгукнувся Каїпип.
— Цілком законне бажання, — пирхнув Піркес. — Хто має десять, той хоче двадцять…
— Дурниці, — відгукнувся Туровський. — Він просто боїться, щоб Воропаєв теж не відпросився в тої команди і не відбив йому на злість і Тосю. — Репетюк! — раптом загукав він у долоні, — глядіть, он Воропаєв попереду вас навпрошки побіг!
Ми зареготали, і Репетюк, озирнувшись, посварився до нас кулаком.
Солдат Яків чекав нас на гармані. Він присів під плотом і курив цигарку. Назустріч нам він звівся і, кинувши недокурок, розтолочив його босою ногою.
— Здравія желаю! — козирнув він. — Таке, значиться, виходить діло. Петрові, значиться, розплачуватися за всіх. Петра жаль, Петро хлопець настоящий. — Яків помовчав якийсь час, немов ждучи нашої згоди, і тоді закінчив: — Це ви молодці, господа гімназисти, що не хочете на свого виказувати. І що на мене виказувати не хочете — теж молодці. Тільки це, виходить, вже дурно…
— Чому? — поцікавилися ми.
— Об'явитися, виходить, треба…
— Кому об'явитися?
— Таж мені — кому ще? Петро на мене нехай і скаже.
— А як же ви?
— Я?.. Та мені воно немов однаково…
— Вас же тоді заарештують!
Яків помовчав якийсь час. На вустах його грала крива й невиразна посмішка.
— Якось обійдеться, — нарешті сказав він. — Не заарештують. Втечу.
— Втечете? Дезертируєте?
Яків знову замовк. Він підвів голову й коротко, але пильно поглянув кожному в вічі… Тоді знову посміхнувся:
— Дезертир я й так…
Ми всі семеро кинули на нього наші погляди. Яків спокійно, і немов не про нього йшла мова, витримав їх.
— Сьогодні вночі, значиться, й подамся звідціля. Однаково облава завтра буде, відомості в нас такі, значиться, є. Так що про мене тепер що завгодно говорити можна…
Ми мовчали. Ми дивились у землю. Тільки зрідка хтось миттю кліпав оком на солдата, що стояв проти нас. Яків був босий, в піхотинській безкозирці, в роздертій гімнастерці без пояса. Ми мовчали. Перед нами стояв… дезертир. Тобто людина, що ухиляється від святого й почесного обов'язку боронити проти супостата віру, царя і отечество. Людина, що ухиляється від обов'язку боронити віру, царя і отечество, є дезертир, зрадник, найтяжчий злочинець. Негідник! Без суда і слідства він має бути повішений. Такий закон воєнного часу.
— Слухайте, Якове, — запитав нарешті і зразу ж відкашлявся Зілов. — Ви, Якове, революціонер?.. Соціаліст?
— Чого? — не добрав зразу Яків.
— Ви революціонер і соціаліст, Якове?
— А! — збагнув Яків. — Ні. Я дезертир… Осточортіло! — топнув він раптом ногою об витолочений тік. — Остобісіло! Кому воно потрібно? Наш брат солдат гине! За кого? Діти наші отут із злиднів пропадають! Для чого? Наших молодиць такі от, як ви, субчики, портять! А поміщик он на фронт не йде! Жиріє собі, черево відпускає! Ну!!! — посатанів раптом він. — Глядіть, іродове плем'я, віддячимо ми ще вам! Фронтовики вам цього не подарують!..
Яків погрозив кулаком кудись у повітря, відвернувшись до шляху, по якому в напрямі до поміщицької садиби зник Репетюк.
— Значить, ви не соціаліст… — повторив Зілов.
— Неграмотний я. Раз проти війни, значиться, діло хороше… — Тут Яків враз спохватився: — А щодо Петра, то так, значиться, і порішили: нехай на мене виказує, бачили вони мене, гади! Дурний я їм до рук датися! З тим, значиться, хлопці, і прощайте! Хороші ви хлопці! Я про гімназистів інакше думав. Мабуть, і паничі не всі однакові…
Серйозно і урочисто Яків потис кожному з нас по черзі руку.
— Зразу і… підете? — несміливо запитав Піркес.
— А що? Тільки баба вкине, значиться, в торбинку сала та хліба окраєць. Здравія желаю!
Яків зробив крок і ще спинився. На вустах у нього грала бліда посмішка:
— А нащот баб, так ви, хлопці, того, самі понімаєте. Не маленькі. Воно, звісно, буває, що баба без чоловіка й заслабнути може, зовсім спортитися. Которі є, так просто розуму збуваються. Право слово! Так що той… Але, значиться, старих людей та дітей шанувати ж треба! Понятно?