Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Спаси господи! — гукнув з свого місця директор.
Ми всі стали навколішки, похилили голови й затягли церковно-патріотичну кантату:
— «… Побе-е-ды благоверному императору на-а-ше-му…»
І враз з нашої пам'яті сплив перед очі нам образ хвильний і зворушливий. Тихе літнє надвечір'я. Повітря немов стоїть і ні шелесне. Вгорі тихо пропливають сріблясті й ніжні пасомка баб'ячого літа. Нижче — кучерявиться хмарками пахучий сивий димок. То кадить кадилом піп. Десять тисяч солдатів стоять навколішки. Неквапними солдатськими голосами вони тягнуть слова патріотично-церковної кантати:
— «… На сопротивные да-а-аруя, и твое-е…»
Не доводиться, звичайно, й говорити, що до кінця першого ж дня всі до одного старшокласники записалися добровольцями до загону «польових робіт». Записався навіть перший учень, син костьольного органіста, Хавчак. З трьох старших класів це становило понад сто чоловік.
Такій надзвичайній активності чимало сприяло ще й те, що до кінця першого дня стало відомо, що на начальника «гімназичного загону польових робіт» призначено Аркадія Петровича. Це обіцяло чимало цікавого і віщувало цілковиту волю в табірному житті.
Звістка про призначення Аркадія Петровича була зустрінута черговим великим «ура!» — з тупотом ніг і громом парт. Кашин, Теменко і Воропаєв розплатилися за всіх по три години без обіду.
ГАУДЕАМУС ІГІТУР, ЮВЕНЕС ДУМ СУМУС [209]
В другій половині червня наш загін справді вирушив на польові роботи.
Правда, в загоні вже не було ста чоловік. На день виїзду загін налічував усього тридцятеро юнаків. Три чверті відпали передостанньої хвилини. Кожний з добровольців мав принести гімназичному начальству писану згоду від батьків. Чоловік з п'ятдесят такої згоди роздобути не змогли. Ще чоловік з двадцять, як виявилося, були самі хлібороби. Батьки їхні обробляли грунти, і синівські руки були потрібні на полі і вдома.
209
Студентська пісня латинською мовою: «Радіймо, поки молоді!»
Щодо нашої команди футболістів, то ми всі десятеро, чесно чи не чесно, дістали згоду від батьків і ввійшли до загону «in corpore» [210] . Ввійшов навіть Репетюк, дарма що був він селянин. Його батьки теж дали дозвіл на від'їзд сина на польові роботи.
Серед нашої команди з віддавніх городян, та й цілого загону, тільки один Репетюк і був селянин. Отже, на відміну від нас усіх, він умів прекрасно відрізнити пшеницю від жита або просо від гречки. Він умів жати, косити, в'язати, возити, молотити. Він розумівся на всіх тонкощах і таємницях сільськогосподарського виробничого процесу. Від цього і без того високий авторитет старшого від усіх нас і капітана нашої команди Репетюка зріс до неосяжних високостей. На представлення Аркадія Петровича директор затвердив Репетюка старостою загону й помічником Аркадія Петровича.
210
У повному складі (лат.). — Ред.
Репетюкове вирішення їхати з загоном всіх нас, звичайно, і зрадувало, і здивувало.
— Як же тебе пускають батьки, коли у вас у самих дома хліборобське хазяйство?
На це Репетюк знизував плечима, дещо роздратовано, але дещо й самозадоволено:
— Ах, джентльмени! Що значить «пускають»? Я не кишак, і мені вже дев'ятнадцятий рік. Коли хочете знати, мої мілорди, то не я в батьків питаюся, а вони в мене. Вони темні й неосвічені мужики. Що я їм скажу, тому так і бути. Я їм сказав, що на польові роботи я мушу їхати неодмінно. І все. Крім того, кабальєро; що значить «хазяйство»? Бачили ви коли-небудь справжнє «хазяйство»? А ми справжні хазяї, а не якісь там гольтіпаки. Моя присутність вдома потрібна більше для фасону. В батька двадцять десятин, але влітку у нас завжди працює більше як десятеро наймитів.
— Але де ж тепер взяти наймитів? Адже людей не вистачає? Мабуть, і ваші наймити пішли на фронт? — запитав Сербин.
— Звичайно, пішли. Але ж, замість них, роблять тепер полонені австріяки. У нас круглий рік робить п'ятеро. А влітку і всі десять.
— Чому ж, — здивувався Зілов, — цих полонених не пошлють і до родин запасних?
Репетюк поблажливо потріпав Зілова по плечу:
— Ех, містер, містер! Гімназичний курс не навчив вас практичного життя. Таж полонених треба і нагодувати, і зодягти, а крім того, ще й заплатити за них державі податок? Вкумекали, сер?
Зілов вкумекав.
— А найголовніше, — закінчив Репетюк, — за компанію й циган завіситься. Для мене товариство — це найперша річ. Чи ви воліли б, щоб я поїхав додому і розвалив компанію?
Ми виїздили рано-рано, на світанку.
День мав бути прихмарний, прохолодний. Густа роса впала за ніч і тепер стікала рідкими, але великими краплями з гущавини садів, через високі паркани на тротуари, під ноги нам. Ми поспішали з різних кінців міста до збірного пункту — гімназичного подвір'я.
В дворі вже стояли три вози і метушився Аркадій Петрович з сторожами й сторожихами. На вози вони накладали господарське начиння нашого загону.
Село, до якого виряджали наш загін, було кілометрів за двадцять убік до Дністра. Воно звалося Бидлівці.
Точно о сьомій всі збори до від'їзду були закінчені. На ґанок гімназії вийшов інспектор.
— Ну, господа, щасливої дороги! — пропищав він з висоти свого вежного зросту. — Ми з Іродіоном Онисифоро-вичем будемо навідуватися до вас. Приймете нас у гості?
— Будь ласка! Просимо! Ждемо! — ґречно загомоніли ми вголос.
— Щоб тебе в дорозі возом переїхало! — додали ми стиха.
Вози рушили з місця, деренчали бляшаними чайниками та відрами. Ми рушили за возами. Двадцять верст до села ми, звісно, мали пройти пішки. Раптом, уже коло воріт, Кашин схопився й спинив нашу процесію.
— Хлопці! — скрикнув він. — Макара забули! Макара нема.
Ми роздивилися, Макара і справді не було. Опізнився чи зрадив? Саме тієї хвилини, як ми збиралися вирішати це питання, хвіртка розчинилась і до подвір'я вскочив захеканий Макар. В правій руці він тримав футбольний м'яч, у лівій — добрий пакунок грубезних книжок. Макар, найфанатичніший наш футболіст, був у нас охоронцем м'яча. Він його латав, мастив касторкою, надував і заклеював камери. Щодо книжок, то, певна річ, без хоч невеличкої бібліотеки Макар не міг би виїхати за межі міста на два місяці.
— Ура, Макар! — зустріли ми його. — А де ж твої речі, Макар?
— Розумієш, — заметушився запеклий книжник-футболіст, — взагалі, я не встиг. Поки я зібрав книжки, дивлюсь — без п'ятнадцяти сьома, я скоріше за м'яч і сюди…
Макарова інформація була, звісно, зустрінута гомеричним реготом.
— Як же ти спатимеш, Макар, без ковдри?
— О! — Макар, виявляється, по дорозі сюди встиг вже про це подумати. — Взагалі, це дурниці! На селі, знаєте, є така штука, зветься половою, в неї можна заритися по шию, і буде тепло, як під периною! Крім того ж, взагалі сіно, солома і таке інше. А білизни, взагалі, більше одної пари й не потрібно. Там же, кажуть, під боком став — пішов, значить, і виправ собі підштаники…