Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Сьогодні на лекцію Аркадій Петрович з'явився збуджений і схвильований. Він ішов шпарко, маяв полами сюртука, загрібав ногами й розмахував журналом. Така була його звичайна манера ходити. Але сьогодні всі його рухи були особливо рвучкі й нестримні.
Ввійшовши до класу, він жбурнув журнал на вікно і забігав між дошкою й кафедрою, потираючи свою лису, як пень, дарма що всього двадцятип'ятирічну, голову.
— Друзі! — проголосив він. — Ми з вами культуртрегери! [186] Правда, вам ще далеченько до культуртрегерства, але ви — майбутні культуртрегери! Воропаєв! — перебивав він собі самому за виробленою вже учительською звичкою. — Поясніть, що таке культуртрегери! Культуртрегери, — негайно ж, не чекаючи, поки Воропаєв зведеться, випростається й розкриє рота для відповіді, відповідав він сам собі, цілком певний, що це говорить зовсім і не він, а якраз Воропаєв, — культуртрегери — це люди освічені, які озброєні широкими гуманітарними, а також прикладними знаннями, і які цю освіту і знання поширюють серед цілого загалу. Ми повинні віддати на служіння фронтові, компатріотам, що борються за нашу вітчизну, свої знання й умілості духовного порядку. Жайворонок! Скажіть, які такі знання та умілості ми причисляємо до знань та умілостей духовного порядку?
186
Білий білет — документ, що через хворобу звільняв від обов'язку служити в царській армії.
Словом, діло було таке. Аркадій Петрович придумав утворити щось подібне до «гімназичного театру», яким би ми обслуговували маршові батальйони, що простують на фронт, та ранених, які вертають з фронту або лежать у численних вже госпіталях нашого міста. Аркадій Петрович пропонував, не гаючи й хвилини, вияснити, хто бажає і хто може взяти в цьому ділі участь.
Бажали, звичайно, всі. Ідея Аркадія Петровича нас захопила надзвичайно. Оце діло, так діло! Нарешті й ми допоможемо фронтові справжнім прекрасним ділом. Крім того, ми ж будемо «артистами»!
Чорт забирай! Невже ж таки й ми потрапимо вільно до театру, і не тільки в ролі прихованих, переодягнутих глядачів, а самих акторів, цих таємних і незвичайних людей з таким надзвичайним, загадковим і привабним життям?
В самий розпал підведення артистичних балансів раптом звівся Воропаєв і попросив собі слова.
— Аркадію Петровичу, — сказав він. — А як же буде з жіночими ролями? Невже жінок гратимемо теж ми? Це ж не цікаво, Аркадію Петровичу…
Дійсно, це було нецікаво. Ми всі пам'ятали, як років два тому на річному гімназичному вечорі була виставлена силами учнів старших класів якась дія з комедії Гоголя «Ревізор», і Ганну Андріївну та Марію Антонівну грали гімназисти шостого класу Раківський і Пухінсон. Дарма, що були вони справді зовнішності дещо жіночої, це було все ж таки зовсім не цікаво.
Аркадій Петрович підбіг до дверей, визирнув у коридор, чи там кого, нема, причинив двері щільніше, потім підбіг до передніх парт і, по-змовницькому мружачи очі, покивав нам пальцем, запрошуючи присунутися ближче.
— Бачите, друзі мої, ви самі знаєте, що закони Кассо забороняють улаштування спільних вистав вихованцями мужських і жіночих закладів. Коли вчився в гімназії я, тоді було вільніше і ми такі вистави влаштовували. Але ж тепер, ви самі розумієте… Отже, доведеться нам грати жіночі ролі, звичайно, самим…
— Ну…
З розчарованим і сердитим бурчанням ми відлинули від Аркадія Петровича. Але Аркадій Петрович замахав руками і заморгав повіками:
— Тссс! Тссс! Тихо, прошу вас, друзі мої!..
Потім він побіг до дверей утретє і, встановивши, що там усе безпечно, повернувся до нас навшпиньках з виразом обличчя конспіративним до крайніх меж.
— Але, друзі мої, ми зробимо так… Та тихо ж, Кашин, не сопіть мені в вухо! Директор може почуть!.. Ми зробимо так. Жіночі ролі готуватимуть, звичайно, наші хлопці… Та стійте ж, стійте, які-бо ви неврастеніки! Репетюк, поясніть, що таке неврастеніки… Але одночасно, нишком, десь на приватній квартирі, ми репетируватимемо п'єси з справжніми жінками. Ну, так, звісно — гімназистками, а то ж з якими? Потім, коли все буде готове, ми покажемо спектакль директорові. Хлопці, які виконуватимуть жіночі ролі, гратимуть навмисне погано. Спектаклі немовби повинні будуть через те зірватися. Макар, подивіться, там нікого нема в коридорі? Тут, немов випадково, виявляється в жіночій гімназії гімназистки, що уміють грати ці ролі, — про це я вже умовився з учительками жіночої гімназії. Вони запропонують. Директор відмовить. Ми підемо до військового коменданта міста — ми ж хочемо обслуговувати госпіталі й фронт! Потім комендант напише до учбової округи або й до міністерства. Словом… ви ж розумієте!..
Ми розуміли. Ми присунулися до Аркадія Петровича тісним кільцем. Ми підхопили його на руки, і за секунду, віючи фалдами мундира, Аркадій Петрович злетів високо під стелю.
— Тсс! Тихо, прошу вас! Друзі мої! — махав він руками й ногами. — Що ви? Покиньте! Я зоставлю вас без обіду!
Але ми піймали його і жбурнули ще вище. Аркадій Петрович змушений був виставити руки наперед, щоб не розбити обличчя об стелю.
— Ради бога! Прошу вас! Кульчицький! Я поставлю вам одиницю!
— Васька! На стрьому!
Васька Жайворонок побіг до дверей вартувати.
Тепер, від охороною дозору, ми ловили бідолаху Аркадія Петровича і знову підкидали його. Вигукувати не можна було, і ми тільки широко роззявляли роти, лементуючи «ура!» самим рухом щелепів. Аркадій Петрович був весь у крейді, ґудзики його-штанів повідривалися, і з-під поли звисала відстебнута підтяжка.
МУЗИ І БОГИНІ ВІДВІДУЮТЬ НАС
Витівка Аркадія Петровича розквітла цвітом буйним і рясним. «Гімназичний театр по обслуговуванню фронтових частин і тилових військових інституцій» — так офіціально названо його — обіцяв бути справді цікавим заходом. Його програма була широка й різноманітна. В перерви, надто під час великої перерви, гімназія ставала подібна чи то до куліс оперової студії, чи то до палат божевільного дому. З усіх класів, з усіх кутків неслися арпеджіо, гами і рулади. Квартетисти наладжували скрипки, струнники пробували акорди, солісти брали верхнє «мі», декламатори горлали патетичні заклики патріотичних поем. Затуркані учителі, затиснувши вуха, притьмом перебігали по коридорах і мерщій ховалися до учительської. Один лише Аркадій Петрович, віючи фалдами мундира, літав по коридорах з кінця в кінець. Він призначав репетиції, лаявся з старостами кожного виду мистецтва, роздавав нові матеріали для розучування. Його голене обличчя було щасливе і мокре від поту.
Драматичний відділ нашого театру був особливо дорогий серцю Аркадія Петровича. Здається, за юнацьких років він мріяв бути актором. В кожному разі, режисерські обов'язки в драматичному відділі нашого театру взяв він на себе. Готувалося два чи три невеличкі драматичні етюди та повний спектакль гоголівського «Ревізора».
Марію Антонівну та Ганну Андріївну грали в спектаклі про око людське гімназисти, але насправді готували ці дві ролі дві гімназистки — Валя і Аля Вахлакови. Валя була тоненька й ловкенька, з величезними сірими очима п'ятикласниця. Аля — висока й огрядна семикласниця. Репетиції відбувалися потай, на квартирі матері Вахлакових, Варвари Власівни, учительки жіночої гімназії.
Дім Вахлакових був відомий в місті як безладне й невиразне «ліберальницьке» огнище. Вахлакових звали просто Вахлаки. І це, безперечно, відповідало істині. Голова родини, Аполлон Кузьмич Вахлаков, також якнайбільше відповідав своєму власному найменню. Це було чудне й несподіване поєднання Аполлона [187] і Кузьми. Він був ветеринарний лікар і служив у повіті, лиш зрідка наїжджаючи додому. В квартирі він не мав навіть своєї власної кімнати. Коли він приїздив, то спав на канапі в їдальні, розкидаючи свої шкарпетки по кришці рояля, вішаючи мокрий рушник на дорогу бронзову статую Венери Мілоської [188] в кутку та застромляючи зубну щітку за врубелівського «Диявола» [189] , що висів над канапою на стіні. Шкарпетки, рушник і зубна щітка так і не прибиралися весь час перебування Аполлона Кузьмича дома. А проте вони залишалися там же і після його від'їзду, забуті власником і не помічені ніким із членів родини, аж поки не звертав на них уваги хтось із численних і постійних гостей.
187
Аполлон — у грецькій міфології бог сонця і світла, покровитель мистецтва і муз.
188
Венера Мілоська. — Йдеться про знамениту статую, створену грецьким скульптором Александром близько 120 р. н. е. Названо Мілоською, бо скульптуру було знайдено в 1820 р. на о. Мілосі. Зберігається у Луврі.
189
… в рубелівського «Диявола»… — Йдеться про картину «Демон» (1890) російського художника Михайла Олександровича Врубеля (1856–1910).
Гості в домі Вахлакових не переводилися. Але це були не звичайні гості в традиційному розумінні гостювання за тих часів. Гостей Вахлакови ніколи не кликали, ніколи не влаштовували для них ні чаїв, ні обідів, ні вечер. До Вахлакових приходили всі, хто хотів, коли хотів і до кого завгодно. Гості приходили, дзвонили, їм відчиняв хтось, хто був ближче до вхідних дверей — з хазяїв чи таких же гостей, — вони роздягались або й не роздягались в передпокої і йшли, куди їм було потрібно, в одну з чотирьох кімнат приміщення. В одній кімнаті, розміром в залізничне купе, жила сама Варвара Власівна, в другій, такого ж розміру, її син, наш однокласник, Пантелеймон (Пантелеймон Аполлонович!), в третій — дві згаданих дочки Вахлакових, а в четвертій, величезних масштабів залі, було все інше — їдальня, вітальня, кімната для приїжджих тощо. Тут стояв великий під клейонкою стіл, рояль, канапа, вищезгадана статуя Венери Мілоської і кругла вішалка з скриньками під калоші й гачками для парасоль. Була ще в домі півтемна прохідна кухня. В ній стояла керосинка і самовар. Кожний з гостей, хто б він не був, хоч би невідома, вперше бачена людина, міг прийти, поставити собі самовар, розігріти на керосинці їжу, яку знайшов би в каструлях, і, нікого не питаючись, все це з'їсти. Ввечері, коли хтось з родини Вахлакових відчував раптом голод, він ішов теж до кухні і заглядав до каструль. Там ніколи вже нічого не бувало.