Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Мамо! — гукала тоді через всю квартиру Валя. — А де ж котлети? Вони, здається ж, зосталися від обіду?
— Не знаю! — ледве чулося з материного купе. Варвара Власівна переверталась на другий бік, не відриваючись від книжки, що ніколи не випадала з її рук. Їй також вже хотілося їсти, але їй треба було ще дочитати дві сторінки, і вона була певна, що за цей час з їжею якось влаштується.
Котлети не знаходилися. Валя напинала на плечі хустку і бігла до бакалійки по ковбасу. Хтось з випадкових і невідомих гостей в цей час роздував Пантелеймоновим чоботом самовар. Якщо ні в Алі, ні у Валі, ні в самої Варвари Власівни не знаходилося грошей на ковбасу, гроші негайно ж реквізувалися в гостя, що потрапляв
І самітним, несподіваним виродком жив у цьому царстві безтурботності його молодший представник, наш однокашник Пантелеймон. Він зневажав жінок, курив отакенні цибухи з махорки і цілком занурився у вивчення будови людського тіла. Він мріяв бути лікарем. І не «конячим», як батько, а справжнім людським. Якщо він і відривався від сторінок анатомії, то лише в тому випадку, коли хтось з гостей пропонував організувати пульку. Пантелеймон був заядлий преферансист.
Ми ввійшли в дім Вахлакових перший раз, червоніючи й соромлячись. Зілов перекинув вішалку з скриньками для калош і гачками для зонтиків. Теменко віддавив ногу Валі, яка відчиняла нам двері. Це ж уперше ми виходили самостійно «в світ», у чужий дім, в іншу родину. А головне — коло нас і між нас зовсім вільно пурхала Валя і величаво плавала Аля — дівчата, гімназистки, особи іншої статі. Будь-які зносини з цією іншою статтю за законами Кассо були нам абсолютно й найсуворіше заборонені. Ми росли справжніми дикунами й вахлаками.
Коли вішалка, перекинута Зіловим, була спільними зусиллями встановлена на місце, а Валина нога, віддавлена Теменком, більш-менш заспокоїлася, ми всі незграбно й вимушено поприлипали до стін у великій залі квартири Вахлакових, чекаючи на початок репетиції, Аля раптом кинула на Сербина голубими білками своїх завжди примружених і тьмяних очей.
— Ах, це ви й є Сербин! — заінтриговано придивилася вона до нього. — Я знаю, це ви закохані в Катрю Крос!
Сербин мало не впав. І стіл, і рояль, і вішалка з зонтиками, і Венера Мілоська, і сама Аля звилися довкола нього в химерному канкані. Він закоханий у Катрю Крос! Це сказано щойно голосно і при всіх. Господи! Він же був певний, що це відомо тільки йому самому, та й то наодинці, а весь інший світ не довідається про це ніде, ніколи й ні за яких обставин. Закоханий! Таж саме звучання цього слова ганебне для гімназиста п'ятого класу й лівого інсайда футбольної команди! Сором! Ганьба!! Кінець світу!!!
Коли за досить довгий час Сербин нарешті сяк-так очуняв, він постарався ввімкнути себе знову в навколишній світ і несміливо роздивився навкруги. Серце його дубіло від уяви тих змін, що віднині мали статися довкола нього і в його житті. Але навдивовижу все було незмінне й ціле. Кінця світу не відбулося. Сербин стояв один під стіною, прикипівши до неї, здавалося, назавжди. Товариші таки покинули його, вони відсахнулися від нього. Зілов зовсім зник. Туровський і Кашин сиділи на канапі, Кульчицький і Теменко стояли коло рояля. Але між Туровським і Кашиним сиділа тоненька й маленька Валя. Її кавалери один перед одним лізли із шкіри, щоб привернути до себе її увагу. Кульчицький перехилився Алі через плече і щось нашіптував їй стиха. Аля червоніла, сміялася, томно мружила очі і грозила Кульчицькому пальчиком. А Теменко — так, так, стидкий відлюдок Теменко, що мав грати лікаря-німця без слів, — тупцював з другого від Алі боку і все намагався ввернути й собі якесь цікаве і, почувалося, недвозначне слівце. Кульчицький з-за спини пригрожував йому кулаком.
Сербин схрестив руки на грудях і з печальним презирством, з трагедійним виразом ображеної гідності кинув довкола своїм орлиним поглядом. Але ні на його гідність та презирство, ні на його самого ніхто не звертав ніякої уваги. Всі були зайняті своїми ділами. Сербин пройшовся по кімнаті й кашлянув… Потім підійшов і постояв коло Валі з Туровським
Сербин вийшов у коридорчик і кухню. У кухні під тягою стояв наставлений самовар. За нього забули, і він пригас. На табуретці поруч лежав самітний Пантелеймонів чобіт. Сербин вхопив чобіт і почав озвіріло помпувати, роздмухувати жар…
Мельпомена [190] оселилася серед нас. Негайно ж вона почала виводити в світ і своїх подружок. Венера [191] прибігла перша. О, ці вже стародавні музи й богині! Вони ніколи не ходять по одній…
190
Мельпомена — в давньогрецькій міфології одна з дев'яти муз, покровителька трагедії.
191
Венера — в давньоримській міфології богиня весни, садів, плодівництва, пізніше — кохання і жіночої вроди.
НЕСПОДІВАНИЙ ПЕРСОНАЖ
Макар і Жайворонок не брали ніякої участі в нашому гімназичному театрі. Перший заявив себе абсолютно бездарним до всіх видів і жанрів мистецтва, другий назвав їх недоречними дурницями й дитячими забавками.
Макар і Жайворонок бродили по місту до сьомої, а після сьомої валялись у Піркеса на його ліжку і «верблюді». Самого Піркеса тепер вдома майже ніколи не бувало. Крім лекцій, йому доводилося тепер бігати ще й на репетиції квартету. З спеціального дозволу директора репетиції відбувалися до десятої вечора.
Тому Жайворонок і Макар були дуже здивовані, коли, підходячи якось до дверей Піркесової кімнати, вони почули тихі й зажурні рулади його смичка. Піркес грав.
Але Піркес був не один. Проти нього на «верблюді», тісно стуливши коліна, застромивши між них стулені долоні й нахилившись наперед, сиділа дівчина. Її очі були теж втуплені в Піркесове обличчя. Це була зовсім не відома нам дівчина, очевидно, навіть не місцева. Їй було років шістнадцять-сімнадцять, вона була чорнява, смуглява і гарна.
Макар і Жайворонок розгублено застопорилися на порозі. Піркес помітив їх, одірвав смичок від грифа — звуки раптом і неприємно урвались — і помаяв над головою на знак привітання.
— От, знайомтеся, — дещо неприродно весело прокричав Піркес. — Це Мірель. А це мої товариші, Макар і Жайворонок. Макар — це наш філософ. Га-га-га! — і Піркес ляснув обох товаришів по спині.
Не встаючи, дівчина висмикнула праву руку з-між колін і простягла її по черзі Макарові й Жайворонкові. Ті потисли її і скромно відійшли в інший куток.
Якийсь час панувало незручне й вимушене мовчання. Піркес заходив по кімнаті, явно хвилюючись. Дівчина сиділа не рухаючись і спостерігала спокійним поглядом за метушливою фігурою хазяїна.
— Так от, розумієте, хлопці, — нарешті спинився й заговорив знову Піркес. — Мірель — біженка. З-під Холма [192] . Батьків її вбито. Брат десь є, але вона не знає де. Вона приїхала сюди, бо думала, що тут живе її двоюрідний брат. Але він виїхав ще торік і невідомо куди…
192
Холм — давньоруське місто, засноване великим князем Данилом Галицьким на початку XIII ст., тепер місто Хелм в ПНР.