Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Фрау Банке стояла за конторкою й підраховувала виторг. Еліза, Труда й Марія прибирали на столиках. Була вже дванадцята година, і був час зачиняти. В кондитерській не було вже нікого. Наша поява була подібна до сходу сонця з західної сторони. Еліза, Труда й Марія випросталися і зблідли, ганчірки, якими вони витирали столики, повипадали у них з рук на підлогу. Вони дивились на нас перелякано і готові були заплакати. Фрау Банке підняла окуляри на лоб і дивилась на нас мутнявими після окулярів очима. Руки її затрусились.
Репетюк підійшов до конторки і скинув кашкет.
— Мадам! — сказав він. — Ви не подумайте, що я зараз п'яний… Я прошу вас простити, що я…
Він затнувся, хитнувся, і тут трапився скандал: він п'яно гикнув. Але ми вже лізли всі на прилавок і навперейми тиснули руку старій німкені. Ми кричали:
— Простіть? Забудьте! Це ненавмисне! Він більше не буде! А Кассо вмер! Як ваше здоров'я?
Еліза, Труда й Марія стояли позаду нас, шарпали
Вечір закінчився чудово. Двері кондитерської були замкнені, штори спущені, і протягом цілої години ми бенкетували в гостях у Банке та її трьох дочок. Ми їли наполеони, марципани, еклери і горіхові торти. Ми пили зельтерську, каву і лимонад. Еліза, Труда й Марія носилися довкола з тарілками і навперейми припрошували нас. Фрау Банке частувала нас своїми грубезними цигарками «Дюбек лимонний». Ми знищили незчисленну, зворушливу кількість пирожних, але фрау Банке категорично відмовилася записати це нам наборг. Це вона частувала нас на знак нашого замирення…
Мас, проте, було тільки десятеро. Одного з нас в цей час не було. Саме зараз, коли ми десятеро заїдали й запивали тут розкішними ласощами наш «мир з німцями», одинадцятий з нас, затиснувшись між великі кубічні паки сіна, фуражним ешелоном линув на захід, на фронт. Він їхав на «війну з німцями».
Васька Жайворонок таки подався на фронт удруге, і на цей раз йому пощастило здійснити свою мрію. За місяць ми дістали листівку з штемпелем «Діюча армія», в якій доброволець пішого пластунського полку сповіщав нас, що був уже двічі в розвідці і раз навіть у рукопашному бою.
ВІТЧИЗНА КЛИЧЕ НАС!
ГРОМАДЯНИ ЗЕМЛІ РУСЬКОЇ
Два роки війни минули один в один.
Дивізія, яка довоєнного часу стояла постоєм у нашому місті, оті стрілецькі полки, які ми виряджали на фронт другого дня по оголошенні війни, — ця дивізія в серпні місяці тисяча дев'ятсот п'ятнадцятого року загинула вся, до одного чоловіка, в зашморгу Мазурських боліт. Десять тисяч наклали своїми життями в зрадливих поліських трясовинах. Під ними була хлюпка, хистка — засмоктлива й смердюча — киселиця гружавини. Над ними було бліде осіннє небо із мертвотною веселкою барв нічного бойовища: зелені спалахи ракет, червоні траєкторії важких снарядів, жовті розриви шрапнелей. Позаду і попереду — як непорушна пелена з чорного диму, білого вогню та жовтої землі — стояла «вогнева завіса» з сорокадвосантиметрових «чемоданів».
Вона стояла три доби, і три доби вона гарчала та гриміла надприродним залізнодинамітним шумом. З нашої дивізії врятувалися лише поранені в попередніх боях, яких вивезено напередодні утворення зашморгу. Між урятованими був і форвард Ворм. За день до знищення дивізії йому відірвало снарядом обидві ноги. Це зберегло йому життя. Проте форвард Ворм уже ніколи не буде форвардом і ніколи більше не заб'є нікому жодного гола…
В родині кожного з нас за ці два роки також з'явилися траур або печаль. У Зілова з двох старших братів, що пішли на війну, один був убитий під Равою-Руською [202] , а другий потрапив до полону під Белостоком [203] . Герш Піркес, Шаї Піркеса брат, дістав кулю в легені й довічний туберкульоз у боях за Верховину [204] . Теменків брат був поранений і, видужавши, повернувся до армії вдруге. Сербинів дядько — авіатор — був підбитий на розвідці проти Коломиї [205] і разом із своєю машиною згорів у повітрі, не долетівши до землі. З чотирьох братів Макара — артилериста, кіннотника, піхотинця й санітара — один загинув, другий був поранений. Кіннотник був зарубаний угорськими гусарами, санітара підстрелено під час підбирання ранених. Кашинів двоюрідний брат під Ерзерумом, на турецькому фронті [206] , одморозив обидві ноги й обидві руки. Якщо в інших з нас не було між братами вбитих чи ранених, то це, мабуть, тільки тому, що вони братів зовсім не мали…
202
Рава-Руська — місто Нестеровського району Львівської області, залізничний вузол.
203
Бєлосток — місто в ПНР, адміністративний центр Білостоцького воєводства.
204
Верховина — райцентр Івано-Франківської області на річці Чорний Черемош.
205
Коломия — райцентр Івано-Франківської
206
… під Ерзерумом, на турецькому фронті… — Йдеться про бої на Кавказькому фронті, коли російські війська завдали сильних ударів турецькій армії і оволоділи Ерзерумом.
Наше місто за цей час також зазнало величезних змін. Воно зробилося більше вчетверо, а населенням розрослося увосьмеро. Воно рясно обплуталося під'їзними коліями і обросло вподовж їх різними військовими слобідками і городками: артилерійський городок, госпітальний городок, інтендантський городок, городок військовополоненський. Воно забудувалося нескінченними кварталами бараків — з подвійних, просипаних вугіллям, диктових стін, пофарбованих у захисно-зеленкуватий колір. Воно пропахло смолистим духом свіжої соснової дошки, солдатських чобіт і йодоформу та смородом залитих креозотом незчисленних солдатських клозетів. Навкруги місто оперезалося суцільним кільцем військових кладовищ з дрібними тоненькими хрестиками. На кожний хрестик госпітальна трунарня, за точним приписом уставу внутрішньої служби, відпускала соснової рейки двадцять два вершки, залізної бляшки міліметрової (для напису) три вершки на чотири і цвяхів різних — чотири лоти.
Наш футбольний плац уже не існував. Він був суціль забудований довжелезними бараками з виходами до одного, ще довшого, поперечного. Цей поперечний стояв вподовж залізничної колії, і вподовж колійна стіна в нього розкривалася.
Це був центральний приймально-сортувальний пункт Червоного Хреста. Сюди фронтові летучки підвозили всіх ранених. З поперечного барака, за характером поранення — голова, легені, шлунок, руки, ноги, — ранених розносили по подовжніх бараках. А вже звідси їх розбирали різні госпіталі чи санітарні поїзди — земсоюзу, «союзу городов» [207] тощо. В футбол ми грали тепер рідко — з випадковими командами з видужуючих або полонених. Ми мали маленький плацик на території військовополоненського городка, за містом.
207
Земсоюз («Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам») — буржуазно-поміщицька організація, створена 30 липня 1914 р. для допомоги царському урядові у веденні імперіалістичної війни. До земсоюзу входили представники партії октябристів, кадетів, меншовиків на Україні, а також українських буржуазних націоналістів; «союз городов» — організація міської буржуазії, створена у серпні 1914 р. для допомоги царському урядові у веденні війни.
Втім, ми самі змінилися за цей час не менше. Репетюкові було вже по вісімнадцятому році. Переступали за вісімнадцять і Кульчицький з Піркесом. Їх наздоганяли Воропаєв з Теменком. Навіть наймолодшим — Туровському, Зілову і Сєрбину — доходив і минав шістнадцятий рік.
У самій гімназії також сталися за цей час неабиякі зміни: ходити по вулицях дозволено до восьмої години і не заборонялося шити шинелі з солдатського сукна.
Наносні шістнадцятого року — якраз, коли доходив другий рік війни, — трапилася в нашому гімназичному житті ще надзвичайної ваги подія. Видано циркуляр про формування з середньошкільників сільськогосподарських загонів [208] для допомоги в збиранні врожаю удовам та дружинам запасних. Запис до загонів був добровільний.
208
Видано циркуляр про формування з середньошкільників сільськогосподарських загонів… — Ось що розповідає про роботу в цих загонах письменник у книжці «Я вибираю літературу» (с. 67): «… на п'ятнадцятому і шістнадцятому роках мого життя були — теж незабутні для мене — польові роботи на селі для обслуговування родин запасних, покликаних на війну. Ми жали сернами й косили косами на полях, молотили ціпами на токах самітних, згорьованих жінок — і в цьому діставали не лише радість фізичної праці, не лише задоволення від відчування реальності твоєї допомоги, — а свідомість виконання громадського обов'язку. Так, саме тоді — з серпом, косою чи ціпком у руках — ми вперше почали відчувати і себе громадянами, учасниками загального громадського життя».
Ми були схвильовані. Нас кликано до справжньої, реальної і дорослої участі в загальному громадському житті. До нас з приводу цього звертаються навіть із спеціальним закликом.
Заклик був голосно прочитаний після молитви просто в церкві. Його читав інспектор:
— «… Исполним долг перед дорогой родиной. Граждане земли русской, отечество призывает вас!»
Це ми — громадяни землі руської! Це нас кличе отечество!
Інспектор скінчив. На останніх словах він забрав надто високо, і його вихолощений голосок пустив хрипкого дитячого півника. Він стояв на церковному амвоні, де завжди стоїть тільки піп.