Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
Сестра Верна стиснула кулаки.
— Це не одне і те ж.
— Меч залишиться в мене, — спокійно сказав Річард. — Тобі ніколи не зрозуміти, як я ненавиджу його, ненавиджу його магію і як палко бажав би від нього позбавитися. Але меч був вручений мені, коли я був названий Шукачем. І поки на то є моя воля, він — мій. Я — Шукач, і тільки мені вирішувати, коли розлучитися з Мечем Істини.
Вона примружилася.
— Був названий Шукачем? Так ти не знайшов його? Чи не купив? Він був даний тобі чарівником? Чарівником, який назвав тебе Шукачем? Справжнім Шукачем Істини?
— Саме так.
— Хто був цей чарівник?
— Я
— Ти вперше побачив його, коли він вручив тобі меч?
— Ні. Я знаю його все життя. Фактично, він мене виростив. Він — мій дід.
Повисло важке мовчання.
— І він назвав тебе Шукачем, — нарешті промовила сестра Верна. — Назвав Шукачем, бо не хотів вчити тебе користуватися даром? Не хотів, щоб ти став чарівником?
— Не хотів? Та коли він дізнався, що у мене є дар, він мало не на колінах благав мене стати його учнем!
— І ти відмовився? — Прошепотіла вона.
— Ну так. Я сказав, що не хочу бути чарівником.
— Щось тут не так. — Сестра явно була збентежена.
— А він сказав, що пропозиція залишається в силі. Але що з тобою?
Вона неуважно потерла долоні одну до одної.
— Це так… незвично. Багато чого, що пов'язано з тобою, дуже незвично.
Річарду здалося, що вона щось недоговорює. Схоже, Зедд все ж міг би допомогти йому без всяких нашийників. Але Келен хотіла, щоб він надів нашийник. Їй потрібно було позбутися від нього. Ця думка завдавала нестерпного болю.
А меч… Це єдине, що залишилося у Річарда від Зедда. Меч був йому даний, коли він був ще в Вестланді, вдома. Тепер він далеко від будинку і від своїх лісів. Меч — єдина пам'ять про будинок і Зедда.
— Сестра, я був названий Шукачем і отримав цей меч. Він — мій, до тих пір, поки я не вирішу зняти з себе цей тягар. Але вирішити це можу тільки я. А якщо тобі хочеться забрати його силою — що ж, можеш спробувати прямо зараз.
Тільки пам'ятай, що один з нас помре. А хто — в даний момент мені взагалі-то байдуже. Але я буду боротися до останнього подиху. Меч належить мені по праву, і поки я живий, ти його не отримаєш.
Десь на віддалі почулося звіряче виття і тут же обірвався. Знову запанувала тиша.
— Ну що ж, раз ти отримав цей меч, а не просто знайшов його або купив, можеш залишити його собі. Я не стану відбирати його в тебе. Не можу ручатися за інших сестер, але постараюся вмовити і їх. Єдине, що нас хвилює, — це твій дар. Єдине, чого ми повинні тебе навчити, — це магія. — Вона випросталася і глянула на Річарда з такою холодною люттю, що він мимоволі відсахнувся. — Але якщо ти ще раз насмілишся підняти на мене цей меч, я змушу тебе проклясти той день, коли Творець вдихнув в тебе життя. — На вилицях у неї заграли жовна. — Сподіваюся, ми зрозуміли один одного?
— Чим я так важливий, що ви готові вбивати заради того, щоб заволодіти мною?
Холодний сказ в її голосі був страшніший крику:
— Наше покликання — допомагати тим, у кого є дар, бо дар дається людині Творцем. Ми служимо Творцеві. Заради Нього ми вмираємо. Через тебе я позбулася своїх кращих подруг. Я оплакую їх і, засинаючи, молюся за них.
Сьогодні я вбила цю жінку, і, ймовірно, мені доведеться вбити ще багатьох, перш ніж ми доберемося до Палацу.
Річард відчував, що краще б промовчати, але вже не міг зупинитися.
Сестра роздула вуглинки гніву, які тліли в його душі.
— Не намагайся перекласти на мене відповідальність за свої вчинки, сестра!
Навіть у темряві він побачив, як змінився колір її обличчя.
— Я намагалася бути терплячою, Річард. Я жаліла тебе, бо ти опинився вихоплений зі звичного тобі життя. Я розумію твої розгубленість і переляк. Але моє терпіння підходить до кінця! Я намагалася не бачити мертві тіла своїх подруг, коли дивилася в твої очі. Мовчала, коли ти дорікав мене в безсердечності. Я намагалася забути, що ти, а не я, проводжав їх в останню путь, і не думати про те, що могла б сказати, стоячи над їх могилами. Є речі, перед якими безсилий розум, безсила надія. Безсила навіть віра. І коли я думаю про них, я готова виконати твоє бажання і зняти з тебе Рада-Хань, залишивши тебе вмирати від болю і божевілля. Але я не можу, бо я виконую волю Творця.
Гарячі вуглинки гніву не погасли зовсім, але трохи охололи.
— Я шкодую про те, що трапилося, сестра Верна… Річард хотів, щоб вона накричала на нього, вилаяла — це було краще, ніж бачити її холодний гнів і спокійне презирство.
— Ти обурений тим, що я обходжуся з тобою, як з дитиною, але ти до цих пір не дав мені ні найменшого приводу вести себе інакше. Я знаю шлях, який тобі належить пройти, і зараз ти дійсно не більше ніж дитина, нерозумне дитя, яке вимагає припинення опіки, хоча навіть ще не навчилося стояти на ногах. Нашийник, який ти носиш, здатний керувати тобою. А ще він здатний завдавати тобі біль. Велику біль. До цього дня я уникала вдаватися до його сили, намагаючись іншими засобами підштовхнути тебе до усвідомлення необхідності того, що відбувається. Але якщо ти мене змусиш, я застосую силу. Бачить Творець, все інше я вже перепробувала. З кожним днем дорога буде ставати все небезпечніше, а іншої у нас немає. У сестер Світла існує договір з місцевими жителями, згідно з яким нас повинні пропустити, але для цього тобі доведеться виконати деякі їхні вимоги. Ти будеш робити все, що я скажу, інакше нам не вижити.
Річард підозріло подивився на неї:
— Що саме?
— Досить на сьогодні випробовувати моє терпіння, Річард.
— Згоден, якщо ти зрозуміла, що з доброї волі я не віддам тобі меч.
— Ми лише намагаємося допомогти тобі, Річард, але, якщо ти знову захочеш погрожувати мені зброєю, я змушу тебе гірко пошкодувати про це. — Вона подивилася на ейдж, що висить у нього на грудях. — Не тільки Морд-Сіт вміють завдавати болю.
Річард похолов. Отже, його підозри підтверджуються. Сестри Світла вчать тими ж методами, що і Морд-Сіт. Це і є справжня підстава Рада-Хань.
Саме так вони збираються вчити і його: болем. Вперше сестра Верна допустила помилку і виявила перед ним свої справжні наміри.
Вона витягла з-за пояса свою книжечку.
— Перш ніж ми поїдемо, я повинна ще дещо зробити. Іди поховай її. І заховай тіло трохи краще: якщо його знайдуть, за нами буде погоня, і мені знову доведеться вбивати ні за що. — Вона простягла руки до згаслого багаття, і полум'я спалахнуло знову. — А після того, як поховаєш її, зроби ласку, прогуляйся небагато. Я хочу, щоб ти трохи охолов. І не повертайся, поки не візьмеш себе в руки. Але якщо захочеш втекти або якщо до того часу, як я закінчу справи, в твоїй тупій голові не з'явиться хоча б крихти здорового глузду, я поверну тебе з допомогою нашийника. — Вона багатозначно глянула на нього з-під брів. — І тобі це не сподобається. Присягаюся, що це тобі анітрохи не сподобається.