Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
Тіло жінки виявилося напрочуд легким, і Річард, майже не помічаючи його на плечі, брів між невисоких кам'янистих пагорбів. Місяць уже зійшов, і він добре розрізняв дорогу. В голові у нього тіснилися невеселі думки. Він понуро крокував, відкидаючи ногою випадкові камінці.
Річард був здивований раптовим визнанням сестри Верни. До цих пір вона нічим не показувала, що смерть двох інших сестер завдала їй душевного болю, і Річард вважав, що якщо вона нічого не говорить, значить, нічого не відчуває. Тепер йому було щиро шкода її, він поділяв її страждання. Вже краще б вона нічого не говорила. Куди простіше було
Він відійшов вже досить далеко і несподівано зрозумів, що стоїть на кам'янистому гребені, оточеному загостреними скелями. Думки його повернулися до тіла, яке він ніс на спині. Сорочка Річарда наскрізь просякла кров'ю, і він відчув раптову огиду.
Він обережно опустив тіло на камені і озирнувся у пошуках відповідного місця. На поясі у нього бовталася невелика лопатка, але він розумів, що вирити могилу в такому грунті — справа нелегка. Простіше кинути тіло в яку-небудь розколину і закласти камінням.
Річард неуважно торкнувся пов'язки у себе на грудях. Ніссель дала йому ганчірку, просочену лікувальною маззю, і Річард щодня прикладав її до опіку, намагаючись при цьому не дивитися на рану. Шрам у вигляді розчепіреної п'ятірні приводив його в жах.
Сестра Верна стверджувала, що Річард з необережності впав у багаття в будинку духів, але він був абсолютно впевнений, що це не так. Це було клеймо Підземного світу. Клеймо Даркена Рала. Річард соромився його і не дозволяв сестрі Берні поглянути на рану. Цей опік служив йому постійним нагадуванням про те, хто насправді його батько, і здавався образою пам'яті Джорджа Сайфера, людини, яка виховала Річарда, і яка подарувала йому свою любов і участь.
Крім того, клеймо нагадувало про те, яким чудовиськом є він сам, Річард Рал. Чудовиськом, якого Келен вирішила за краще прогнати і змусила надіти нашийник.
Річард пристукнув муху, яка дзижчала біля самого обличчя, і в наступну мить обернувся, вражений раптовою здогадкою. Так і є: над мертвою жінкою кружляв цілий рій. Він здригнувся від страху, коли ще одна муха вжалила його в шию.
Криваві мухи!
Він вихопив меч як раз в той момент, коли від сусідньої скелі відокремилася велика чорна тінь. Чистий дзвін сталі потонув у злісному гарчанні. Величезні крила розкрилися, і гар кинувся на людину. На мить Річарду здалося, що на скелі промайнула ще одна тінь, але його увагу відразу переключилася на крилатого звіра з палаючими зеленими очима, пікіруючого на нього.
Звір був занадто великий для довгохвостого гара і, судячи по тому, як він вправно ухилився від меча, занадто розумний. Короткохвостий гар, вилаявся про себе Річард. Правда, гар був надто худим, мабуть, полювання в цих місцях було не дуже ситним, але все одно він був десь у півтора вище Річарда.
Ухиляючись від удару пазуристої лапи, Річард спіткнувся і впав на тіло вбитої жінки. Він піднявся, люто обертаючи мечем, дозволивши магічному гніву заволодіти кожною клітинкою свого тіла. Лезо полоснуло по гладкому тугому рожевому пузу. Заревівши від болю і сказу, гар знову кинувся на нього і раптом перекинув Річарда на землю ударом шкірястого крила.
Річард перекотився через голову і, схопившись на ноги, знову змахнув мечем.
Блиснувши в місячному світлі, клинок відрубав гару півкрила. Бризнула кров. Але це тільки підштовхнуло гара. Довгі ікла, з яких капала піна, вишкірилися. Зелені очі блиснули лютим вогнем. Від гучного гарчання Річард ледь не оглух. В повітрі майнули величезні кігті.
Магія зметнулася в Річарда, вимагаючи крові. Замість того, щоб відступити, він пригнувся, а потім, розпрямившись, встромив меч в зарослі густою шерстю груди звіра. Різким рухом повернувши меч в рані, Річард висмикнув його, і гар впав, захлинувшись у передсмертному клекоті.
Річард знову заніс меч, збираючись відсікти йому голову, але в цьому вже не було необхідності. Повагавшись мить, гар завалився на спину, ламаючи крила, кілька разів судорожно сіпнувся і затих.
З темряви почулося протяжне виття. Річард відступив на кілька кроків.
Маленька темна тінь ковзнула до поваленого чудовиська і, розкинувши маленькі крильця, вилізла йому на груди.
Річард не повірив своїм очам. Дитинча!
Вмираючий гар зробив спробу накрити дитинча лапою, але у нього не вистачило сил. Він повільно повернув голову. У зелених очах читалася біль… І благання. З пащі заюшила кров, дихання обірвалося. Зелені очі згасли.
Все було скінчено. Звіря вчепилося в шерсть убитого гара і жалібно завило.
Маленький чи великий, все одно це гар, подумав Річард. Він підійшов ближче. Треба його вбити. Лють як і раніше вирувала в ньому. Він підняв меч.
Маленький гар прикрив голову тремтячими крилами і шмигнув убік. Але недалеко. Навіть страх не міг змусити його покинути матір.
— О добрі духи, — прошепотів вражений Річард. — Я не можу!
Маленький гар тремтів, дивлячись, як повільно опускається меч. Коли лезо торкнулося землі, Річард відвернувся і закрив очі. Його нудило від магії меча, яка змусила його випробувати біль поваленого ворога, і від усвідомлення ницості того, що він тільки що мав намір зробити.
Прибравши меч у піхви, Річард глибоко зітхнув, щоб заспокоїтися, а потім звалив на плечі тіло вбитої жінки і, не оглядаючись, пішов геть. Його доганяли несамовиті крики малюка, що оплакував матір. Він не міг його вбити. Просто не міг. «Крім того, — сказав собі Річард, — меч мені цього не дозволив би».
Звичайно, можна було б зробити лезо білим, але Річард не хотів зайвий раз випробовувати пов'язаний з цим біль, тим більше для того, щоб вбити беззахисне дитинча.
Він поніс тіло до іншого пагорба, і крики маленького гара за спиною поступово затихли. Річард знову опустив труп на землю і сів поруч, щоб перевести дух. Мертвий гар був виразно видний в місячному світлі — велика чорна пляма на тлі сірої скелі. А поруч — плямочка поменше. Плач дитинча був уже ледве чутний. Річард сидів довго, вдивляючись в темряву і прислухаючись.
«Добрі духи, що ж я наробив!»
Але духи, як водиться, не відгукнулися.
Краєм ока Річард вловив якийсь рух. На тлі жовтої місяця майнули два крилатих силуету. Гари! Вони заклали віраж і почали неквапливо знижуватися. Ще двоє!
Річард схопився на ноги. Ймовірно, вони помітили малюка і хочуть йому допомогти.
Він зрадів, але тут же зрозумів, наскільки безглузда така радість. Схоже, він уже починає відчувати дивну симпатію до всяких чудовиськ.
Він пригнувся. Гари пронеслися у нього над головою і віражем кинулися до сусіднього пагорба.