Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
Але нинішня біль була ніщо в порівнянні з тією мукою, яку заподіяла йому сестра. Річард знову відчув лють, і лють допомогла йому впоратися і з магічним болем.
Але що йому тепер робити? Адже сестри повинні були навчити його опанувати даром. Якщо його не навчать, він загине. Адже так говорила сестра Верна. І як він тепер звернеться за допомогою до інших сестер? Чи не засудив він до смерті самого себе?
Річард все стояв на колінах, занурений в тяжкі роздуми. Раптово він помітив записник, що валявся на піску поряд з тілом сестри Верни. Той самий, в якій сестра весь
Річард підняв зошит і став гортати його. Дивно.
Одні чисті сторінки. Тільки на останніх двох листках були якісь записи.
Я сестра, яка несе відповідальність за цього хлопчика. Отримані мною вказівки нерозумні, якщо не сказати абсурдні. Мені необхідно знати, в чому сенс цих вказівок. Мені необхідно знати, від кого вони виходять. Ваша в служінні Світлу,
Сестра Верна Совентрін.
Так, сестра Верна проявляла характер навіть в своїх посланнях. Він перевернув сторінку. Там іншим почерком було написано:
Ти повинна виконувати вказівки, або ж тобі доведеться відповідати за наслідки. І більше не сумнівайся у вказівках з Палацу.
Абатиса, власноруч.
Значить, сестра Верна накликала на себе не тільки його гнів. Річард кинув зошит на землю. Він сидів, дивлячись на вбиту. Що ж йому тепер робити?
Почувши подих, він підняв голову. Келен в білій сукні Матері-сповідниці знову стояла в арочному отворі. Вона сумно похитала головою:
— І ти дивуєшся, чому я відіслала тебе геть?
— Келен, ти не розумієш. Ти не знаєш, чого вона хотіла…
Позаду пролунав тихий сміх. В арці навпроти стояв у сяючому білому одязі Даркен Рал.
Річард відчув печіння в грудях, там, де залишився відбиток руки його батька.
— Володар вітає тебе, Річард! — Дарки Рал широко посміхнувся. — Я пишаюся тобою, син мій.
Запалений люттю, Річард з криком кинувся вперед. Міцно стискаючи меч, він біг прямо до Даркена Рала.
Коли він досяг арки, образ батька замерехтів і зник. Сміх луною відбився від стін і затих.
А зовні все так же бушувала гроза. Три блискавки одна за однією вдарили в землю прямо біля його ніг. Річард машинально підняв над головою меч, прикриваючись ним, як щитом. Ще одна блискавка, вдарившись об клинок, спалахнула і почала звиватися, як спіймана змія. Прогримів грім, пил зметнулася у Річарда-під ніг. Зціпивши зуби, він повільно опустив меч. За клинком тягнувся вогняний слід. Досягнувши землі, вогненна змія з шипінням зникла. — Ну, досить з мене бачень!
Річард вклав меч у піхви і потягнув за поводи коней, які все так же мирно жували неіснуючу траву. Він сам не знав, куди йти. Він хотів одного виявитися як можна далі від цієї вежі. Як можна далі від убитої сестри.
Йому хотілося бігти геть від того, що він накоїв.
32
Блискавки більше не блищали. Чорні хмари як і раніше клубочилися навколо Річарда, але блискавки зникли. Він йшов, сам не знаючи куди. Якщо він відчував небезпеку, він обходив її. Мани намагалися заманити його, але він змушував себе не звертати на них уваги.
В темряві, яка клубочилася хмарами, Річард не відразу помітив другу вежу. Вона була зовсім як перша, тільки не з білого, а з чорного мармуру. Він вже намірився обійти вежу, але щось нездоланно тягло його зазирнути в арочний отвір.
Він побачив двір — такий же, як і в білій вежі, тільки пісок не білий, а чорний. На стінах — шар чорної сажі. Цікавість пересилила обережність, і він провів пальцем по стіні. Сажа виявилася солодкою.
Значить, чарівник, що перетворив свою життєву силу в магічний вогонь, прийняв смерть добровільно, щоб врятувати інших.
Цікаво. Якщо кожен чарівник наділений даром, значить, він, Річард, теж чарівник. Тільки який? Такий, як той, що загинув тут, чи такий, як у білій вежі? Звичайно, йому хотілося віднести себе до самовідданого героя, але ж він тільки що вбив людину, щоб уникнути мук. З іншого боку, хіба він не має права вбити іншого, захищаючи власне життя? Чи багато честі померти ні за що? Ні, про це краще не думати.
Блискучий чорний пісок з його таємничим свіченням заворожував Річарда.
Він вийняв з мішка, притороченого до сідла Джеральдін, пусту металеву коробочку для прянощів, набрав у неї чорного піску і свиснув, підкликаючи Бонні, яка все так же спокійно щипала неіснуючу траву. Кінь слухняно підійшов до господаря і ткнувся йому мордою в плече, очікуючи ласки. Річард поплескав Бонні по загривку і, ведучи на поводі трьох коней, вийшов з чорної вежі.
Він йшов тепер вперед так швидко, як тільки міг, не помічаючи втоми. Зараз йому хотілося одного: скоріше залишити позаду цю випалену сонцем рівнину і позбутися від чарів і чаклунських видінь.
Весь в холодному поту, він наполегливо йшов вперед, чуючи знайомі голоси і насилу стримуючись, щоб не озирнутися.
Голоси звали його то ласкаво, то загрозливо, але Річард наполегливо продовжував шлях. Часом, відчуваючи небезпеку, що насувається, він різко відскакував в сторону.
Зупинившись, щоб перевести подих, він витер піт, застилав очі, і побачив на землі сліди. Його власні сліди. Значить, тікаючи від видінь і голосів, намагаючись уникнути небезпеки, він ходив колами. А що, якщо ці сліди теж мана?
Річарду стало не по собі. Невже йому вже не вибратися з цього зачарованого місця? Ніколи не вийти з Долини заблукалих? Може, і йому судилося заблукати тут? Зусиллям волі він примусив себе піти вперед, але відчуття жаху не залишило його.
Раптово крізь хмари Річард побачив те, від чого кров застигла у нього в жилах. Він завмер. Попереду, молитовно склавши руки, дивлячись у небо з блаженною посмішкою, йшла сестра Верна.
— Згинь! — Закричав він. — Залиш мене! Сестра Верна, схоже, не чула його слів. Але ж так не буває: вона ж всього в декількох кроках. Річард спробував підійти до неї ближче, і — дивна річ — повітря наче ущільнився, не бажаючи пропускати його.