Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
— Якщо ми зупинимося, ми точно загинемо! Річард почув, як сестра вилаялася, намагаючись змусити Джека повернути в інший бік, але їй це не вдалося. Бонні як і раніше бігла попереду, Джек і Джеральдіна — за нею.
— Казала ж я, — не вгамовувалася сестра Верна, — не зможемо ми ними керувати без вудил. Тепер вони знищать і нас, і себе.
— Я обіцяв, що спасу тебе, — рішуче сказав Річард. — Я ось закрив очі. Якщо хочеш жити, наслідуй мій приклад!
Сестра нічого не відповіла. Коні мчали вперед.
Він молив добрих духів про допомогу, намагаючись не думати про те, що зараз відбудеться, намагаючись переконати себе, що все це лише мана, породжене загальним для всіх страхом…
Прірви не було.
Коні продовжували скакати галопом. Річард не намагався їх утримати. Вони паслися цілий день і були тепер у чудовій формі. Здавалося, вони тільки раді цій шаленій гонці.
Незабаром Річард звернув увагу, що стукіт копит став тихішим.
— Річард! Ми виїхали з долини! — Почув він голос сестри Верни.
Він відкрив очі, обернувся і побачив позаду знайомі чорні хмари. Яскраве сонце висвітлювало зелений луг. Коні перейшли з галопу на рись.
— Ти впевнена? — Запитав Річард. Сестра кивнула:
— Так, я впізнаю ці місця. Це — Старий світ.
— А що, якщо це чергова мана?
— І чому ти вічно зі мною сперечаєшся? Я відчуваю, що ми дійсно звільнилися. Я знову відчуваю свій Хань. Чари долини вже не діють на нас.
У Річарда на мить виникла підозра, що сестра Верна таки не справжня. Але він і сам більше не відчував небезпеки. Нахилившись, він обійняв Бонні за шию.
Попереду виднілися пологі пагорби, вкриті зеленою травою і польовими квітами. Сонце гріло, але не палило і не обпалювало землю. Дув легкий вітерець, напоєний ароматами трав. Річард розсміявся.
Він подивився на сестру Верну і посміхнувся.
— Нема чого сміятися! — Суворо зауважила та.
— Але я щасливий, що ми врятувалися, сестра! — Розгубився він.
— Якби ти знав, як я на тебе зла, ти б так не радів. Я серйозно: тобі ж буде краще, якщо ти поки помовчиш!
Річард тільки головою похитав.
33
Тобі доведеться відрізати мені руку. Зедд закатав Еді рукав сукні. Ця рана ніяк не піддавалася лікуванню.
— Скільки разів повторювати, Еді: я не збираюся відрізати тобі руку.
Він поставив лампу на стіл поруч з підносом. На таці лежав білий хліб, тут же на столі стояла миска з недоїденим м'ясом ягняти. Зедд підійшов до вікна, розсунув штори і став розглядати морозні візерунки на склі. У великій їдальні шуміли гуляки, але у них в кімнаті було затишно і тихо.
Справи в готелі «Баранячий ріг» йшли добре, незважаючи на зимовий час, а може, саме тому. Стояли морози, а на великій дорозі ніде зупинитися на ночівлю. Але торгівля може трохи зупинитися і перечекати холод. Тому-то цей готель, як, втім, і інші готелі в Пенверро, не відчував нестачі в постояльцях. Тут було повнісінько купців, погоничів і просто мандрівників.
Зедду і Еді пощастило з житлом. Втім, можна сказати, що це господарю пощастило з постояльцями: адже мало хто міг собі дозволити заплатити стільки золота, скільки він запрошував за кращі номери.
Втім, Зедда це не надто турбувало. Для Чарівника першого рангу не велика втрата заплатити золотом, скільки не буде потрібно. У нього були турботи серйозніші. Рана від кігтя скріна на руці Еді ніяк не заживала. І вже стало очевидно, що магія тут безсила. Саме магія, схоже, і заважала справі, Еді підвелася на ліжку, спираючись на лікоть.
— Послухай, старий, — гукнула вона Зедда. — Нічого більше ти не придумаєш. Ти вже намагався її залікувати. Я нічого поганого не кажу про твоє лікування, але якщо так піде далі, то я помру. Що важливіше: втратити руку чи життя? А якщо ти боїшся, то дай ніж, я і сама впораюся.
Він насупився:
— В цьому-то я не сумніваюся, мила. Але боюся, що добра від цього не буде.
— Що ти хочеш цим сказати? — Голос Еді став хрипким.
Зедд підійшов до столу, взяв з підноса шматок м'яса і, трохи підкріпившись, присів на край ліжка.
— Послухай, Еді, — він узяв її здорову руку, — ти знаєш когось, хто розбирається в природі зла цих тварюк?
— Що значить «Добра з цього не буде»? — Наполегливо перепитала вона.
Зедд погладив її по руці.
— Відповідай на моє запитання. Є хоч хто-небудь, хто щось про це знає?
— Треба подумати, — відповіла Еді. — Не можу я зараз згадати, але навряд чи хтось з живих знає. Та ти ж чарівник, кому і знати це, як не тобі?
Чарівники завжди бути цілителями. А що це ти сказав про мою руку: «Добра з цього не буде»? По-твоєму, вже занадто пізно?..
Зедд відвів очі. Він вже не раз все це обдумував І зрозумів, що, по суті, вибирати йому ні з чого.
— Спробуй таки згадати, Еді, — сказав він. — Я не знаю, що робити з цією раною.
Еді з важким подихом опустилася на подушки.
— Ну що ж, значить, я помру, — сказала вона. — Ну, хоча б тепер мій дух воз'єднається з духом Пела. Поквапся, Зедд, не витрачай час даремно. Ти бути повинен йти далі, в Ейдіндріл. Я не хочу, щоб через мене ти не зробив те, що бути повинен зробити, і щоб через мене сталося стільки зла. Ти бути повинен допомогти Річарду. А мене надай моїй долі.
— Еді, я ще раз прошу тебе гарненько подумати, хто міг би допомогти нам.
— Нам? — Підозріло запитала вона. Зедд із запізненням зрозумів свою помилку.