Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
— Я тільки хотів сказати…
Еді схопила його за рукав і змусила знову присісти на ліжко. Вона повторила своє питання:
— Нам? Це ще що за таємниці? Кинь це, Зедд, до чого всі ці ігри?
Зедд зітхнув. Все одно йому не вдалося б і далі приховувати гірку правду. Він закатав рукав свого розкішного камзола — на плечі, на тому ж самому місці, де була рана у Еді, шкіра його була поцяткована чорними кружечками, кожен розміром з золоту монету, і плече набуло такого ж трупного відтінку, як і у Еді. Вона мовчки дивилася
— Чарівники зцілюють людей за допомогою магії причетності, — почав Зедд. Ми беремо на себе біль інших. Ми пройшли випробування болем і можемо нести цей біль.
Наш дар дає нам силу нести чужий біль, і ми можемо використовувати силу нашого дару, щоб віддати частину цієї сили тому, хто цього потребує. В цьому-то й полягає магія цілительства. Віддаючи свою силу, ми тим самим відновлюємо внутрішню рівновагу, допомагаємо людям знову знайти здоров'я, виправляючи те, що було викривлено хворобою. — Він погладив її руку. — Але ми можемо не все. Ми ніщо в порівнянні з Творцем. Ми можемо використовувати наш дар на благо, але він не безмежний.
— Але… чому у тебе рука бути тепер, як у мене? — Запитала вона.
— Ми лише беремо на себе біль і наслідки хвороби, але не саму хворобу і не саме каліцтво. Ми тільки передаємо цілющу силу іншим людям. — Він знову опустив рукав камзола. — Отрута скріна пересилила мої можливості цілителя.
— Тоді ми обоє повинні позбутися рук, — з гіркотою сказала Еді.
— Ні, боюся, це не допоможе. — Зедд похитав головою. — Перш ніж братися за зцілення, треба точно з'ясувати джерело хвороби. — Він знову встав і повернувся до неї спиною. — Але тепер чаклунська отрута скріна, що вразила тебе, проникла і в моє тіло, — закінчив він, знизивши голос.
Знизу, з їдальні, доносився приглушений сміх і весела музика. Якийсь менестрель співав про принцесу, яка переодяглася служницею. Батько-король хотів видати її за принца, але вона цього принца терпіти не могла. І хоча на новій роботі її частенько хтось намагався ущипнути, принцеса вирішила, що вже краще бути служницею. Публіка бурхливо висловлювала схвалення, стукаючи келихами по столу в такт співу.
— Ми з тобою потрапляти у велику біду, старий, — почув Зедд голос Еді.
— Це правда, — неуважно кивнув він.
— Прости мене, Зедд, за те, що це все можливо через мене. Це моя вина, продовжувала вона.
Він тільки рукою махнув.
— Що зроблено, то зроблено. І це — не твоя вина, дорога. Скоріше вже це моя вина, тому що я застосував силу магії, не подумавши. Ось розплата за те, що я діяв за велінням серця, не послухавши голосу розуму. — Про себе він додав:
«І за те, що порушив Друге Правило Чарівника». — Подумай гарненько, Еді! продовжував Зедд, повернувшись до неї. — Повинні бути люди, які знають більше про скрінів, про природу цих злих чар. Чи не було таких людей серед тих, до кого ти зверталася раніше, коли цікавилася Підземним світом? Згадай хоч що-небудь, хай небагато, але це допоможе мені зрозуміти, як позбутися такого прокляття.
Деякий час вона зосереджено мовчала, потім заговорила:
— Я бути молодою, коли ходити вчитися до відьом. А вони всі бути старими.
Тепер, мабуть, їх вже немає в живих.
— А доньки з таким же даром у них були? — Запитав Зедд.
Еді радісно посміхнулася:
— Так! В однієї, якраз у тієї, що мене багато чому навчила і від якої я дізналася про скрінів, бути три дочки. — Еді підвелася, спираючись на лікоть. Так, їх бути троє, і в кожної бути дар. Хоча тоді вони бути ще маленькими…
Вони, напевно, ще не такі старі, як я. Мати-то, напевно, встигла навчити їх знахарства.
Незважаючи на біль, викликану магією Підземного світу, Зедд радісно пожвавився.
— Тоді ми повинні вирушити до них! А де вони жили?
Еді знову лягла і вкрилася ковдрою.
— В Нікобарі, — відповіла вона. — В дальній частині Нікобара.
— Прокляття! Але це далеко звідси, і нам туди не по дорозі, — пробурмотів чарівник. — А може, ти згадаєш когось ще?
Еді тихенько забурмотіла, загинаючи пальці:
— У цієї — тільки сини… Ця нічого не знала про скрінів… А у цієї не було дітей. Пробач, Зедд, але три сестри, які живуть в Нікобарі, тільки й можуть допомогти нам.
— А не пам'ятаєш, у кого вчилася їх мати? — Запитав він. — Може бути, нам відправитися до її наставниці? — Це знає тільки Світло, — прошепотіла стара чаклунка. — Я нікого не знаю, крім тих, хто живе в Нікобарі.
— Ну, так поїдемо туди!.
Еді подивилася на нього з занепокоєнням:
— Зедд, там Захисники пастви. Там збереглася пам'ять про мене. І не дуже-то добра пам'ять.
— Це було страшно давно, Еді, два царювання тому.
— Ну і що? Чарівник задумався.
— Ну що ж, ніхто ж не знає, хто ми такі насправді. Ми ховаємося від Володаря і можемо як і раніше видавати себе за двох багатих мандрівників. Знаєш, якщо вже ми напнули на себе ці наряди, чому б нам не роз'їжджати в екіпажі?
Еді знизала плечима:
— Видно, нам нічого іншого не залишається. Треба — значить треба. — Вона знову спробувала піднятися. — Ну, раз так, пора збиратися.
Зедд замахав руками.
— Ти занадто слабка, тобі потрібен відпочинок. Я займуся пошуками екіпажу.
Еді побачила, що він дивиться на себе в дзеркало. На ньому був гарний багряний камзол з чорними рукавами, оброблений сріблястою парчею, із золотим шиттям на комірі і на грудях. Пояс червоний, атласний, із золотою пряжкою. Це вбрання здавалося Зедду настільки безглуздим, що він ледь не застогнав. — Ну, як я виглядаю? — Запитав він. Еді взяла з підносу шматок чорного хліба.
— Вид на рідкість дурний. Зедд погрозив їй пальцем: