Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
Огидна голова, наполовину — як у людини, наполовину — як у ящірки. Шия покрита гладкою чорною шкірою. Біля основи шиї луска. Гнучкий тулуб, схожий на людський. Шкура, покрита короткою шерстю, а зверху ще якийсь темний покрив, що нагадує плащ.
Те, що Річард в темряві прийняв за кігті, виявилося зовсім не кігтями, а трьома гострими ножами, прикріпленими до пальців — щоб краще наносити удари.
Паша стояла, як громом уражена. Річард нехотя підвівся і став поруч.
Що б це не була за тварюка, в її жилах текла звичайнісінька кров, і труп смердів,
— О Творець! — Прошепотіла нарешті Паша. — Це ж — мрісвіз! Але що з ним сталося?
— Я вбив його, ось що сталося! А що це за тварина? Вона подивилася на нього широко відкритими очима.
— Тобто як це «вбив»? Мрісвіза вбити неможливо. Це ще нікому не вдавалося.
— Отже, тепер вдалося.
— Ти вбив його вночі?
— Так. — Річард нахмурився. — Звідки ти знаєш?
— Мрісвізи рідко покидають Хагенській ліс, — відповіла Паша, — але за останні кілька тисячоліть були розповіді людей, яким вдалося вижити після зустрічі з цим звіром. Мрісвізи завжди приймають забарвлення навколишньої місцевості. Бували випадки, коли вони маскувалися під колір прибережної грязюки і мулу або під колір піску в дюнах. Ще є одне оповідання про те, що на заході мрісвіз став золотистим. Вночі вони стають чорними. Їх не можна побачити, коли вони нападають на людей. Цей — чорний, ось я і здогадалася, що ти вбив його вночі.
Паша як заворожена дивилася на убите чудовисько. Річард м'яко відсторонив її. Він відчув, що вона тремтить.
— Паша, що вони собою являють?
— Вони живуть в Хагенському лісі. Я мало що знаю про них, але чула, що, коли була війна, що розділила Старий світ і Новий світ, чарівники створювали війська з цих тварюк. Є люди, які вважають, що мрісвізів в наш світ послав Безіменний. Але живуть вони, як і інші породження темряви, в Хагенському лісі. Ось чому люди не селяться на цьому березі річки. Іноді мрісвізи виходять з лісу і нападають на людей. Вони не пожирають жертви. Вони вбивають, щоб вбивати. Вони розпорюють людям животи, але деякі вмирали не відразу і встигали розповісти про цих тварюк.
— А давно існує Хагенський ліс?
— Наскільки мені відомо, принаймні стільки ж, скільки Палац пророків. Значить, більше трьох тисяч років. Але за весь цей час ще ніхто ніколи не вбивав мрісвіза! Серед їхніх жертв були сестри, були навіть чарівники, і нікому з них не допоміг Хань. Вони говорили, що не змогли відчути наближення чудовиська. Так, наче зовсім не мали вродженого дару. Як же тобі вдалося вбити його?
Річард згадав, як чудовисько виникло перед його думкою.
— Напевно, мені просто пощастило. Повинно ж це було рано чи пізно статися. А може, мені попався якийсь недоумок.
— Річард, прошу тебе, давай підемо звідси! — Продовжувала наполягати Паша. Не слід таким чином мірятися силою з нами. Тебе і так вже мало не вбили.
— Я ні з ким не міряюся силами. Я просто сам відповідаю за свої вчинки. З моєї вини постраждала сестра Верна, і я повинен це виправити. Я домагаюся справедливості. Якщо я навіть на це не здатний, отже, я нічого не вартую.
— Річард, якщо вечірня зоря застане тебе тут…
Він перебив її:
— Паша, ми втрачаємо дорогоцінний час!
52
Вечоріло. Нарешті Річард почув стукіт копит і голос Паші, яка показувала дорогу. Він вклав меч у піхви.
— Бонні! — Річард поплескав кобилу по холці. — Як життя, дівчинко? Кінь ткнувся носом йому в груди. — Я радий, сестра, що ти користуєшся звичайними удилами, — зауважив він, торкнувши вудила.
Сестра Марена підозріло зиркнула на нього.
— Конюхи кажуть, що не можуть знайти гострі вудила. Вони всі таємничим чином зникли. Річард знизав плечима:
— Он як? Не можу сказати, щоб я жалкував про це. Паша важко дихала.
Всю дорогу вона йшла пішки, намагаючись встигнути за конем, на якому їхала сестра Марена. Мабуть, остання змусила послушницю йти пішки в якості покарання.
— Отже, Річард, — сказала сестра, спішившись, — Я тут згідно твоєї вимоги. Чого ти хочеш?
Вона прекрасно знала, чого він хоче, але Річард вирішив не починати з загострення.
— Все дуже просто, — довірливо сказав він. — Верна повинна знову стати сестрою. І ти повинна повернути їй дакрил.
Вона махнула рукою.
— А я-то думала, ти хочеш чогось нерозумного. Це дійсно просто, і все вже зроблено. Верна вже знову стала сестрою. Для мене це не настільки вже й важливо.
— А якщо вона запитає, чому, — продовжував Річард, — я не хочу, щоб їй сказали, ніби це через мене. Скажи, наприклад, що ти передумала. Можеш сказати, що ти молилася цьому вашому Творцеві, щоб він вказав тобі шлях, і тоді тебе осяяло, і ти вирішила, що Верна повинна знову стати сестрою.
— Це мене влаштує, — посміхнулася сестра Марена. — Ну, тепер ти задоволений?
— Так, перемир'я відновлено.
— Добре. Тепер, коли ми покінчили з дрібницями, покажи мені цього убитого ведмедя. Паша роздзвонила по всьому Палацу, що ти, мовляв, убив мрісвіза. Сестра Марена кинула насмішкуватий погляд на послушницю, яка, насупившись, дивилася вниз. — Ця дурненька дівчинка завжди боялася забруднити ніжки. Вона висуває ніс з Палацу, тільки коли в Танімур привозять мережива. Кролика від бика не вміє відрізнити, а не те що… Що це за запах?
— Дохлий ведмідь смердить, — відповів Річард. Він жестом вказав на мрісвіза.
Паша з повагою відступила в сторону, і сестра Марена попрямувала до дерев.
Паша скоса глянула на Річарда, і коли сестра Марена скрикнула від подиву, послушниця підняла голову і заусміхалася.
Нарешті сестра Марена, смертельно бліда, повернулася до них.
— Ти сказала правду, дитя моє, — прошепотіла вона. — Прости. — Паша присіла.
— Зрозуміло, сестра Марена. Спасибі, що не пошкодувала часу засвідчити мої слова.
Колишня зарозумілість сестри змінилося щирою тривогою. Вона повернулась до Річарда.