Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
— Я навчуся всьому, що необхідно, але чарівником не буду.
— Це не так вже страшно, Річард. Усього лише спосіб пізнати себе.
Річард зітхнув:
— Ну і чудово. І як же цього добитися?
— Процес навчання довгий і складається з багатьох сходинок. Я не можу пояснити тобі відразу все, ти просто не зрозумієш. Ти повинен досконало освоїти кожну ступінь і лише потім переходити до наступної. Перш ніж я покажу тобі як вивільняється Хань, ти повинен відчути його в собі, торкнутися його і зрозуміти, що це таке. Ти повинен його відчути. Розумієш, про що я говорю?
— Більш-менш, —
Погляд її став відчуженим.
— Ти відразу це зрозумієш, — прошепотіла вона. — Помилитися неможливо. Це все одно що побачити світло Творця. Відчути свою єдність з Ним.
Річард дивився на захоплене обличчя сестри Верні і гадав, чи скаже вона коли-небудь щось певне.
— І все-таки, як це робити? — Нарешті спитав він. Вона пильно подивилася на нього.
— Ти повинен шукати Хань усередині себе.
— Як?
— Просто сидіти і намагайся знайти. Відкинути всі сторонні думки. Нехай на тебе зійде спокій. Для початку закрий очі і дихай повільно і глибоко.
Поринь у порожнечу. Щоб було легше, спробуй зосередитися на чомусь одному, і тоді все інше зникне.
— На чомусь одному? Наприклад? — Вона знизала плечима:
— На чому хочеш. Це всього лише засіб у досягненні мети, але не сама мета. Всі люди різні. Деякі повторюють про себе одне й те саме слово, щоб позбутися від сторонніх думок, інші малюють в уяві якусь картинку і зосереджуються на ній. Потім, коли ти торкнешся своєї сили і відчуєш з нею єдність, потреба в подібних прийомах відпаде сама собою. Ти збагнеш природу Хань і зможеш керувати нею безпосередньо. Це стане твоєю другою натурою. Я знаю, зараз це звучить для тебе дивно і виглядає нелегким завданням, але прийде час, і ти будеш закликати Хань з такою ж легкістю, як закликаєш магію свого меча.
Те, що говорила сестра Верна, аж ніяк не представлялося Річарду дивним.
Навпаки, він не міг позбутися відчуття, що все це йому вже знайоме.
Слова здавалися незвичними, але те, що за ними стояло, було йому цілком зрозуміло.
— Отже, ти хочеш, щоб я просто сів, закрив очі і постарався зосередитися?
— Так, — кивнула вона і щільніше запахнула плащ. — Можеш приступати.
Річард зробив глибокий вдих.
— Ну, поїхали.
Він закрив очі. У голові одразу замелькав вихор незв'язаних між собою думок. Він спробував придумати якесь слово або картинку, щоб відмовитися від них. Але, крім імені Келен, в голову нічого не лізло. Келен… Келен…
Річард швидко відмовився від цієї ідеї. Він ненавидів магію і не хотів пов'язувати ім'я Келен з тим, що йому ненависне. Крім того, спогади про втрачену любов навряд чи здатні принести необхідне умиротворення. Він вирішив відмовитися від слів і перейти до уявного зображення. Намагаючись дихати розмірено, Річард спробував шляхом ретельних і спокійних роздумів вибрати відповідний предмет. Відкинувши кілька варіантів, він нарешті зупинився на мечі Істини.
Меч мав власну магією, що, по ідеї, повинно було сприяти успіху. Уявити його теж виявилося неважко. Отже, всі потрібні вимоги начебто дотримано. Річард уявив свою зброю центром на чорному фоні і зосередився на добре знайомих деталях: блискуче лезо, жолобок для стоку крові, хижо вигнуті гарди, срібна філігрань на ефесі і слово «Істина», золотом викладене на руків'ї.
Річард старався з усіх сил, але щось йому постійно заважало. Раптово він зрозумів, що саме. Чорний фон! У наступну мить чорний фон змінився білим, лише в центрі залишився невеликий чорний квадрат. Знайома картинка! Річард добре пам'ятав її по Книзі Зниклих Тіней, яку знав з дитинства.
«Прожени з розуму свого всі образи, помисли і бажання. Хай буде він чистий.
Нехай залишиться в ньому лише Чорний Квадрат, поміщений в Білу Безмежність».
Вказівка щодо зняття покриву з другої скриньки Одена! Він сам виконував її, коли хотів довести Даркену Ралу, що пам'ятає Книгу Зниклих Тіней. Але чому це спливло в пам'яті саме зараз? Напевно, випадковість.
Втім, якщо його розум бажає використовувати саме цю картину, значить, так тому і бути. В кінці кінців вона нічим не гірше будь-якої іншої. Річард зосередився, і блискучий меч на тлі чорного квадрата посеред сліпучої білизни знайшов вражаючу чіткість. І в цей момент картинка почала змінюватися.
Меч, чорний квадрат і біла межа затремтіли, немов далекий пейзаж у жаркий день. Зображення втратило чіткість, а потім і зовсім зникло.
Річард побачив добре знайоме йому місце.
Сад Життя в Народному Палаці.
Спочатку він подумав, що це якийсь сторонній образ ненароком вкрався в його свідомість. Спогад про те, як він убив Даркена Рала, був ще свіжим і цілком міг спливти перед внутрішнім поглядом, коли все інше зникло.
Він спробував повернути образ Меча Істини, і тут в ніздрі йому вдарив огидний запах. Запах горілого м'яса. Річарда пересмикнуло. Шлунок болісно стиснувся.
Він придивився уважніше. Відчуття було таке, ніби він дивиться крізь мутне скло. Всюди — на невисоких стінах, серед кущів і дерев, на понівечених клумбах — валялися трупи. І всі вони були обвуглені. Одні перед смертю покидали зброю, інші як і раніше стискали в мертвих пальцях мечі і бойові сокири. Річарда охопило недобре передчуття.
А потім він побачив білу постать, схилену над вівтарем, де стояли три скриньки Одена. Одна до цих пір була відкрита. Людина в білому одязі випросталася і повільно повернулася. У нього були довге світле волосся.
На Річарда дивився Даркен Рал.
Його блакитні очі горіли. На губах грала огидна посмішка. Річарду здалося, що його нестримно тягне до цього усміхненого обличчя.
Даркен Рал підняв руку і лизнув кінчики пальців.
— Річард, — прошипів він. — Я чекав тебе. Ну що ж, дивись, як я знищу завісу.
Задихаючись, Річард зусиллям волі повернув зображення меча, немов зачинив важкі двері. Він тримав його перед собою, вже без чорного тла, до тих пір, поки не зміг нарешті нормально дихати.
«Це всього лише гра уяви, мої потаємні страхи», — сказав він собі.
Дивлячись на меч, він вселяв собі впевненість, що видіння було викликане тривогою за Келен і нестачею сну.
Це єдине пояснення. Побачене просто не могло бути реальністю.
Це неможливо. Потрібно бути божевільним, щоб повірити, що це було наяву.