Дурниця
Шрифт:
– Мабуть, таке, що світи світло та й давай обідати!
– наказав я Парасці.
Тілько що я сів за стіл та почав борщу в тарілку всипати, як Параска, ускочивши до мене, замовила:
– А до нас гость прибув!
– І шатнулась до шафи, щоб гостеві тарілок наготувати.
– Який гость?
– попитався я.
– Отой самий, щоб вас добре вилаяти, - чую я у прихожій: гучний голос Пищимухи.
– За те, мабуть, що на вибори не прибув?
– догадуючись, питаюся і встаю стрічати гостя.
– За те самісіньке,
– докоряє він мене, роздягаючись.
– Чого мені його лякатись? Я ще вчора звечора наказав Омелькові, щоб усе готово до від'їзду було. А на ранок захворів.
– Знаю я вас, як захворіли! Удаєте тілько з себе хворого, - каже Пищимуха, ледве просовуючись у двері.
– Ви мені не вірите, то повірте стороннім людям. Он вам і Параска засвідчить, - одказую йому.
А Параска так і запорощала:
– От уже що правда, то правда!.. Цілу ніченьку тобі не спали: то стогнали, то бухикали...
– Здався циган на свої діти!
– неласкаве вимовив Пищимуха.
– А ти не порощи!
– сердито перебив він Параску.
– Твоє діло кухня - то туди і йди!
– Я ж задля вас посуд готовила, - усміхаючись, мовила Параска.
– Певно, виголодалися, обідати будете.
– І обідати не хочу... Я лаятись приїхав. Зло мене таке розбирає, що аж гавкати хочеться!
– гучно бубонить Пищимуха, розмахуючи своїми довжелезними руками.
Параска зареготалася... З усіх моїх знайомих найбільше уподобався їй Пищимуха. Чи, може, через те, що вона була куца, а він - саженного росту, з такими довгими усами, що кінці їх аж за уха закладай, і на його завжди суворім обличчі карі очі з-під настовбурчених брів грали якоюсь доброю усмішкою.
– Осе чоловік, так чоловік!
– хвалилась вона.
– З ним і побалакаєш як слід, і натішить він тебе своєю розмовою!
– Воно ж, мабуть, хто перший у хату ввіходить, то й здоровкається, - жартуючи, кажу йому і, подаючи руку, вітаю: - Здрастуйте!
– Та вже нічого з вами робити - здрастуйте!
– відказує він, простягаючи і мені свою, завбільшки з доброго накостеня, руку.
Поздоровкались ми.
– Ну, сідайте ж до столу. Будемо обідати та балакати, - кажу йому.
– І сяду. Уже коли забився до вас, то треба і сісти, - каже він, опускаючись на стілець по другий бік столу, якраз напроти мене.
– Та вже і гнів свій до вас на милість поверну - попоїм трохи, - додав, беручись за ложку і насипаючи собі борщу в тарілку.
– О-о, бач! А казали, що обідати не хочу?!
– усміхаючись, мовила до нього Параска.
– А ти, сороко, не скрекочи... Киш на своє гніздо!
– скрикнув він на неї, скоса блимнувши оком.
– Та осе ж і побіжу, щоб тому, хто не хоче їсти, ще й печеного з свого гнізда принести, - жартівливо відказала вона і вискочила з хати.
– Ну й де ви отаку пащекувату видрали?
– повернувся він до мене, кутуляючи
– Якби в моїй хаті отака зозуля щодня кувала, то я, мабуть би, і не їв, і не спав та все її слухав!
– жартує він, не перестаючи борщ сьорбати.
– Та годі вам, - кажу йому, - на чужих зозуль очі дерти; краще скажіть, чи були ви на виборах?
– Люблю бісове коріння, хоч воно й до гріха доводить... Недаром і Адам согрішив, - бормотав Пищимуха, а потім до мене повернувся:
– Чи був на виборах, - питаєте? Аякже...
– Ну... що ж там? Чия гору взяла, чи праві, чи ліві?
– Краще не питайте, - сердито відказує.
– Нагадали вибори - і їсти перехотілося, - веде він далі, кладучи ложку.
– Ох-хо-хо-хо-хо!
– заохав він на всю хату.
– Головонько наша бідна, що в нас матінка нерідна!
– Значить, праві взяли гору?
– догадався я.
– Які праві? Які праві?
– з огидою в голосі скрикнув він.
– Той правий, хто йде прямою стежкою, а не збоку, як потайна собака, забігає... Юди лукаві! Чорносотенці!
– загукав він щосили, витріщивши на мене свої гострі очі.
– Так вони взяли гору?
– занепалим голосом спитався я.
– Ще б не взяли, як вони отаку машину підвели! Перше всього - козаків пристосували до селян, що мають право вибирати тілько при волості. У друге - на один день призначили вибори і при волості, і від земельних власників... через це на наші вибори приїхало наших жменя, а їх - з усієї округи насунуло!.. А втретє?..
– Тут Пищимуха нетерпляче засовався на стулі і почав важко дихати.
– Чули, що з Василенком вчинили?
– спитався нешвидко.
– А що? Ні, не чув, - відказую.
– Та що ви - з неба скотились, чи що?
– сердито поспитався він і, наче з рушниці, випалив: - Заарештували!.. Ваш же приятель, пан становий, се і зробив!
– з докором додав він.
– За віщо Василенка заарештували?
– здивовано спитався я.
– А я знаю, за що? Попитайся свого приятеля, - схопившись з місця й заходивши по хаті, мовив Пищимуха.
Я похнюпився.
– То-то він і хвалився, що доброго кола заплішив лівшакам у саме тім'я!
– якось незумисне зірвалось у мене з язика.
– А ви вже бачилися з ним?
– знову сідаючи навпроти мене і неймовірно заглядаючи мені в очі, попитав Пищимуха.
– Учора прихватком забігав сюди... Допитувався, чи поїду на вибори?
– Ну?
– гукнув Пищимуха, міряючи мене своїм сердитим поглядом.
– Казав, що безпремінно поїду... І влаштувався зовсім, та...
– Злякалися?
– докірливо попитався Пищимуха.
Досада мене за серце вщипнула.
– Слухайте, - кажу, - добродію! Я ніколи нічим не криюся. Кожному правду кажу... І ви мене давно, здається, за такого знаєте. Чого ж ви тепер віри не ймете!
– образливо кажу йому.