Дурниця

Мирний Панас

– Бодай ти оглух, а в того, хто доводив тобі, - язик у роті кілком став!
– бубонів Пищимуха, йдучі й собі за нами.

Увійшли ми до кабінету, жандарі поставали коло одвірків на сторожі, а ми всередину вступили. Пан становий почав мою шафу з книжками обдивлятись.

– І навіщо ви отаку силу книжок набгали?
– звернувся до мене пан становий.
– Скілько-то грошей на їх переведено!.. Може, у вас список книжок є?.. Бо кожну книжку виймати з шафи та розглядати - що воно та до чого, - дуже забарно. А як по списку, то я миттю його переберу і, яка зацікавить, оту й подивимося...

– Список, - одказую йому, - є. Тілько в тім списку одні назви книжок. Навряд по їх можна довідатися, чи то добра

книжка, чи лиха.

– А ви думаєте, я їх мало на своїм віку перечитав?
– спитав мене становий.
– Я й такі читав, що вам, може, не доводилося і чути про їх!
– похвалявся далі.
– Ось ке ваш список.

Я мерщій витяг цілу книжку з столу і подав становому.

– Бачили ви коли-небудь Бантиш-Каменського - «Історія Малоросії»?
– беручи у мене з рук списка і присідаючи на стул до столу, спитався становий.
– От книжка, так книжка! Усе тобі там описано; про всіх гетьманів є.

– У мене, - одказую, - Бантиш-Каменського нема, а Костомарова є.

– Кого?
– здивовано спитався становий.

– Костомарова, - кажу, та й почав йому перелічувати Костомарові писання: «Богдан Хмельницький»... «Виговщина»... «Руїна».

– Читав, - перебив мене становий.
– Казна-що! Не вистаче він проти Бантиш-Каменського... Тут і патрети кожного гетьмана є... А в Костомарова ж нема патретів?

– Нема, - одказую.

– Ну, то що ж!
– радісно промовив становий.
– Та чого ви стоїте передо мною?
– повернувся він до нас.
– Сідайте, бо, стоячи, і ноги заболять.

Ми посідали: я на стул: біля столу, а Пищимуха - на канапі.

– А є у вас така рідкісна книжка, як «Звичаї і обичаї малоросів»?
– спитав, повертаючись до мене, становий.

– Ні, - одказую, - і такої нема.

– Еге!.. У сій книжці трохи і мого гріха є, - додав далі.

– То й ви, пане становий, по писательській часті грішили?
– спитав його жартівливо Пищимуха.

– А ви думаєте, що ви один тілько на се мастак?
– одповів йому згорда становий.
– Ви пишете, та нічого не печатаєте, а у мене от і печатане є!.. Звісно, не пустяковинка яка-небудь, а корисна штука... як, приміром, борщ зварить... путрю... саламаху... «вашу... Оте все списано у тій книжці... Був у нас, бачите, такий віце-губернатор... наш-таки - пирятинець... Потім і до губернатора дослужився... Так ото він і видав оту книжку, ще як віце-губернатором був... «Звичаї і обичаї малоросів»... Написав циркуляра, щоб ми, поліцейські служащі, збирали всякі відомості про те, як живуть малороси, які у їх звичаї й обичаї... що вони їдять і як та страва готується... А я тоді був становим у самій Опошні... Знаєте опошнянські сливи?.. Містечко таке... Велике містечко і давнє... Ще за козаччини воно славилося... І тепер опошнянці зовуть його городом, хоч воно всюди містечком пишеться... Так я ото, у сім містечку живучи, багато-багато всякої всячини про страву малоросів зібрав та гарненько усе те списав, та по начальству і послав... Довго не чутно було, що з моїми писаннями сталося. Коли так - через рік, чи що, - приходить лист від самого таки віце-губернатора, у якім він дуже дякує мене за поміч і засилає на пам'ять свою книжку... Давай я її читати. Як дійшов до одділу «Кухня малоросів»... то, щоб ви думали?.. Усе те, що я посписував, - усе дочиста напечатано... Он воно що!
– додав становий.
– Е-е-е... корисна книжка!.. Ну, та годі нам балакати, час і до діла братися.

І, се кажучи, присунув ще ближче свого стула до стола і почав списка вичитувати.

– Бо-Бокль... Історія ціві-цівілізації в Англії...
– прочитав він уголос.
– А ке сю книжку!
– повернувся до мене.

Я подав. Він підняв палітурку, перегорнув один листочок і глянув набік.

– Цензурою дозволена... Ну, нате, поставте її на місце, -

сказав він мені, віддаючи книжку.

Я мовчки поставив.

– Дре-дре-дре... Дрепер!
– аж скрикнув становий, читаючи далі, і сплюнув.
– Ну й прізвище?! І язика зламаєш, поки вимовиш. А се що за книжка?

Я знайшов і сю книжку і, розгорнувши якраз на тім місці, де було надруковано, що дозволяється цензурою, - подав становому.

– Ага, і в сій дозвіл є? Ну й сю ставте на місце.

– Та в мене, - кажу, - безцензурних немає.

– Немає, кажете, - перепитав становий.
– Се добре, що немає... Святе діло - ота цензура!.. Зразу видко, що книжка путяща... І скажіть мені: на якої лихої години все добивались, щоб оту цензуру одмінити? Скілько тепер без отії цензури усякого сміття печатається?.. Щоб довідатись, - як от тепер, приміром, мені доводиться, - чи путяща книжка, чи лиха, - треба всяку з їх прочитати... А коли ж його читати, як свого діла не обберешся?.. Трудне, скажу я вам по правді, наше служебне діло і, не доведи господи, яке трудне!.. Та ще й час такий лихий настав, що так і стережися... З одного боку - судом тебе стращають, а з другого - і начальство по головці не погладить, якщо проґавив. Як мине день благополучно, - то й слава тобі господи!.. Ну, та що ж робити? Узявся кажуть, за гуж, то не кажи, що не дуж. Служиш - треба й робити... Охо-хо-хо-о!
– зітхнув становий і знову почав список перечитувати.

* * *

Він читав більше про себе, коли-не-коли стиха мугикаючи щось під ніс. Ми з Пищимухою сиділи й дивилися, як він виводив очима по писаному, як перегортав листок за листочком. У хаті було тихо та сумно; мене почав сон розбирати, а Пищимуха, сидячи на канапі, собі щось колихався.

Коли се зразу щось як писне! та так і розкотилося по хаті.

– «Да воскресне бог і розточа-а-аться вразі його!» - почулося серед нас.

Ми так з становим і кинулися. Глянемо, - а Пищимуха сидить, закривши очі, та колишеться. Потім лупнув очима, глянув на нас.

– Не лякайтеся.
– промовив.
– Се в мене в животі... Таки не помирилися вареники з уткою, - і, се кажучи, взявся за живіт руками.

– Болить?
– усміхаючись, спитався становий.

Пищимуха тілько замотав головою і, підвівшись, напрямився виходити.

– Нельзя!
– заступаючи йому дорогу, вимовив жандарм по-московському і вхопився за піхву шаблюки.

– Пусти, пусти!.. Можна, - приказав становий, здержуючись, щоб не зареготати.

Жандар одскочив, а Пищимуха, дрібненько ступаючи, мерщій подибав на кухонні двері. Як вийшов Пищимуха, то становий так і залився реготом.

– Ну й штукар осей Пищимуха!
– промовив він, витираючи платком очі.

– Ми сьогодні таки справді добре пообідали, - кажу я становому, щоб вигородити товариша.

– Та тож-то й є! Досидівся, що далі вже й нікуди. А нема того, щоб раніше сказати?
– промовив становий і знову почав список переглядати.

Я мовчки сидів та дослухався, чи швидко вернеться Пищимуха. З ним все-таки було якось охітніше, а без нього - так і здавалося мені, що от-от мій приятель, пан становий, повернеться до мене й почне прохати їхати з ним. А, правду кажучи, мені дуже не хотілося міняти свою теплу й обхідчасту хату на якусь невідому мені квартиру.

Коли чую, - щось тупає, тілько наче не одно, а двоє йде. Глянув я - огрядна постать Пищимухи з столової суне, а за ним - ще щось шкряботить. Пищимуха увійшов до нас, і я забачив у столовій Омелька, що з-за стола махав на мене рукою і викивував головою.

– Пане! пане! А йдіть лиш сюди!
– гука на мене Омелько.

– Що тобі?
– питаю його.

Становий собі повернувся.

– Тобі чого треба?
– суворо обзвався становий.

– Се, - кажу йому, - мій кучер. Чого тобі треба?
– знову питаю Омелька.