Екологи, або Копроконська історія
Шрифт:
А брат копирсався у двигуні старого автомобіля. Де в нього мобільність, не знаю, шукала — не знайшла?
Ми цю машину ще на нашому космічному крейсері випробували. Опісля того як погодились летіти на це завдання. У трюмі зібрався увесь екіпаж. Ніхто достеменно не знав що таке автомобіль і для чого він, і навіщо йому колеса, але навигадували казна що. Прийшли механіки, шошкребли потилиці, порадили завести машину з товкача. Години півтори весело, всією юрбою катали ту коробку на колесах по величезному трюмовому відсіку, машині напевне також стало весело і вона голосно заторохтіла, а за тим задиміла, чим викликала пожежну паніку
Тепер мій впертий брат щось згадав про примітивну техніку і вирішив ще раз спробувати завести двигун власноруч, як він казав — на тверезу голову. За силовим полем я його не бачила, чула, переважно лайку. Напевне саме лайка і подіяла, двигун загуркотів і за мить машина ви"iхала з-під захисту силового поля. Виявилось що братик мій таки розбирається у двигунах як то він казав внутрішнього горіння чи то згоріння, а наші корабельні механіки ні. Даремно вони йому не повірили… А я тільки подумала, що під ті колеса потрібна дорога, а жодно"i дороги я тут не бачу, як же ми по"iдемо.
— Сідай! — наказав брат.
— А ми не потонемо? — запитала я, — болото ж…
— Сідай кому кажу! Не потонемо, місцеві ввжають цю машину всюдиходом.
— А… — я поважно виявила ємоцію здивування і неохоче, з острахом, залізла у той всюдихід, як равлик в незнайому мушлю.
Брат натискав руками і ногами якісь важелі, і наша дивна машина, розлякуючи ревінням все живе, що не встигло вимерти на цій планеті, рвонула з місця, як дурний бик на свого не менш дурного супротивника. Багно з-під коліс полетіло навсебіч. Добре, що машина з дахом…
А дорога таки тут була: дві темні земляні колі"i з калюжами схожими на озера. Спочатку я сприйняла ту дорогу як два дивних, паралельних потічка.
Старенький всюдехід підкидало і розгойдувало. Я вчепилась в своє крісло аби не вилетіти у відчинене вікно. Закортіло сісти за кермо самій, це ж так весело — по ямах, горбках. Калюжі що ті озера, вода хвилями, ніби цунамі. Ще одна калюжа розміром з море, і ми застрягли. Брат зі злості втиснув педаль газу у підлогу, машина вилетіла на узбіччя, і тільки його звіряча реакція врятувала нас від зіткнення з грубезним деревом — двигун заглохнув.
— І навіщо я погодився на дурну умову прибути сюди під тим сумнівним прикриттям? — процідив він крізь зуби.
— Ти, напевне, знаєшся на сучасній екологі"i? — запитала я з єхидством.
— Сестричко. Я дуже тебе попрошу. Замовкни.
— Та добре, добре, я буду мовчати, — в'"iдливо пробубоніла я, — от сам тут усе і роби.
Він не відповів, тільки так різко натиснув на якийсь важіль, що машина несподівано заревіла і рушила з місця.
То виявляеться було не стровинне укріплення, то був насип твердо"i дороги, а такий високий мабуть щоб водою не заливало. А ще, я засумнівалась, що наш всюдихід подолає той насип і не перевернеться. Не перевернувся.
Ми ви"iхали
Дорога йшла до далеко"i низько"i сіро"i хмари — це було місто, вкрите смогом. А над смогом зійшло сонце — зірка під назвою Котілле.
Брат натиснув на педаль газу. Теоретично машина мала по"iхати швидше. Та на практиці двигун лише загудів, як зореліт, що падає. Напевне, наш всюдихід міг тільки швидше злетіти з дороги до рову, або взагалі розсипатись. Та маю такий настрій, що "iхала б отак і "iхала… То й добре що всюдихід не може швидше довезти нас до того міста.
На півдорозі до міста ми побачили на узбіччі велику червону машину, вона була зовсім не така, як наша, бо наша якась вся в кутах і двері не зачинялись, якщо ними з усіє"i сили не гепнути, а ця обтічна, гладенька, блискуча. А на дверцятах тіє"i поважно"i червоно"i машини чорний знак, ніби герб на кареті якогось аристократа з дотехногенних епох. Була та машина уся така велика, як і той місцевий чоловяга, одягнутий у щось військове довге, з товсто"i тканини, темно-синє, з високою горловиною. Незнайомець розмахував синім маячком, ледь чи не пританцьовуючи на місці, чого б то?
— Він пропонує нам зупинитись, — пояснив брат.
— А якщо ми не зупинимось, тоді що? — запитала я.
— Тоді вони будуть нас наздоганяти, і нам доведеться вистрибувати з ціє"i машини, тому що бігаємо ми швидше, ніж вона "iздить, — пояснював він, зупиняючи наш транспорт на узбіччі.
Чоловяга підійшов до нашо"i машини і відчинив дверцята, мав руде, дуже коротко підстрижене волосся, лице і очі у нього червоні, і ніс, як розпечена вуглина, справжній тобі вогняний велетень. Від нього тхнуло спиртним — бідний, теж мабуть мучиться похміллям. А ще він був великий — два метри п'ятдесят сантиметрів, чи близько того. Може, нас тут взагалі сприймуть за дітлахів?
«Вогняний Велетень» роздивився нашу машину і зневажливо, крізь зуби, сплюнув у траву. Мабуть, техніки помилились, і на цій планеті ніколи не виготовляли подібних засобів пересування, адже у Всесвіті на жаль так багато подібних планет що одночасно розвиваються. Велетень глянув на нас, мугикнув здивовано і несподівано ніби лагідно, мовив:
— Ваші документи.
Брат зберігаючи цілковитий спокій витяг звідкісь два документи, які підтверджували, що ми є не що інше, як екологічна комісія з планети Ракірла.
— Прибульці?.. Якісь ви все ж таки дивні, хоча здається, просто малі… діти… Дивні… чому дивні. І чому діти?.. Ми з братом мовчали. А велетень з фальшивим здивуванням запитав: — Чому ви вештаєтесь самі по собі, без офіційного супроводу?
— Не вдалось попередити вашу владу. Техніка підвела, — відповів Гел.
— Я бачу, — «вогняний велетень», напевне, отримував задоволення, відчуваючи свою неабияку значимість у важливій справі по затриманню прибульців, — Якщо, той космічний корабель, на якому ви до нас прилетіли, сучасник цього металобрухту, — він тицьнув пальцем у наш всюдихід, — то у вас не могло не бути проблем з такою технікою.