Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— Авжеж, командире!
— Вогонь! — закричав Роран.
Повстанці, що були на даху, позводились на коліна і з бойовим кличем випустили у ворожих солдатів першу хвилю стріл. Ті просвистіли в повітрі, ніби спраглі крові яструби, що кинулися на свою жертву.
На якусь мить запанувала тиша, проте вже наступної секунди повітря сповнилося відчайдушним завиванням поранених солдатів. Тоді Міцний Молот сказав:
— Уперед, хлопці, поїхали!
Невеличкий загін рвонув довкола будинку галопом, роблячи такі різкі повороти, що коні ледь не лягали на землю. Докладаючись на швидкість і вправність лучників, що їх прикривали, Роран обійшов ворожих арбалетників із флангу й вилетів на середину села, де потрапив у засідку Едрік. Земля під копитами Сніговія була слизькою від крові й усуціль вкрита тілами найкращих воїнів варденів. Ті ж люди Едріка, яких оминули стріли, залишилися без коней і тепер вступили в рукопашний бій із солдатами Імперії. На превеликий подив Міцного Молота, Едрік ще й досі був живий і бився пліч-о-пліч із п'ятьма своїми воїнами.
— Залишайтесь разом зі мною! — гукнув Роран своїм підлеглим, коли ті ринулись у бій.
Сніговій тим часом брикнув передніми ногами й проламав груди двом ворожим солдатам, що кинулись було на Рорана, зловісно зблиснувши мечами. Подумки подякувавши своєму скакунові, юнак став вимахувати молотом, завдаючи смертельних ударів ворогам і радіючи з того, що жоден із них більше не зводивсь на ноги.
— До мене! — крикнув він, порівнявшись із Едріком та рештою воїнів, яким пощастило вижити. — До мене! — на ворожих солдатів посипалась нова злива стріл, тож вони дещо розгубились, оскільки щит у кожного був один, а прикриватися доводилось водночас і від стріл, і від повстанських мечів.
Невдовзі люди Міцного Молота взяли невеличкий загін Едріка в кільце, і юнак загукав:
— Назад! Усім назад! До будинків!
Крок за кроком повстанці стали відступати й, відбившись від останніх воїнів Галбаторікса, дременули під прикриття стін. Під час цього відступу ворогам усе ж таки пощастило вбити трьох варденів із луків, проте решта загону повернулася живою й здоровою.
Опинившись у безпеці, Едрік прихилився до стіни будинку й довго переводив подих. Потому він обвів поглядом Роранових людей.
— Твоя поява була дуже вчасною, Міцний Молоте, — сказав він, — але чому я бачу тебе тут, а не там, де ти мав в'їжджати в село зі своїм загоном?
Роран кілька секунд вагався, проте вирішив розповісти капітанові всю правду. Уважно вислухавши пояснення Міцного Молота, Едрік зітхнув, і на його чолі з'явилась темна зморшка. Юнак приготувався вислухати довгу лайливу тираду, однак капітан не збирався його сварити.
— Накажи своїм людям спускатися на землю, — мовив він. — Вони здійснили подвиг, але порушили дисципліну, тож мають спокутувати свою провину в чесному бою на мечах.
— Але ж нас лишилося надто мало, щоб ми могли прийняти відкритий бій! — скрикнув Роран. — Хіба розумно битися, коли проти кожного вардена виступатиме троє солдатів Галбаторікса?
— Якщо нам бракує кількості, то ми досягнемо успіху завдяки якості! — розлютився Едрік. — Мені розповідали, що ти дуже хоробрий воїн, Міцний Молоте, але зараз я бачу перед собою звичайного наполоханого зайця! Виконуй наказ і не випробовуй мого терпіння, юначе! — По цих словах капітан тицьнув пальцем на одного з Роранових воїнів. — Агов, ти, віддай мені свого коня! — Коли ж воїн зніяковіло затупцяв на землі, капітан легко застрибнув у сідло й гаркнув: — Половина вершників їде зі мною на допомогу Санду! Решта залишаються з Рораном! — Ударивши коня по ребрах, Едрік галопом помчав на інший край села, прокладаючи собі шлях крізь ворожих солдатів, що скупчились між кількома будинками.
Міцний Молот аж тремтів від люті — кожен, хто дозволяв собі засумніватися в його хоробрості, відразу ж забирав свої слова назад, отримавши кілька ударів по макітрі. Але з'ясовувати стосунки з Едріком під час бою було чистим безглуздям. «Ну от і добре, — подумав Роран, — я покажу тобі справжню хоробрість, хоч ти й гадаєш, що в мене її нема. Мої лучники не спустяться з дахів і будуть там аж доти, доки не переб'ють усіх своїх ворогів або ж у них не закінчаться стріли».
Роран озирнувся назад, аби поглянути, кого саме з воїнів йому залишив Едрік. За мить юнак розплився в щасливій посмішці, побачивши заляпаного кров'ю Карна. Той упевнено тримався на ногах, даючи зрозуміти, що кров належала не йому, а ворогам. Вони підморгнули один одному, і Роран звернувся до свого загону:
— Усі ви добре чули наказ Едріка. Але він видається мені цілковитим безглуздям. І якщо ми його виконаємо, то воїни Галбаторікса спалять наші тіла ще до заходу сонця. Натомість, ми можемо виграти цю битву, не наражаючись на небезпеку просто так! Брак кількості ми надолужимо якістю! Адже ви добре знаєте, як я приєднався до варденів. Ви чули, що Зі бився й перемагав Імперію саме в такому невеличкому селищі! Ми можемо це зробити, присягаюсь вам! Ви підете зі мною? Але, перш ніж зробити це, добряче подумайте. Я візьму всю провину на себе, проте Едрік і Насуада все одно можуть покарати всіх, хто був до цього причетний.
— Тоді вони будуть справжніми дурнями! — загорлав Карн. — Невже вони хочуть, щоб ми всі тут загинули? Того не може бути! Я з тобою, Міцний Молоте!
Карнові слова подіяли на решту повстанців майже магічно — вони розправили плечі, а в їхніх очах спалахнули войовничі іскорки. Можливо, вони й справді повірили Рорану, а може, надихнулися тим, що з ними залишився єдиний чарівник загону. Адже багато хто з варденів завдячував життям Ду Врангр Гата, тож вони радше б відрубали собі ногу, аніж пішли б у бій без чарівника.
— Так, — упевнено мовив Харалд. — Ми з тобою, Міцний Молоте.
— Тоді за мною! — вигукнув Роран. Схилившись униз, він затяг Карна на Сніговія, а потім поспішив зі своїми вершниками до тієї частини села, де їхні лучники продовжували поливати з дахів стрілами ворожих солдатів. Пробираючись від будинку до будинку, повстанці чули, як повз них пролітають чужі стріли, звук яких був схожий на дзижчання велетенських розлючених комах.
Опинившись у безпеці, Роран наказав, аби вершники віддали свої луки пішим солдатам, а потім послав їх на дахи до решти лучників. Ті поспішили виконати його наказ. Відразу ж потому юнак кивнув Карнові, що вже давно був на землі:
— А тепер мені потрібна твоя допомога, друже. Ти міг би захистити мене й іще десяток воїнів від ворожих стріл?
Карн завагався:
— Як довго має діяти охоронне закляття?
— Може, хвилину, а може, й годину… Хтозна…
— Прямий захист стількох людей забере в мене надто багато сили, але ми можемо вдатися до однієї хитрості. Яка нам різниця, чи я спинятиму стріли в польоті, чи просто примушу їх оминати вас?
— Жодної. Можеш приступати до роботи!
— Кого саме я маю захистити?