Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Міцніше схопивши Слоуна, Ерагон став пильно придивлятися до вузького виступу, який помітив приблизно за сто футів знизу. «Швидше за все, буде боляче», — подумав він, а потім приготувався й, вигукнувши магічне слово «Аудр!», здійнявся на кілька дюймів над підлогою печери. «Фрам», — вигукнув він іще одне закляття, і воно понесло його геть від Хелгрінда, ніби якусь легку хмаринку. Звикнувши літати на Сапфірі, Ерагон почувався дуже незручно, бо під його ногами не було геть нічого, крім прозорого повітря.
Керуючи магією, юнак швидко спустився на виступ, і лігвище разаків лишилось позаду, зникнувши за примарною кам'яною стіною. Однак камінь, на який він приземлився, виявився дуже хитким, і Ерагон кілька секунд не наважувався поворухнутися, бо кожен, навіть найменший, рух міг стати для нього фатальним. Та це йому не помогло. За мить його ліва нога ковзнула по гладенькій поверхні каменя, й він став швидко з'їжджати вниз. Усе це було так несподівано, що юнак навіть не встиг подумати про магію, за допомогою якої можна було б урятуватись. Невідомо, як би це все закінчилось, якби ліва нога Ерагона зовсім випадково не застрягла в розщелині. Боки гострого каміння вп'ялись йому в ногу попід щитками, проте юнак не звертав на це жодної уваги, оскільки був урятований.
Притулившись спиною до Хелгрінда, він спробував зручніше вмостити собі на плече скалічене тіло Слоуна.
— А все не так уже й кепсько, — сказав він сам собі. — Цей переліт забрав у мене чимало енергії, але не так багато, щоб я не зміг летіти далі. — Я зможу це зробити!
Він набрав повні легені повітря, трохи почекав, доки його серце нарешті вгамувалося, проте все одно почувався так, ніби пробіг зі Слоуном на плечах сотні ярдів.
— Я зможу це зробити… — іще раз сказав він сам собі.
Тим часом вершники стрімко наближались до Хелгрінда. Тепер вони були значно ближче, аніж тоді, коли Ерагон побачив їх уперше. Вони мчали вперед галопом, здіймаючи позад себе неймовірну куряву. «Схоже, це по мою душу, — подумав юнак. — І було б дуже некепсько зникнути з Хелгрінда ще до того, як вони сюди дістануться. Мабуть, серед них є й чарівники, а зараз мені не стане сил, щоб битися з чаклунами Галбаторікса». Глянувши на Слоуна, Ерагон скрушно похитав головою:
— Ну хоча б чимось ти мені допоміг, га? Адже заради тебе я ризикую своїм життям, — але м'ясник нічого не відповів, перебуваючи десь далеко-далеко в глибинах сновидінь.
Стиснувши зуби, Ерагон удруге відштовхнувся від Хелгрінда, знову вигукнув «Аудр» і став легким, ніби повітря. Цього разу він вирішив скористатися і своєю силою, і силою Слоуна, як би мало її не залишалось у старого м'ясника. Тепер вони спускались униз, ніби два дивні птахи. Тим часом скелясте підніжжя Хелгрінда ставало все ближче й ближче, обіцяючи сховати їх від войовничих вершників.
Ерагон намагався спускатись не прямо, а весь час повертаючи праворуч, щоб обігнути Хелгрінд й уникнути небажаної зустрічі з ворогами.
Проте що нижче вони спускалися, то повільніше доводилося рухатись. Ерагон страшенно втомився, і йому ставало все важче й важче відновлювати сили під час невеличких зупинок. Невдовзі він так виснажився, що не міг навіть нормально підняти палець, і це його неабияк дратувало. Але найгірше було те, що юнака почала долати дрімота. Вона вабила його у свої теплі обійми й послаблювала всі думки та відчуття, аж доки тверде каміння не стало видаватися його м'язам щонайм'якшою подушкою.
Урешті-решт, приземлившись на розпечену сонцем землю, Ерагон був такий слабкий, що не втримався на ногах, полетів шкереберть і навіть не думав зводитись, розглядаючи перед собою дивні плями цитринового кольору, які здіймалися в повітря прямісінько з-за каміння, що лежало за пару дюймів від його носа. Слоун так і продовжував висіти в нього на плечі, ніби в'язка залізних болванок. Повітря із шипінням виходило з Ерагонових легень, і здавалося, що повертатись назад воно аж ніяк не збиралося. Погляд юнака затуманився, ніби сонце сховалось за хмару, а удари серця нагадували слабке тріпотіння, що повторювалось із неймовірно довгими інтервалами. Ерагон не міг опанувати своїх думок, проте підсвідомо розумів, що перебуває на межі життя та смерті. І це зовсім не лякало його, а навпаки, — заспокоювало, бо все його тіло було в полоні втоми, а смерть звільнила б його від виснаженої шкаралущі плоті й навіки б дала відпочинок.
Невдовзі з-за його голови вилетів джміль, завбільшки з палець. Він трішки покружляв юнакові над вухом, а потім загув над камінням, торкаючись цитринових плям, що були такими жовтими, ніби розквітлі польові зірочки. Його волохате тільце виблискувало в променях вранішнього сонця, й Ерагон чітко бачив кожну його волосинку. Від порухів джмелиних крил повітря тремтіло, наче барабанний дріб, а всі лапки джмеля були притрушені пилком.
Джміль був такий енергійний, такий жвавий і такий красивий, що, дивлячись на нього, юнак зрозумів, як йому страшенно хочеться жити. Жити в тому світі, в якому існували такі прекрасні створіння, як ось цей джміль.
Зробивши неймовірне зусилля, Ерагон сяк-так випростав руку й ухопився за гілку найближчого куща. Ніби п'явка або кліщ, він витягнув із нього всі життєві соки, залишивши його скаліченим і почорнілим. Нова енергія, пройшовши по всьому тілу, зробила його думки яснішими. Тепер юнака опанував страх: він знову хотів жити й чітко розумів, яким близьким кілька хвилин тому був до смерті.
Пролізши кілька метрів уперед, Ерагон ухопився за інший кущ і так само забрав у нього життєву силу. Так тривало доти, доки він не відновив усю свою енергію. Після цього юнак звівся й озирнувся назад на смугу чорних кущів, яка тяглася за ним. У роті йому зробилося гірко-гірко, коли він побачив і подумав про те, що накоїв. Адже Ерагон був таким необережним із магією, і якби він зараз загинув, то вардени напевно б програли без нього війну. «Бром добряче б нам'яв мені вуха, якби дізнався, в яку халепу я вскочив», — подумав юнак.
Повернувшись до Слоуна, юнак підняв його кістляве тіло й кинувся бігти на схід від Хелгрінда. За десять хвилин потому він на мить зупинився, щоб перевірити, чи його часом не переслідують. Над Хелгріндом здіймалася хмара куряви — швидше за все, вершники якраз досягли темної кам'яної вежі.
Юнак задоволено посміхнувся — слуги Галбаторікса були надто далеко, аби хтось із його чарівників міг відчути свідомість Ерагона або Слоуна. «На той час, як вони знайдуть тіла разаків, — подумав він, — я вже встигну подолати лігу, а то й дві, тож навряд чи вони зможуть мене вистежити. До того ж вони шукатимуть дракона й Вершника, а не людину, яка пересувається пішки».
Задоволений з того, що йому не слід боятися несподіваного нападу, Ерагон спокійно покрокував уперед — такий темп не вимагав багато енергії, і він міг іти так навіть цілий день.
Сонце вигравало в небесах золотом і білістю. Юнак ішов, час від часу натрапляючи на невеличкі селища, і в його серці жевріла радість і нова надія.
Нарешті разаки були мертві! Нарешті він помстився й виконав свій обов'язок перед Герроу та Бромом. Нарешті він позбувся страху й злості, з якими щоразу кидався в бій, після того як уперше зустрівся з разаками в Карвахолі. Щоб помститися, йому довелось витратити значно більше сил, ніж він чекав, але тепер справу було зроблено, і юнак не міг натішитись тим, що він, Роран і Сапфіра все ж таки дотримали свого слова.