Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Однак радість перемоги була водночас і солодкою, і гіркою, адже полювання на разаків, це діло честі, було чи не єдиним, що пов'язувало його з Палаючою рівниною. І Ерагонові страх як не хотілося втрачати цей зв'язок, хоч він і викликав у нього не вельми приємні спогади. Більше того, юнак втратив мету — мету, задля якої жив і покинув рідну домівку. Тож усередині нього утворилась якась незрозуміла порожнеча.
Ерагон по-справжньому засмутився, що його жахлива місія завершилась, і це неабияк його лякало. Він дуже довго думав про це й вирішив більше ніколи не повторювати своєї помилки. «Не варто давати війні проти Імперії, Мертага й Галбаторікса аж так багато місця у своєму серці. Адже я можу захопитися, й тоді ця війна стане значно страшнішою, ніж може бути», — думав він. Однак невдовзі похмурі думки обридли юнакові, й він просто радів із того, що помстився й залишився живим та здоровим. Гарний настрій зробив його кроки легшими. І він сподівався, що саме такими вони й будуть усе його подальше життя, адже тепер разаки зникли й він міг бути тим, ким є, тобто Вершником дракона, а не тим, ким вони його зробили.
Юнак весело засміявся й побіг уперед, назустріч обрію. Йому було байдуже, що його може хтось почути, а все навколо здавалося новим, сонячним і сповненим надії.
ПРОЙТИ ШЛЯХ НА САМОТІ
В Ерагона сильно забурчало в животі.
Він лежав на спині, зігнувши ноги в колінах, і цей звук був такий несподіваний, що юнак скочив і схопився за палицю.
По землі шурхотів легенький вітерець, сонце сідало за обрій, і без нього все починало здаватися блакитним та пурпуровим. Усе застигло, окрім травинок, що ледь помітно тріпотіли, та Слоуна, чиї пальці нервово тремтіли, певно, через якісь не зовсім приємні сновидіння. Із початком ночі стало дуже холодно. До того ж Ерагон страшенно зголоднів. І в цьому не було нічого дивного — варто було лиш згадати, скільки сил у нього забрали битва з разаками, чарівні закляття й Слоун, якого йому довелось нести на собі майже цілий день. Якби юнак умів мандрувати в часі, то зараз залюбки опинився б на бенкеті в гномів, який ті влаштували на честь його візиту до Тарнага. Ерагон пригадав аромат смаженого награ, велетенського вепра, і його рот миттю сповнила слина.
Однак у нього не лишилося жодних припасів. Здобути воду він міг досить легко, витягнувши її з-під землі, а от знайти їжу в цій місцині було вкрай складно. Учитель Ерагона, гном Оромис, приділяв доволі багато часу вивченню різних видів клімату й географічних зон, які існували в Алагезії, тому, залишивши табір, юнак упізнавав більшість рослин, що траплялися йому на шляху. Деякі з них були їстівними, проте жодна не була достатньо великою або поживною, щоб послужити вечерею для двох дорослих чоловіків. Ерагон знав, що в місцевих тваринок мали були схованки із зернятками та фруктами, однак він і гадки не мав, де їх шукати. До того ж користі з цього було б зовсім небагато, оскільки одна польова миша могла назбирати не більше двох жменьок харчів.
Тепер у нього залишалося два варіанти, але жоден із них йому не подобався. Він міг забрати енергію в рослин і комах, які жили довкола табору, проте тоді тут лишилась би мертва земля, місце, на якому не вижив би жоден найдрібніший організм. Це дозволило б йому та Слоуну рухатись далі, але їхні шлунки все одно були б порожні. Крім того, він міг вийти на полювання, але після того як Ерагон став розуміти думки тварин, його починало нудити від самої лиш згадки про те, що він їх колись їв.
Однак виходу не було. Він не міг знесиліти, урятувавши життя кролика, а натомість дозволивши Імперії взяти себе в полон. Він довго думав над словами Сапфіри й Рорана, які намагалися втовкмачити йому, що кожне живе створіння виживає тільки тому, що поїдає інших, слабших за себе. «Наш світ жорстокий, — визнав Ерагон, і я не в силах його змінити… Можливо, ельфи й мають рацію, коли не вживають плоті, але мені зараз не до того. І я не збираюсь почуватися винним, скуштувавши чийогось м'яса або повечерявши фореллю».
Ерагон продовжував переконувати себе, але від однієї думки про те, що йому зараз доведеться вбити й засмажити ні в чому не винну істоту, його знову починало нудити. Так він і стовбичив на місці майже півгодини, не наважуючись зробити те, що йому підказував голод.
Проте юнак усе ж таки не витримав. Картаючи себе за те, що змарнував стільки часу, тоді, коли важила кожна мить відпочинку, він став посилати навколо мацальця своєї свідомості й перевіряти землю. Мацальця знайшли двох великих ящірок і колонію гризунів, яка мирно спала в нірці, — вони нагадали Ерагонові щось середнє між щуром, білкою та зайцем.
«Джиєрда», — мовив юнак, і його магічне закляття вбило ящірок та одного гризуна. Вони померли водночас, не відчувши жодного болю, та Ерагон усе одно заскреготів зубами, адже він знищив істот, чиї думки міг відчувати.
Ящірок він дістав руками, відкинувши каміння, під яким вони ховалися, а гризуна витяг із нірки за допомогою магії. Ерагон витягував тільце нагору дуже обережно, щоб не розбудити решту тварин. Адже це було б дуже жорстоко — дати зрозуміти їм, що невидимий хижак може вбити їх у найпотаємнішому місці.
Потому він випатрав свою здобич і закопав шкуру та нутрощі якнайглибше в землю, щоб їх не дістали стерв'ятники. Зібравши кілька тонких плоских камінців, юнак зробив невеличке вогнище, розпалив вогонь і став готувати м'ясо. У нього не було солі, але деякі з місцевих рослин мали дуже приємний запах, тож Ерагон розтер їхні листочки між пальцями й напхав у тушки.
Гризун засмажився швидше, бо був менший за ящірок. Витягши його із саморобної пічки, Ерагон понюхав м'ясо, і його ледь не знудило. Так чи так, голод був настільки сильний, що юнак, продовжуючи слідкувати за вогнем, став повільно-повільно жувати.
Перший ковток був найважчим — шматок застряг йому в горлі й обпік його гарячим жиром. Потім стало трохи легше. Ерагон дуже радів з того, що м'ясо було прісним, бо майже повна відсутність смаку допомогла йому забути про те, що саме він зараз жував.
Упоравшись із гризуном, юнак з'їв шматочок ящірки й задоволено зітхнув. Як би там не було, а ця простенька вечеря здалася Ерагонові дуже смачною. «Можливо… — подумав він, — можливо, колись я знову повернусь до цієї звички… якщо сидітиму за столом Насуади або короля Орина… Адже за їхнім столом відмовлятися від страв — дуже нечемно… І я з'їм кілька шматочків м'яса… проте вже ніколи не їстиму стільки, скільки їв раніше. Головне — вживати його помірно».
Раптом головешки відкинули світло на руки Слоуна, який лежав за кілька ярдів від Ерагона. Його довгі, кістляві пальці з надто великими кісточками були вкриті десятками тонких білих шрамів. Швидше за все, вони були не від катувань разаків, а від того, що він усе своє життя працював з ножем. Нігті м'ясника, такі акуратні в Карвахолі, тепер були пощерблені, порепані й почорнілі від бруду, шкіра вкрилася зморшками, й крізь неї проступали вени, схожі на хробаків, хоча м'язи Слоуна й залишалися твердими та міцними.
Ерагон усівся поруч із м'ясником і схрестив на колінах руки.
— Не можна його відпускати, — буркнув юнак собі під носа.
Адже Слоун вистежить Рорана й Катріну, а це зовсім ні до чого. Окрім того, хоч Ерагон і не збирався вбивати Слоуна, він був свято переконаний у тому, що м'ясник має бути покараний за свої злочини.
Розмірковуючи про це, юнак згадав Бірда. Вони не були добрими друзями, проте Ерагон знав, що той був хорошою, чесною й надійною людиною. Він також добре пам'ятав дружину Бірда — Фельду та їхніх діточок. Ця порядна карвахольська сім'я кілька разів давала притулок Герроу, Роранові й Ерагону на ніч. Смерть Бірда стала для Ерагона справжнім потрясінням, і він гадав, що родина охоронника заслуговує на справедливість навіть у тому разі, якщо вона ніколи про неї не дізнається.