Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
М'ясник не міг їх почути, проте поворухнувся — його руки, якими він охопив стегна, нервово засовалися, а обличчя набуло збентеженого виразу.
Ерагон витріщив очі від здивування, а коли в його голові промайнув здогад, йому аж мороз пішов по шкірі. Тоді він узяв і ще раз прошепотів три слова. Слоун знов заворушився, і Ерагон почув, як він пробелькотів: «…Хтось пройшов по моїй могилі».
Юнак не міг повірити, але тепер не лишалося жодних сумнівів: він зовсім випадково назвав справжнє ім'я м'ясника Слоуна. Це було просто неймовірно, адже знання справжнього імені давало цілковиту владу над людиною. Ельфи, приміром, майже
Ще жодного разу в житті Ерагонові не доводилось дізнаватися чиєсь справжнє ім'я. Юнакові чомусь завжди здавалося, що коли це й станеться, то йому просто його скажуть, і це буде якась дуже близька людина, про яку він піклуватиметься все своє життя. Але справжнє ім'я Слоуна він дізнався сам, дізнався й тепер був геть розгублений, бо зовсім не уявляв, що ж його робити далі. Схоже було на те, що він пізнав Слоуна глибше, ніж той міг пізнати сам себе, адже м'ясник навіть не здогадувався про своє справжнє ім'я.
Такий поворот подій змусив Ерагона задуматись. «Адже я й сам не все про себе знаю, — думав він, — і може статися так, що хтось із моїх ворогів дізнається про мене більше, ніж знаю я сам, і тоді мені вірна смерть. Я неодмінно маю знати своє справжнє ім'я, хоч Оромис і Глаедр уже давно могли б мені його сказати».
Насилу впоравшись із хвилюванням, Ерагон усе ж таки придумав, як йому вчинити з м'ясником, але навіть після цього ще добрі десять хвилин не наважувався зробити те, що задумав, бо не був певен, чи спрацює його затія.
Урешті-решт він закрокував геть від табору, розчиняючись у темряві.
Почувши кроки, Слоун повернув у його бік голову.
— Куди це ти пішов? — схвильовано гукнув він навздогін.
Та Ерагон не відповів.
Юнак ішов і йшов долиною, аж доки не надибав плаский, подекуди вкритий лишайником камінь із заглибиною посередині. Уважно його обстеживши, Вершник прошепотів «Адурна, рейза», й тієї ж миті довкола каменя з'явилося безліч краплинок, що вже за хвильку перетворились на срібні струмочки, які поповзли до заглибини. А щойно вона наповнилась, Ерагон відпустив магічний потік і став чекати, доки водна гладінь не заспокоїться. Коли ж поверхня води зробилась рівнесенькою, ніби дзеркало, сам камінь почав нагадувати кошик із зорями. Тоді юнак вимовив «Драумр копа» й став шепотіти безліч інших слів прадавньої мови, намагаючись переказати закляття, що дозволило б йому не лише побачити, а ще й поспілкуватись із кимось на відстані. Зрештою, у самому заклятті не було нічого складного, адже перш ніж Ерагон і Сапфіра вирушили з Елесмери до Сурди, Оромис навчив Вершника багатьох різних способів, за допомогою яких можна було зазирнути в кристал.
Вода стала зовсім чорною, ніби хтось задмухав зорі, неначе свічки. Та вже за мить на її поверхні з'явилася світла овальна пляма, й Ерагон побачив великий білий намет, освітлений червоним Ерисдару, одним із магічних світильників ельфів.
Ніколи раніше юнакові не вдалося б побачити те обличчя або те місце, яких він іще не бачив, проте ельфійське дзеркало мало магічну силу, що дозволяла передати зображення місцини, в якій перебував співрозмовник. Таким самим чином Ерагонове закляття передавало його власне зображення. Цей магічний пристрій дозволяв спілкуватися з іншими особами, де б ти не перебував, тож він дуже багато важив під час війни.
Незабаром Ерагон побачив у дзеркалі високого ельфа зі сріблястим волоссям і потьмянілою в боях зброєю. Це був лорд Датедр, радник королеви Ісланзаді та друг Арії. Схоже було на те, що Датедр неабияк здивувався, уздрівши в дзеркалі Ерагона, однак намагався не подавати виду. Він нахилив до дзеркала голову, торкнувся двома пальцями правої руки губів і мовив своїм двінким голосом:
— Атра естерні оно тхелдуін, Ерагоне Шуртугале.
Подумки перейшовши на прадавню мову, Ерагон і собі повторив ельфійський жест, а потім відповів:
— Атра ду еваринія оно варда, Датедре-водхр.
Привітавшись таким чином, Датедр заговорив рідною для Ерагона мовою:
— Радий бачити тебе живим-здоровим, Убивце Тіні. Арія Дротнінг розповіла нам про твій похід кілька днів тому, й ми дуже хвилювалися за тебе та за Сапфіру. Сподіваюсь, у вас усе гаразд?
— Так! Але я хотів спитатися в королеви Ісланзаді її мудрої поради.
Котячі очі Датедра звузились так, що від них залишилися тільки дві скісні шпаринки, в яких поблискували люті вогники.
— Я знаю, — сказав він, — що ти б не став звертатися по її пораду, якби це не було дуже важливо, Ерагоне-водрх, але стережися: зігнутий лук може легко тріснути й поранити самого лучника, а може й послати стрілу в політ… Тож якщо тобі так кортить, зачекай хвильку, я покличу королеву.
— Авжеж, почекаю. Дуже вдячний тобі за допомогу, Датедре-водрх.
Коли ельф відійшов від дзеркала, Ерагон невдоволено скривився. Він терпіти не міг зарозумілості ельфів, та ще дужче ненавидів розгадувати загадкові слова, якими вони говорили. «Швидше за все, Датедр попереджав мене про те, що приховувати щось від королеви — це дуже небезпечна забавка, або… про те, що Ісланзаді — це зігнутий лук, який ось-ось трісне? Або він мав на увазі взагалі щось зовсім інше…»
Так чи так, Ерагон тішився вже бодай із тієї думки, що навчився зв'язуватись з ельфами. Адже охоронні закляття ельфів не давали проникнути до Ду Вельденвардена жодній магії, включно з магічними закляттями, за допомогою яких можна було зазирнути до магічного кристала. І доки ельфи залишались у своїх містах, єдиним засобом спілкування з ними були гінці. Проте тепер, коли ельфи рухались уперед і покинули затінок своїх соснових лісів, їхні потужні закляття більше не діяли, тому з ними можна було зв'язатися за допомогою магічного дзеркала.
Минула хвилина, потім ще одна, і юнак почав не на жарт хвилюватися.
— Ну ж бо, давай, — буркнув він і швидко роззирнувся навкруги, аби переконатися, що жодна жива істота не бачить, як він розмовляє зі звичайнісінькою калюжею.
За мить юнак почув щось таке, що віддалено нагадувало звук, з яким рветься тканина, — то Ісланзаді відкинула полог намету й майже підстрибом підбігла до дзеркала. На ній був яскравий корсет, панцир із золотими лусочками, кольчуга, щитки й красивий шолом, прикрашений коштовним камінням, з-під якого вибивалося її хвилясте чорне волосся. Червоний плащ із білою підкладкою спадав з її плечей і нагадував затягнуте грозовими хмарами небо. У лівій руці королева Ісланзаді тримала оголений меч. Її права рука була вільною, і юнакові здалося, ніби Ісланзаді вдягла на неї пурпурову рукавичку, але вже за мить він збагнув, що то кров, яка скрапувала на її пальці та зап'ясток.