Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— Можу й буду!
— Моя пані, якщо ти це зробиш, то я…
— Я знаю, що ти неабияк хвилюєшся за мене, але це моє остаточне рішення. І я нікому не дозволю втручатися! — дівчина бачила, що Джормандер був готовий не послухатись наказу й кинутися її захищати, адже він був вірний їй як ніхто інший.
— Але ж, Насуадо, — мовив король Орин, — це випробування не зовсім те…
— Саме те!
— Тоді, чорт забирай, чому ти не облишиш цю дурну затію? Невже ти втратила глузд?
— Я вже дала слово Фадавару.
У наметі запанувала ще більша напруга. Адже те, що вона дала слово, означало, що вона не може порушити своєї обіцянки, не визнавши себе клятвопорушницею. А всі клятвопорушники були приречені на зневагу й прокльони з боку інших людей. Орин трохи помовчав, проте за мить спитав:
— Яка ціна? Я маю на увазі, якщо ти програєш…
— Якщо я програю, вардени більше не підкорятимуться мені, і їх очолить Фадавар.
Сказавши це, Насуада чекала шквалу обурення від усіх своїх друзів, однак у наметі запанувала мертва тиша, а розгніване обличчя короля Орина стало навіть більш спокійним.
— Ти наражаєш на небезпеку всі наші раси, і я цього не схвалюю, — мовив король, а потім звернувся до Фадавара: — Невже ти не можеш зробити хоч щось розумне й звільнити Насуаду від її обіцянки? Я гарантую тобі щедру винагороду, якщо ти відмовишся від цієї затії.
— Я й так багатий, — відповів Фадавар, — і мені не потрібне твоє олов'яне золото. Нічого, чуєш, нічого, окрім випробування довгих ножів, не може спростувати той наклеп, який Насуада звела на мене й на наші племена.
— Покляніться прямо зараз же, — попрохала Насуада.
Орин міцно вхопився за поли свого одягу й процідив крізь зуби:
— Так, я клянуся бути свідком.
Тієї ж миті чотири воїни Фадавара витягли зі своїх велетенських рукавів маленькі барабани з волохатої шкури козлів. Сівши навпочіпки й затиснувши барабани поміж колін, вони забили в них із такою силою, що їхніх рук майже не стало видно. Ця дика музика заглушила всі звуки навколо, а разом із ними й неспокійні думки, що вирували в голові Насуади. Її серце калатало так, ніби наслідувало скажений ритм дикого барабанного бою.
Тоді найстарший із воїнів Фадавара поліз за пазуху, дістав звідти два довгих, вигнутих ножі й підкинув їх під стелю намету. Насуада, немов заворожена, споглядала, як вони крутилися в повітрі, а коли один із ножів опинився недалечко від неї, різко випростила руку й відчула крижаний холод металу.
Фадавар також упіймав свого ножа й, ухопивши лівий рукав, задер його вище ліктя. Рука воєначальника була велика й м'язиста. І хоча Насуада вважала, що це навряд чи допоможе йому перемогти, вигляд його м'язів усе ж таки збив її з пантелику. Одне-єдине, що не давало дівчині цілком утратити контроль над собою, було пророцтво Елви — дівчинка сказала, що в цьому двобої Насуада обов'язково переможе. Тож вона подумки схопилася за ці слова, так, ніби не знала жодних інших. «Елва сказала, що я маю перемогти, отже я повинна перемогти Фадавара… — повторювала вона про себе. — Я повинна його перемогти!»
Оскільки виклик кинув Фадавар, то перший крок мав зробити саме він. Відтак воєначальник випростав праву руку вперед, тримаючи долоню догори. Потім, приклавши лезо ножа до долоні, він провів ним по ній, після чого пильно глянув на Насуаду.
Дівчина спокійно посміхнулась і так само приклала ножа до своєї долоні. Метал був холодний, наче крига. Суть випробування полягала в тому, що найсильніший мав витримати якнайбільшу кількість порізів, а правила випробування засновувалися на давньому віруванні, згідно з яким, той, хто зможе витримати сильніший біль, буде здатен на все задля свого народу. Бо як інакше можна було завоювати довіру сили-силенної люду? І хоча ритуал випробування довгими ножами більше важив для чорношкірих, Насуада все ж таки сподівалася, що після перемоги над Фадаваром її ще дужче шануватимуть як вардени, так і люди короля Орина.
Дівчина помолилася богині Гокукарі й повільно провела лезом ножа по руці. Гостра сталь легко ковзнула по її шкірі, хоч Насуада й намагалася зробити поріз не надто глибоким. Відчувши раптовий спалах болю, вона була дуже близькою до того, аби відкинути зброю й притиснути скалічену руку до себе, проте залізна воля дівчини дозволила їй залишатись непохитною.
Насуада намагалася не напружуватись, адже тоді біль би став іще нестерпніший. А коли ніж повільно розтинав Насуаді долоню, з її обличчя не сходила посмішка. За кілька секунд усе скінчилося, але цих кількох секунд було досить для того, щоб сто разів відмовитись від випробування. Проте Насуада була не така. Опустивши ніж, дівчина помітила, що люди Фадавара ще й досі б'ють у барабани, але вона не чула нічого, крім биття свого власного серця.
Тоді Фадавар зробив іще один поріз. Коли він розтинав свою шкіру, вени на його шиї випнулись так, що здавалося, ось-ось мали луснути від надміру крові.
Після Фадавара знову настала черга Насуади, проте знання того, що на неї чекає, зробило її страх іще сильнішим. Інстинкт самозбереження, сила, яка стільки разів ставала їй у пригоді, вимагав припинити це криваве божевілля, але дівчина намагалась його не слухати й думала тільки про дві речі, яким присвятила все своє життя: як їй захистити варденів і як поставити на коліна Галбаторікса.
Перед її внутрішнім зором промайнули Джормандер, Ерагон, народ Вардена, і вона ледь чутно прошепотіла: «Задля них! Я роблю це задля них. Я народилась, щоб служити, і саме це і є моя служба».
І вона зробила ще один поріз.
За мить Фадавар утретє скалічив власну руку, однак Насуада навіть не думала поступатися.
Далі вони порізали свої руки вчетверте…
І вп'яте…
Після цього Насуаду огорнула цілковита байдужість, вона була страшенно стомлена й відчувала неймовірний холод. Якоїсь миті їй почало здаватися, що переможе не той, хто витримає більше болю, а той, хто не знепритомніє від утрати крові. Цівочки крові, які стікали по Насуадиному зап'ястку, а потім по пальцях, утворили чималу калюжку біля її ніг. Схожа, а може, ще й більша калюжка багряніла довкола черевиків Фадавара.
Смуги глибоких порізів на руці воєначальника нагадали Насуаді кістяк риби, й ця несподівана думка здалася дівчині настільки смішною, що їй довелось прикусити язика, щоб не захихотіти.
Скажено завиваючи, Фадавар порізав собі руку вшосте.
— Спробуй, зроби так само, відьмо! — гаркнув він на неї, заглушаючи гуркіт барабанів і падаючи на одне коліно.
І вона зробила.
Тремтячи всім тілом, Фадавар переклав ножа з правої руки в ліву, бо правила вимагали, щоб на одній руці було не більше шести порізів, інакше можна було скалічити вени й сухожилля, розташовані близько до зап'ястка. Коли Насуада повторила його рух, король Орин не витримав, став між ними й закричав: