Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Останній Сапфірин спогад був про її суперечку з Ерагоном. Дракон намагався його приховати, проте біль, який завдала йому несподівана розлука зі своїм Вершником, був настільки свіжий, що в куточках Насуадиних очей з'явилися сльози, які вона поспішила витерти бинтами, перш ніж хтось устиг їх помітити. І хоча все було як на долоні, дівчина відчувала, що є якась таємниця і що Вершник не міг залишитися на ворожій території тільки через те, що йому кортіло вбити останнього разака та якнайкраще дослідити Хелгрінд.
Насуада поринула в невеселі роздуми. «Може,
— Чорт забирай! — вигукнув король Орин. — Невже Ерагон не міг обрати більш підходящого часу, щоб розгулювати самому по ворожих землях? На біса йому один-однісінький разак, якщо за кілька миль від нас стоїть уся армія Галбаторікса?.. Ми повинні якнайшвидше його повернути.
Анжела захихотіла, бо Орин і сам не відав, що каже. Продовжуючи в'язати шкарпетку за допомогою п'яти кістяних спиць, що вистукували одна об одну із якимось дивним, заворожуючим ритмом, вона мовила:
— І як ви хочете це зробити? Адже Ерагон мандруватиме вдень, а Сапфірі небажано здійматися в небо при світлі сонця, бо її легко можуть помітити й одразу ж доповісти про це Галбаторіксу.
— Це зрозуміло, але ж він — наш Вершник! І ми не можемо сидіти склавши руки, доки він залишається на землях наших ворогів.
— Я теж такої думки, — мовив Нархейм. — Ерагон на ворожій території, і ми маємо зробити все, щоб він повернувся живим і здоровим. Грімстборіт Ротгар прийняв Ерагона до власної родини й клану, а його клан — це мій клан, тож наші обов'язки й наша кров наказують нам витягти Ерагона з халепи.
Арія сіла навпочіпки й стала швидко й вправно перешнуровувати свої боти, часом допомагаючи собі зубами. Упоравшись, вона задумливо глянула на дракона.
— Сапфіро, а де саме був Ерагон, коли ти востаннє торкалася його розуму? — спитала вона.
«Біля входу до Хелгрінда».
— А ти хоч приблизно уявляєш, якою дорогою він хотів повертати назад?
«Тоді він іще й сам цього не знав».
Звівшись на повен зріст, войовнича ельфійка скрушно похитала головою:
— Тоді мені доведеться шукати його скрізь, де тільки буде можна.
Прудко, ніби молодий олень, вона перестрибнула галявину, прошмигнула між кількома наметами й побігла на північ із такою вражаючою легкістю, ніби то була не вона, а сам вітер.
— Аріє, зупинись! — крикнула Насуада, але вона навряд чи її вже чула. Дівчина дивилася ельфійці вслід, і її душа сповнювалася безмежним відчаєм. «Серце нашої армії, — думала вона, — кришиться, ніби старезний камінь».
Тим часом, брязнувши своїми важкими обладунками, до Насуади підскочив Гарцхвог:
— Хочете,
— Ні-ні, не треба. Адже Арію принаймні здалеку можна сплутати з людиною, а от якщо хтось із фермерів побачить вас, то миттю скаже про це солдатам, і вони стануть на вас полювати.
— Я звик, що на мене полюють.
— Я вірю вам, але в самісінькому центрі Імперії, де перебувають сотні людей Галбаторікса, це буде дуже й дуже нерозумно. На жаль, Арії доведеться покластись на власні сили, і я молитимусь, щоб їй якнайшвидше вдалось відшукати Ерагона й живого-здорового повернути до нашого табору, бо без нього ми приречені.
ВТЕЧА Й ВІДХИЛЕННЯ
Ерагонові ноги глухо вистукували об землю. Удари відлунювали спочатку в його п'ятах, потім здіймалися по ногах угору, переходили на хребет, досягали черепа, змушуючи дрібно тремтіти його щелепи й породжуючи нестерпний головний біль, що з кожною милею ставав іще нестерпнішим.
Цей монотонний ритм спочатку неабияк дратував Вершника, а потім він став провалюватися в напівсон, але все ж таки продовжував рухатися. Коли його черевики опускались на землю, він чув, як під ними тріщать тонкі гілочки й ламаються стебла трави, а також бачив хмаринки куряви, що здіймалися над потрісканою землею. Схоже, останній дощ пройшов в Алагезії щонайменше місяць тому. Сухе, розпечене повітря, сонце й вітер відбирали у Вершника кожну краплинку вологи, і скільки б він не пив, його вуста залишалися спраглими.
Хелгрінд був далеко позаду, проте юнак біг повільніше, ніж на те сподівався. Ворожою землею раз у раз сновигали сотні невеличких загонів Галбаторікса, кожен із яких мав свого чарівника, тож Ерагонові нерідко доводилось петляти, аби оминути їх. А те, що вони шукали саме його, не викликало жодних сумнівів. Минулого вечора він навіть помітив Торнака, що летів низько над землею в західному напрямку. Побачивши ворожого дракона, Вершник миттю заблокував свою свідомість і кинувся до першого-ліпшого рівчака, де просидів аж півгодини, доки той не зник за обрієм.
Добре все обміркувавши, Ерагон вирішив мандрувати битими шляхами, адже за минулий тиждень він і так втратив дуже багато сил, аби зараз продиратися крізь зарості ожини, долати пагорби й замулені річки. Юнак розумів, що попереду в нього ще буде безліч подій, які вимагатимуть чимало сил, тож бодай таким чином намагався полегшити собі шлях.
Вийшовши на битий шлях, Вершник біг тільки тоді, коли був цілком переконаний, що його ніхто не може помітити. Коли ж він наближався до селищ, то починав іти повільною, розміреною ходою, вдаючи із себе звичайнісінького мандрівника, адже якби хтось із фермерів помітив на шляху чоловіка, який мчить уперед із такою швидкістю, ніби за ним женеться зграя вовків, то напевно поспішив би розповісти про це солдатам імперії. А такий поворот подій міг стати для Ерагона фатальним.