Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— Може, й так, — озвалася дівчинка, проковтнувши майже половину хлібини. Якусь мить помовчавши, вона знову сказала: — Я збрехала тобі про випробування довгими ножами.
— Як?
— Я бачила, що ти програєш…
— Що?
— І якби я тобі не допомогла, ти б занепала духом іще на сьомому порізі, і зараз на твоєму місці сидів би Фадавар. Я шепотіла тобі «Витримай!», і ти наказувала собі, повторюючи це слово за мною.
Насуаду аж холодом пройняло від її слів. Якщо Елва казала правду, то це означало, що тепер вона в ще більшому боргу перед нею. Але як би там не було, Насуаді страшенно не подобалось,
— Схоже, я знову маю тобі дякувати.
Елва хриплувато, зовсім не по-дитячому, захихотіла й відповіла:
— Бачу, ти не любиш дякувати, але це дрібниці. Можеш не перейматися, адже я ніколи не ображусь на тебе. Ми просто даємо одна одній користь, от і все.
Елвина відповідь збентежила Насуаду, але вже наступної миті вона з полегшенням зітхнула, почувши, як один із гномів, що охороняв її намет, вдарив сокирою об щит й оголосив:
— Знахарка Анжела просить, щоб ви її прийняли, леді Нічні Кроки!
— Нехай заходить, — озвалась Насуада, підвищивши голос.
Анжела, обвішана торбами та кошиками, тут-таки влетіла до намету. Кучеряве волосся знахарки, як завжди, нагадувало грозову хмару, а біля її ніг крутився кіт-перевертень Солембум. Помітивши Елву, він одразу ж задріботів до неї, вигнув спину й став лащитись об її ноги.
Знахарка тим часом поставила торби та кошики на землю й, розправивши плечі, трохи стривоженим голосом мовила:
— Тобі не здається, що останнім часом я тільки те й роблю, що панькаюся з тобою та Ерагоном? І все тому, що ви чомусь ще й досі не збагнули, що варто уникати всіляких небезпек, а тим паче, не пробувати порізати себе на дрібні шматочки. — Потім знахарка швидко підскочила до Насуади, розмотала один із бинтів на її правій руці й, невдоволено цмокнувши губами, продовжила: — Зазвичай цілитель питає у хворого, як той почувається, а пацієнт має прошипіти крізь стиснуті зуби: «О, вже краще»… На що цілитель відповідає: «Це добре, дуже добре. Більше посміхайтеся, і тоді ви швидше одужаєте!»
— Краще скажи мені, чи я взагалі одужаю? — поцікавилась Насуада.
— Ти б одужала дуже швидко, якби я могла скористатися магією, щоб загоїти твої рани. Але оскільки я не можу цього зробити, то зараз мені важко сказати щось напевне. Тобі доведеться якийсь час потерпіти, і було б дуже добре, якби в жодну з твоїх ран не потрапила інфекція. — На мить знахарка відірвалась від роботи, пильно глянула Насуаді в очі й спитала: — Ти хоч розумієш, що в тебе залишаться шрами?
— Залишаться, то й залишаться.
— А й справді, нехай собі залишаються, — спробувала покепкувати з неї Анжела, проте Насуада глухо застогнала й аж зіщулилась, коли та почала зашивати першу з її ран.
Упоравшись, знахарка змастила всі рани товстим шаром мазі, виготовленої з трав. Краєм ока вона спостерігала за тим, як Солембум стрибнув на стіл і всівся поруч із Елвою, а потім, сподіваючись, що ніхто того не помітить, потягнувся своєю великою волохатою лапою до тарілки Елви й швиденько поцупив звідти окрайчик хліба. За мить від нього вже не лишилось жодної крихти. Ласо облизуючись, Солембум насторожено водив китичками вух, дослухаючись до брязкоту обладунків Нічних Яструбів, які походжали довкола намету.
— Барзул, — буркнула Анжела. — Тільки чоловікам могло спасти на думку різати
Насуада, незважаючи на нестерпний біль, усе ж таки посміхнулась.
— Що правда, то правда! — мовила вона.
Щойно Анжела закінчила накладати останню пов'язку на зап'ясток Насуади, як гном, що стояв на вході до намету, голосно вигукнув: «Стій!» Потім пролунав брязкіт металу, й Насуада зрозуміла, що її вірні охоронці схрестили мечі, заступивши дорогу невідомому прибульцю до її намету.
Не гаючи ані хвильки на роздуми, дівчина миттю вийняла з піхов, вшитих у свій корсет, чотиридюймового ножа. Тримати його металеве руків'я було дуже важко, адже пальці Насуади стали зовсім неслухняні. Здавалось, що руки не відчувають нічого, окрім гострих пекучих смуг, що врізались у її шкіру.
Анжела й собі невідомо звідки вихопила кинджал і заступила собою Насуаду, прошепотівши якийсь рядок прадавньою мовою. Солембум тим часом зашипів і стрибнув до своєї хазяйки — його шерсть настовбурчилась, через що гігантський кіт здавався ще більшим, аніж був насправді.
І тільки Елва продовжувала безтурботно жувати собі хліб. Здавалося, що до цього переполоху їй не було жодного діла. Вона відламувала невеличкий шматочок, уважно його вивчала, тримаючи двома пальцями, ніби якусь небачену досі комаху, потім умочала хліб у кубок з вином і починала швиденько його їсти.
— Моя пані, — долинув знадвору чоловічий голос. — 3 північного сходу наближаються Ерагон і Сапфіра!
Почувши добру звістку, Насуада сховала ножа, підвелась із силою зі стільця й сказала Анжелі:
— Допоможи-но мені вдягнутись.
Знахарка тут-таки схопила Насуадину сукню, швиденько натягла її дівчині на ноги, а потім дуже обережно просунула її руки в рукави. Переконавшись, що все гаразд, Анжела й Елва хутко затягли шнурівки на її спині, й незабаром Насуада була готова до прийому.
Зиркнувши на свої руки, дівчина побачила, що її забинтовані рани прикриті рукавами сукні.
— Я маю ховати чи показувати свої рани? — поцікавилась вона.
— Та як тобі сказати, — відповіла Анжела. — З одного боку, твій народ та інші раси ще дужче стануть тебе поважати, а з другого — твої вороги, побачивши їх, знатимуть, що ти слабка й вразлива… Одним словом, це риторичне питання… Це нагадує мені ситуацію з чоловіком, який утратив великого пальця… Хтось може сказати про нього — «Він каліка», а хтось — «Він славний воїн, бо втратив тільки палець, тимчасом як міг утратити цілу руку!»
— Твої порівняння якісь дуже дивні.
— Дякую.
— Випробування довгими ножами — це змагання сили, — раптом озвалась Елва. — І вардени, і сурданці добре це знають. Ти пишаєшся своєю силою, Насуадо?
— Відріжте рукава, — тут-таки наказала Насуада, проте, побачивши, що Анжела й Елва вагаються, додала: — Швидше! Від самісіньких ліктів. І не хвилюйтесь, сукню мені перешиють.
Кількома вправними рухами Анжела миттю відчикрижила рукава й кинула їх на стіл.
— Елво, — мовила Насуада, гордо підвівши голову, — коли відчуватимеш, що я можу знепритомніти, будь ласка, скажи Анжелі, щоб вона мене підхопила. То що, почнімо? — І з цими словами вони всі залишили намет. Насуада крокувала попереду, за нею йшли Елва й Анжела, а Солембум ступав своїми м'якими лапами трохи віддалік.