Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Арія кивнула, продовжуючи вимальовувати на землі магічні руни.
— Усе можна виправити за допомогою певних заклять, але це дуже довгий і дуже складний процес. Тож якщо ти хочеш стати справжнім майстром, то маєш звикнути до думки, що всього слід досягати самотужки. І те, що Галбаторікс зробив із Торнаком за допомогою магії, може зіграти з ним злий жарт, адже тепер він має тіло дорослого дракона, проте в душі все ще залишається дитиною.
— А ти часом не знаєш, — погладжуючи мозолі на кісточках кулака, спитав Вершник, — чому Мертаг такий сильний… значно сильніший за мене?
— Якби я це знала, то для мене б не було загадкою й те, як Галбаторікс став таким могутнім. Але мені це невідомо.
«А от Оромисові відомо, — подумав Ерагон. — Принаймні ельф натякав на це, проте в нього ще не було нагоди поділитися таємницею зі мною і Сапфірою. Щойно ми повернемося до Ду Вельденвардена, слід неодмінно поговорити про це зі старшим Вершником. Він обов'язково має все нам розповісти! Адже саме через те, що ми не знаємо його таємниці, Мертаг переміг нас, і ми могли легко стати в'язнями Галбаторікса». Ерагон хотів був розповісти про це Арії, та вчасно прикусив язика, розуміючи, що якби в тому була потреба, ельф і сам би давно вже все їй розповів.
Ельфійка тим часом закінчила писати, й Вершник, схилившись до землі, прочитав одне-єдине речення: «Пливучи океаном часу, самотній Бог мандрує від одного узбережжя до іншого під проводом небесних зірок».
— Що це означає?
— Якби ж то я знала, — відповіла Арія й витерла рядки одним помахом руки.
— А чому так сталося, — спитав Вершник, промовляючи слова дуже повільно, немовби намагаючись дати лад власним думкам, — що ніхто не називає драконів клятвопорушників на ймення? Ми кажемо «дракон Морзана» або «дракон Кіаланді», але ми ніколи не називаємо імен цих драконів. Адже вони були не менш поважними за своїх Вершників, а я, здається, жодного разу не бачив їхніх імен навіть у тих манускриптах, що їх давав мені Оромис… Хоч вони мусили там бути, і я більш ніж упевнений, що були, проте не залишили в моїй пам'яті жодних слідів.
Арія хотіла була щось відповісти, але Ерагон необачно її урвав, не давши вимовити жодного слова:
— Я вперше радий, що Сапфіри зараз немає поруч із нами. Мені дуже ніяково, що я не помічав цього раніше. Навіть ти, Аріє, і Оромис, і кожен ельф, із яким я мав справу, не називали їх на ймення, так, ніби вони якісь тупі тварини, що не заслуговують на таку високу честь. Невже ви робите це навмисно, через те, що вони ваші вороги?
— А хіба про це не йшлося в жодному з твоїх уроків? — щиро здивувалась Арія.
— Можливо, Глаедр щось таке й казав про це Сапфірі, — мовив він, — але я не певен, бо в той час був у полоні Танку Змії та Журавля, тож не дуже пам'ятаю, що саме робила Сапфіра. Мені взагалі дуже важко було почути те, про що Сапфіра говорила з Глаедром, адже під час їхнього навчання мене весь час відволікав Оромис, намагаючись розтовкмачити мені все нові й нові премудрості військової справи та магії. А крім того, збагнути Глаедра було не завжди легко, адже він говорив не словами, а спілкувався із Сапфірою за допомогою образів і відчуттів…
— То ти взагалі не пригадуєш нічого з того, про що він розповідав?
Ерагон якусь мить вагався:
— Пригадую тільки те, що йшлося про ім'я, яке насправді не є іменем, але не більше.
— Те, про що він говорив, — сказала Арія, — було Ду Намар Аурбода, Вигнанням Імен.
— Вигнанням Імен?
Торкнувшись травинкою землі, Арія знову почала щось малювати.
— Це була одна з найвизначніших подій, що сталися під час боротьби між Вершниками й клятвопорушниками. Коли дракони зрозуміли, що тринадцятеро з них стали зрадниками й допомагають Галбаторіксу винищувати їхню расу, їхній люті не було меж. Вони зібрали докупи всі свої сили й за допомогою таємної магії позбавили тринадцятьох зрадників імен.
Від цієї новини в Ерагона аж мороз по шкірі пішов.
— Не розумію, як це?
— Хіба я не казала, що магія була таємною? Ми знаємо тільки те, що після того, як закляття почало діяти, ніхто не може назвати тринадцятьох драконів-зрадників на ймення. Ті, хто пам'ятав їхні імена, миттю їх забули, а коли ми намагаємось прочитати ці імена в манускриптах, то геть нічого не розуміємо й найчастіше просто їх не помічаємо. Дракони пощадили тільки Ярнунвоска, першого дракона Галбаторікса, що загинув у битві з ургалами, та Шруйкана, оскільки Галбаторікс і Морзан змусили його служити за допомогою магії.
«Як же це жахливо, втратити власне ім'я, — подумав Ерагон і здригнувся. — Якщо я щось і збагнув у ході навчання, то це лиш те, що ніколи не слід ворогувати з драконами».
— А як же їхні справжні імена? — спитав він уголос. — Вони теж їх стерли?
Арія ствердно кивнула.
— Справжні імена, імена, які вони отримали під час народження, прізвиська, родинні імена, титули. Геть усе… Таким чином усі тринадцять зрадників стали звичайнісінькими тваринами. Більше того, вони не могли сказати: «Мені це подобається», «Мені це не подобається» або ж «У мене зелена луска», — бо сказати так означає назвати себе. Вони навіть не могли назвати себе драконами. Одним словом, закляття знищило все, що робило драконів мислячими істотами, і клятвопорушники нічого не могли з цим удіяти. Їм довелося змиритися з тим, що їхні дракони втратили душі. Не всі витримали таке важке випробування. Ти, певно, чув, що п'ятеро клятвопорушників збожеволіли. — Арія уважно перечитала намальовані руни, потім невдоволено похитала головою, стерла їх і стала малювати ще раз. — І саме через Вигнання Імен люди дуже часто вважають драконів звичайними тваринами, на яких можна перелетіти з одного місця на інше, але не більше.
— Гадаю, вони швидко змінили б свою думку, якби хоч трішки поспілкувались із Сапфірою, — набурмошено сказав Ерагон.
— Навряд чи… — люб'язно посміхнувшись, відповіла Арія й закінчила виводити останній рядок рун, який Вершник тут-таки зміг прочитати: «Ошуканцем є той, хто загадує загадки, той, хто береже рівновагу, той, хто має багато облич, той, хто знаходить життя у смерті та не боїться зла, той, хто проходить крізь двері».
— Чому ти написала саме ці слова?
— Бо довго думала про те, що дуже багато речей насправді є не такими, якими здаються, — сказала ельфійка, стираючи руни із землі й здіймаючи невеличку хмаринку куряви.
— Цікаво, а хтось намагався дізнатись справжнє ім'я Галбаторікса? — спитав Ерагон. — Здається, це єдиний спосіб якнайшвидше закінчити війну. Правду кажучи, я взагалі гадаю, що тільки так ми й зможемо його перемогти.
— Виходить, раніше ти був зі мною нечесним? — спитала Арія, і її очі насторожено зблиснули.
Ерагон знічено посміхнувся:
— Звісно, ні. Це тільки слова, образ.
— Якщо це справді так, то він не дуже вдалий, цей твій образ… — мовила вона.
Ерагон якийсь час не наважувався говорити, проте врешті-решт опанував себе: