Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— Я знаю, що довідатись справжнє ім'я Галбаторікса буде надзвичайно важко, але якби всі ельфи й вардени, які володіють прадавньою мовою, спробували це зробити, то ми неодмінно б упорались.
Суха травинка зависла між її вказівним та великим пальцем, ніби коштовна, оздоблена маленькими часточками сонця, підвіска. Вона здригалася з кожним ударом пульсу в венах ельфійки. Спочатку Арія розірвала її довгий листочок на дві частини, а потім на чотири, й стала заплітати з них міцну шнурівку, тихо промовляючи собі під носа:
— Справжнє ім'я Галбаторікса не є великим секретом. Колись про нього дізналися троє ельфів — один із них був Вершником, а решта двоє — простими чарівниками.
— От бачиш! — вигукнув Ерагон.
Арія натомість не поділяла його захвату. Вона зірвала ще одну травинку, розірвала її листочок на рівні смужки й стала заплітати шнурівку в зворотному напрямку.
— Зрозумій, ми можемо лиш здогадуватись, чи сам Галбаторікс знає своє справжнє ім'я. Особисто я свято переконана, що він його не знає, бо як би там не було, а воно має бути таким жахливим, що коли б він його почув, то навряд би чи вижив.
— По-моєму, це добре, — знизав плечима Ерагон, — адже в справжньому імені Галбаторікса криється таємниця всіх його лихих вчинків, і нам неважко буде його знищити. Ми отримаємо над ним цілковиту владу.
— Можливо, — пальці ельфійки так швидко плели шнурівку, що їх майже не було видно. — У будь-якому разі, Галбаторікс знає, що в нього, як і в усіх істот, є справжнє ім'я і це його слабке місце. Але є один секрет. Перед тим як розпочати війну проти вершників, Галбаторікс вигадав закляття, що вб'є кожного, перш ніж він устигне скористатися його справжнім іменем. А оскільки ми не знаємо, як діє це закляття, то не можемо від нього захиститись. Тепер ти розумієш, чому ми облишили всі спроби? Оромис — один із небагатьох, хто ще й досі продовжує шукати справжнє ім'я Галбаторікса, щоправда, непрямим шляхом. — За мить ельфійка задоволено розтисла свої долоні, й Ерагон побачив на них чудовий кораблик, сплетений із зеленої та білої трави. Він був чотири дюйми завдовжки, проте майже нічим не відрізнявся від справжнього корабля. Не вірячи власним очам, Вершник здивовано розглядав лавки для гребців, крихітні перила вздовж палуби й малесенькі ілюмінатори, завбільшки з малинове зернятко. Вигнутий ніс корабля нагадував своїми обрисами дракона.
— Яке диво, — у захваті прошепотів він.
Арія тим часом нахилилась уперед і прошепотіла: «Флауга». Потому вона легенько дмухнула на корабель, той здійнявся в повітря, описав декілька кіл довкола вогнища і далі, набираючи швидкість, полинув у глибини нічного неба.
— Як довго він літатиме?
— Завжди, — сказала Арія. — Щоб триматися в повітрі, він бере енергію в рослин.
Захвату Ерагона не було меж, але він раптом подумав, що це якось сумно — мандрувати крізь вічність неба, будучи завжди самому й лише зрідка перетинаючись із перелітними птахами.
— Уяви собі, які історії розповідатимуть про нього люди, коли пройде багато років!
Арія схрестила свої довгі пальці, так, ніби боялася, що ті почнуть іще щось майструвати без її дозволу.
— У світі не так уже й мало чудес. Чим довше живеш, чим довше мандруєш, тим більше бачиш.
Ерагон якийсь час дивився на полум'я, а потім геть несподівано спитав:
— Слухай, Аріє, якщо приховувати своє справжнє ім'я аж так важливо, то, може, мені теж слід накласти на нього закляття, щоб Галбаторікс не зміг використати його проти мене?
— Можеш накласти, — сказала ельфійка, — але я гадаю, що в цьому нема особливої потреби. Справжнє ім'я не так уже й легко дізнатись, як тобі може здатися на перший погляд. Галбаторікс дуже мало про тебе знає, щоб визначити твоє справжнє ім'я. Для цього йому потрібно пробратися до твого мозку й вивчити кожну твою думку. Якщо це тебе заспокоїть, то навіть мені навряд чи вдасться це зробити.
— Невже? — не повірив Вершник. Його роздирали цілком протилежні почуття: з одного боку, він був задоволений, а з іншого — засмучений, оскільки виходило так, що якась частина його єства лишалась для Арії загадкою.
Ельфійка глянула на нього й тут-таки відвела очі.
— Справді… А ти можеш дізнатись моє ім'я?
— Ні…
Довкола панувала тиша. Сяйво зірок було блідим і холодним, а рівниною, пригинаючи до землі траву й завиваючи так сумно, ніби втратив своє кохання, пронісся вітер. Від його подуву вогнище яскраво спалахнуло й випустило в небеса цілу хмару іскор. Вершник зіщулився й підтягнув вище комір своєї сорочки. У цьому вітрі було щось таке, що видавалось йому ворожим. Мандрівники сиділи на своєму крихітному острівцеві тепла й світла, а довкола них була холодна порожня темрява.
Коли вітер трохи вщух, Арія набрала в долоні землі й стала засипати багаття. За мить Ерагон приєднався до неї, і невдовзі вогонь погас. Якийсь час Ерагонові очі не могли призвичаїтись до темряви, й він майже геть нічого не бачив, опинившись у світі тіней.
Арія стала підводитись, але несподівано застигла, так і не випроставшись, і стривожено розкинула руки, ніби намагалася втримати рівновагу. Ерагон теж щось відчув — повітря було колюче й гуло, ніби перед гуркотом грому.
— А це ще що таке? — прошепотів він.
— На нас хтось дивиться… Ерагоне, що б там не сталося, не користуйся магією, бо нас миттю вб'ють.
— Хто?
— Тс-с-с…
Вершник помацав землю поруч із собою і знайшов камінь завбільшки з кулак. Потому він підняв його із землі й кілька разів підкинув у повітря, аби визначити його вагу.
За кількадесят метрів від них виникла сяюча хмара з різнокольорових ліхтариків. Вона стала наближатися до табору, пересуваючись у повітрі низько над землею. Коли хмара була вже зовсім недалеко від друзів, Ерагон зміг краще її розгледіти — ліхтарики весь час змінювали свій розмір, то стаючи маленькими, ніби перлина, то збільшуючись до кількох футів у діаметрі. Усі вони переливались різними кольорами веселки. Навколо кожної кульки здіймався ореол невеличких блискавок, що весь час пронизували повітря, мовби намагаючись схопити щось у свої обійми. Хмара рухалася так швидко, що самі кулі годі було полічити, проте Вершникові здалося, ніби їх було близько двох дюжин.
Підлетівши впритул до табору, ліхтарики оточили його й закружляли навколо ельфійки та Вершника так швидко, що в того аж у голові запаморочилось. Невдовзі йому довелося присісти навпочіпки, спершись руками на землю, щоб не втратити рівновагу. Ерагон відчув у роті огидний металевий присмак, а також те, як його волосся почало поволі здійматися догори. З Арією, схоже, відбувалося те саме.
— Чого їм треба? — крикнув Ерагон, але ельфійка не відповіла.
Тим часом одна кулька відокремилась від стіни й зависла перед Арією, якраз на рівні її очей. Вона то зменшувалась, то збільшувалась, ніби живе серце, змінюючи свій колір від шляхетного синього до зелено-смарагдового з відтінками червоного. Одне з мацалець кульки потяглося вперед і схопило пасмо ельфійчиного волосся. Тієї ж миті повітря розітнув різкий звук, пасмо спалахнуло, ніби сонячний промінь, і раптом зникло. А відразу потому вершникові вдарив у носа неприємний сморід паленого волосся.