Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— А ти хвилюєшся, коли вбиваєш?
Зелені очі Арії звузились до ледь помітних щілинок.
— Ані я, ані мій народ не їмо тварин, оскільки вважаємо, що вбивати інших істот тільки задля того, щоб утамувати свій голод, узагалі неприпустимо. І ти ще маєш нахабство питати, чи хвилююсь я, коли вбиваю? Мабуть, ти дуже мало знаєш ельфів, якщо вважаєш нас такими собі холоднокровними вбивцями.
— Ніким я вас не вважаю, — відмахнувся юнак. — Це зовсім не те, що я мав на увазі.
— Тоді говори, що ти хотів сказати, й не ображай моєї раси, якщо не хотів того робити.
Ерагон спробував усе їй пояснити, ретельно добираючи кожне слово.
— Щось подібне я спитав у Рорана, перш ніж ми напали на Хелгрінд. І мені залежить на тому, аби знати, що саме ти відчуваєш, коли береш на душу чиюсь смерть? — говорив Вершник, похмуро поглядаючи на вогонь. — Ти бачиш воїнів, яких убила? Ти бачиш їх, ніби живих, ти відчуваєш на собі їхні погляди?
Арія міцніше охопила коліна й задумливо дивилась на вогняні язички. Один із метеликів, що підлетів до багаття надто близько, обпалив собі крильця й упав у вогонь. «Флауга», — прошепотіла ельфійка, легенько змахнувши рукою, й решта метеликів пурхнули в темряву подалі від вогнища. Потім вона гірко зітхнула й, не відриваючи очей від палаючого гілля, тихо мовила:
— За дев'ять місяців потому, як я стала єдиним послом своєї матері, я поїхала разом з варденами до столиці Сурди, що на той час іще не була новою країною. Невдовзі після того, як ми полишили Беорські гори, наш загін перестріла ватага мандрівних ургалів. Ми вирішили не діставати своїх мечів і продовжити подорож, проте ургали хотіли нас випробувати, щоб завоювати славу й показати всім племенам, які вони вправні воїни. Наш загін на чолі з ватажком варденів Велдоном був чисельнішим за зграю ургалів, тому ми легко їх розбили. Під час цього бою я вперше відібрала життя. Кілька тижнів поспіль я весь час думала про це й урешті-решт збагнула, що коли не перестану себе картати, то неодмінно збожеволію. Багато хто не може витримати цього — страх і розпач затуманюють їхній розум, і на них уже не можна покластися. Тим часом дехто, навпаки, стає черствим, маючи тверду каменюку в грудях замість серця, і втрачає здатність відрізняти хороше від поганого.
— Але як тобі вдалося змиритися із цим?
— Я довго думала, чому саме мені довелося вперше в житті вбити, і зрозуміла, що мала для цього цілком справедливі підстави. А потім я намагалася переконати себе, що наша справа надто важлива, аби я переймалася тим, що забираю в когось життя… А щоразу, коли в моїй уяві зринають обличчя вбитих мною воїнів, я починаю думати про сади Тіальдар Холу.
— Допомагає?
— Можна й так сказати, — відкинувши волосся з обличчя й заправивши його за своє кругле вухо, мовила ельфійка. — Від отрути насилля рятує тільки душевний спокій. Ніде правди діти, ці ліки не так уже й легко знайти, проте вони того варті. — Трохи помовчавши, вона додала: — Часом допомагає також дихання.
— Яке ще дихання?
— Повільне, розмірене дихання, так, ніби ти медитуєш. Це один із найдієвіших засобів, що дає змогу заспокоїтись.
Ерагон вирішив скористатися її порадою і почав старанно вдихати й видихати, слідкуючи за тим, аби дотримуватись ритму й видихати з легень усе повітря. За кілька хвилин каменюка всередині його душі трохи пом'якшала, а обличчя воїнів, яких він убив, не були вже аж такими реальними.
Повітря вкотре сповнилось вовчим виттям, однак тепер воно не здавалося Вершникові настільки моторошним, як спершу.
— Дякую, — з полегшенням сказав він.
Арія легенько кивнула йому у відповідь.
Десь на чверть години запанувала цілковита тиша, аж доки Ерагон не розбив її, видихнувши із себе одне-єдине слово — «ургали».
— Як ти ставишся до того, що Насуада дозволила їм приєднатися до варденів?
Арія підняла гілочку біля своєї ноги й, покрутивши її кінчиками пальців, так пильно на неї глянула, що юнакові на мить здалося, ніби вона шукає відповіді саме в ній, у цій гілочці.
— Це був дуже сміливий крок, і я стала поважати Насуаду ще більше. Вона завжди робить так, щоб варденам велося якомога краще, і байдуже, яку доведеться сплатити ціну.
— Але ж ти сама бачила, скількох варденів обурило те, що вона пристала на пропозицію Нар Гарцхвога й погодилась на їхню підтримку.
— Не переживай, після випробування довгими ножами вардени поважають її ще більше, аніж до того, як вона приєднала до їхнього війська загони ургалів. Насуада діє дуже розумно, коли йдеться про збереження своїх позицій, — відповіла Арія, кинувши гілочку у вогонь. — Я не відчуваю до ургалів ані любові, ані ненависті. На відміну від разаків, вони добрі, просто надто вже люблять воювати. А це суттєва різниця, хоча родинам, чоловіки яких загинули від їхніх мечів, навряд чи це поясниш. Тож ми, ельфи, не проти мати справу з ургалами, хоч дуже часто це не закінчувалось для нас добром.
Ерагон не став розпитувати в ельфійки про ургалів, бо під час навчання Оромис змусив його прочитати безліч манускриптів, у яких ішлося про них. Найкраще юнак пам'ятав трактат «Подорож Гнаевалдрскалд», з якого він дізнався про те, що вся культура ургалів ґрунтувалася на подвигах і битвах. Чоловіки-ургали могли підвищити свій статус тільки тоді, коли нападали на якесь селище, байдуже, було це селище ургалів, людей, ельфів чи гномів, або ж у битвах зі своїми ворогами, безстрашно зазираючи в очі смерті. А коли ургалам приходив час обирати самицю, їхні жінки навіть не дивились на тих, хто переміг менше трьох супротивників. Отож, кожне покоління ургалів не мало іншого вибору, як кидати виклик своїм одноліткам, своїм старшим братам по крові й вештатись країною, шукаючи собі суперників, у бою з якими можна було довести свою мужність. Ця традиція була такою старою й непорушною, що ніхто навіть не намагався її змінити. «Принаймні вони не зраджують свою кров, — зітхнув Ерагон, — тимчасом як багатьом людям доводиться про це тільки мріяти».
— А як вийшло, що Смерк спромігся захопити тебе, Гленвінга і Фаоліна за допомогою ургалів? Хіба в тебе не було охоронних заклять, які мали захищати від фізичних нападів?
— Їхні стріли були зачаровані.
— Отакої, невже ургали теж чарівники?
— Ні… — примруживши очі, зітхнула Арія й скрушно похитала головою. — Це була якась темна магія, винахід Смерка. Він вихвалявся нею, коли я була в Джиліді.
— Не розумію, як тобі вдалося так довго опиратися. Я ж бо бачив, що він з тобою зробив.
— Це… це було нелегко. Я спокійно витримала тортури, яким він мене піддавав, щоб перевірити мою відданість і переконатися, що я справді гідна символу яве. Часом я навіть раділа з того, що витримую його найжорстокіші випробування.
— Але ельфи усе одно відчувають біль. Я схиляюся перед тобою, адже навіть найсильніші чоловіки твоєї раси не змогли б так довго приховувати від нього справжнє місцезнаходження Елесмери.
— Не тільки місцезнаходження Елесмери, — гордо мовила Арія, — але й те, куди я сховала яйце Сапфіри, і свої знання прадавньої мови, що могли неабияк допомогти Галбаторіксу.