Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Паолини Кристофер

Але радіти довелося недовго. За якусь мить у курній запоні залунали крики: «Стояти!», «Тпру!», «Спинися тут!», «Спинися там!» — і п'ятнадцять вершників хутко оточили Ерагона й Арію. Перш ніж солдати встигли закінчити свої маневри, курява трохи вляглася, й Ерагон швидко присів до землі за великою каменюкою, а потім так само швидко підвівся.

— Не рипайся! — прошипіла крізь зуби Арія.

Чекаючи, доки солдати почнуть із ними розмову, Ерагон намагався заспокоїти своє шалене серцебиття й, зібравши докупи всі сили, згадував історію, що її вони придумали з Арією на той випадок, якщо раптом доведеться пояснювати, чого це вони опинилися так близько від кордонів Сурди.

Найбільше Ерагона непокоїло те, що незважаючи на впевненість у своїх силах, на тривале навчання, на безліч перемог у битвах й на

добрі півдюжини охоронних заклять, у нього з'явилось болюче відчуття того, що годі уникнути ран і смерті. Від одних тільки думок про це юнакові судомило живіт, а в усьому тілі з'являлася якась дивна слабкість. «Ох, тільки не це!» — промайнуло йому в голові. Йому страшенно кортіло щось розбити, неначе це могло зменшити тиск, що розпирав його зсередини, проте таке бажання тільки посилило його розпач, бо він не наважувався поворухнутись. Єдине, що його заспокоювало, — присутність Арії, і він би краще погодився відрубати собі руку, ніж дав би їй привід вважати себе боягузом. Арія вселяла в нього впевненість і, незважаючи на те, що вона сама була вправним воїном, бажання її захищати.

Той, хто кілька секунд назад віддавав накази, вигукнув:

— Ану покажіть свої обличчя.

Ерагон підвів голову й побачив чоловіка — він сидів на коні, міцно стискаючи повіддя руками, на яких були вдягнені рукавиці. Його кумедні кучеряві вуса, спускаючись від горішньої губи до кутиків рота, звисали донизу ще на добрі дев'ять дюймів, неприродньо контрастуючи з абсолютно рівним волоссям, що спадало йому на плечі.

Вуса воїна були темного, ніби напівзогниле листя, кольору. Швидше за все, він ніколи не мастив їх бджолиним воском, тож попри всю свою довжину, вони виглядали зовсім жалюгідно, й Ерагонові весь час здавалось, що вони ось-ось можуть відпасти.

Решта солдатів спрямували на Ерагона та Арію свої списи. Їхні мундири були вкриті таким шаром пилюки, що годі було розгледіти вишиті на них язики полум'я.

— Ось так, — задоволено мовив чоловік, і його вуса захиталися, ніби чаші вагів. — Хто ви й куди йдете? І які маєте справи на землях короля? — Проте вже за мить він махнув рукою. — Хоча ні, можете не відповідати. Мені байдуже, що ви скажете. Світ котиться під три чорти, а ми марнуємо час, допитуючи селян. Ха! Ви — паразити, що сновигають із місця на місце й зжирають усю їжу, розмножуючись із шаленою швидкістю. У маєтку моєї родини поблизу Урубейна ми б запороли вашого брата до смерті, якби дізнались, що він вештається там без дозволу. А якби ми довідались, що ви поцупили щось у свого хазяїна, то ви й оком не встигли б зморгнути, як уже б теліпалися на стовпі. І що б ви мені зараз не сказали — усе буде брехня. Бо завжди так… Що у вас у торбах, га? Їжа й ковдра? А може, ще й парочка золотих підсвічників, га? Столове срібло? Секретні листи для варденів? Чого мовчите? Чи язики поковтали? Що ж, зараз ми швидко з'ясуємо, в чому тут річ. Лангварде, а чому б тобі не поглянути, що там за скарби в їхніх торбах.

Коли один із солдатів штурхнув Ерагона в спину древком списа, той похитнувся й зробив крок уперед. Його зброя була добре замотана в ганчір'я, але воно було надто тонким для того, щоб пом'якшити удар й не спричинити брязкіт металу.

— Ого! — вигукнув чоловік із вусами.

Солдат схопив Ерагона ззаду, розв'язав його торбу й, присвиснувши, витяг кольчугу.

— Погляньте, сер! — крикнув він.

— Зброя! — розплився в задоволеній посмішці вусань. — До того ж непоганої роботи. І це чудово, скажу я вам. Яка несподіванка! Збираєтесь приєднатися до варденів, мої любі, чи не так? Схильні до зради й бунту, гм? — його обличчя враз набуло суворого вигляду. — Чи ти з тих, хто паплюжить чесне ім'я солдата? Якщо так, то ти якийсь дивний найманець, адже в тебе навіть зброї нема. Невже так важко вирізати собі палицю або кийок? Ну, що скажеш? Відповідай!

— Ні, сер.

— Ні, сер? Бачу, ти навіть не додумався до цього. Шкода, що нам доводиться приймати таких недоумків… Ось до чого нас довела ця війна.

— Приймати куди, сер?

— Мовчати, нахабний негіднику! Тобі ніхто не дозволяв патякати! — Чоловік зробив знак рукою, і в Ерагонових очах замерехтіли червоні іскорки, бо солдат, який стояв позад нього, гепнув його по голові. — Хто б ти не був — злодій, зрадник, найманець чи звичайний йолоп,

тебе все одно чекає одна доля. Коли ти присягнеш на вірність, у тебе не буде вибору, ти матимеш підкорятися Галбаторіксу й тим, хто наказуватиме від його імені. Ми — перша у світі армія, де панує бездоганна дисципліна. Ми не правимо теревенів про те, що маємо робити. Тільки накази, чіткі й зрозумілі. Ти приєднаєшся до нас і матимеш нагоду допомогти нам досягнути безхмарного майбутнього, як каже наш король. Щодо твоєї чарівної подружки, то для неї знайдеться тисяча способів, якими вона може прислужитися імперії! А тепер зв'яжіть їх!

І тут Ерагон миттю збагнув, що слід робити. Він різко повернувся й знайшов поглядом суворі очі Арії. Та моргнула йому, Вершник відповів ельфійці тим самим і міцніше стис каменюку. Більшість солдатів, із якими Ерагону доводилось битися на Палаючій рівнині, були захищені від магічних нападів найпростішими закляттями. Швидше за все, цей загін мав такий самий захист.

Вершник був певен, що зможе обійти або знищити будь-яке закляття чарівників Галбаторікса, проте на це знадобилося б значно більше часу, ніж ті кілька секунд, які він мав. Словом, Вершникові було не до магії, тому він широко замахнувся й запустив каменюку у вусаня. Та пробила йому шолом, але перш ніж воїни встигли оговтатися, юнак устиг схопитися за спис чоловіка, який був позаду нього, й скинув того з коня. Коли ворог опинився на землі, Ерагон миттю вразив його в серце, зламавши вістря списа об нагрудну пластинку його обладунків. Потому Вершник хвацько відскочив назад, вивернувшись так, що його тіло було паралельне до землі, й уник сімох списів, що вже за мить стриміли в землі в тому самому місці, де він щойно стояв.

Арія теж не гаяла часу. Коли Ерагон жбурнув каменюку, вона скочила на коня, що стояв поруч, і звалила вершника на землю хвацьким ударом ноги. Той відлетів футів на тридцять, а войовнича ельфійка стала перескакувати з коня на коня, рухаючись напрочуд граційно й красиво й вибиваючи вершників із сідел ударами колін та ліктів.

Приземлившись на землю, Ерагон стрибком став на ноги й опинився один проти чотирьох солдатів, які зараз же почали наступати. Юнак вправно відскочив убік, перехопив руку першого воїна, який намагався дістати його мечем, і вдарив його кулаком у пах. Чоловік смикнувся й упав на землю. Вершникові знадобилось не більше хвилини, щоб упоратися з двома наступними нападниками, тож невдовзі земля під його ногами була вкрита тілами.

Тим часом четвертий солдат замахнувся мечем і опинився так близько від Ерагона, що той не зміг уникнути його нападу. Відчайдушно крутнувшись на місці, юнак ударив нападника кулаком у груди. На превеликий подив самого Вершника, удар вийшов такий сильний, що бідолашний чолов'яга виплюнув зі свого нутра якусь криваву грудку, відлетів майже на десять футів і бездиханно завмер зі зламаними ребрами поруч із рештою своїх переможених товаришів.

Ерагонові теж добряче перепало. Він скорчився від болю, притискаючи до обладунків руку, якою ще мить тому завдав такого хвацького удару. Крізь понівечену шкіру виступали білі хрящі, а з рани жебоніли цівочки крові. «От халепа», — прошипів юнак, збагнувши, що його пальці перестали слухатись і їх негайно слід полікувати магією, інакше з його правиці не буде жодної користі. Остерігаючись іще одного нападу, він роззирнувся довкола й пошукав очима ельфійку.

Коні розбіглися в різні боки, а в живих залишилося тільки троє солдатів. Арія відбивалася від двох із них, а третій тим часом дременув кудись у південному напрямку. Робити було нічого, тож, зібравшись на силах, Ерагон кинувся йому навздогін. Невдовзі відстань між Вершником та його ворогом скоротилася майже вдвічі. Зрозумівши це, бідолаха розпачливо завив і почав благати пощади, обіцяючи, що нікому ніколи в житті не розповість про те, що його бачив, і показуючи свої порожні руки, мовляв, він геть беззбройний. Коли відстань між жертвою та переслідувачем скоротилася до кількох метрів, солдат різко кинувся вбік і став бігати туди-сюди по полю, ніби нажаханий заєць. Окрім того, горопаха жалібно скиглив, примовляючи крізь сльози, що він іще надто молодий, аби помирати, що йому ще належить одружитися й стати батьком і що його рідні дуже сумуватимуть за ним. Потому він став кричати, що це була лише п'ята його місія й що до війська його взяли примусом.