Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Вершник пробирався крізь натовп в оточенні дванадцяти ельфів, які бачили й чули те, чого не міг бачити й чути він, тому юнак міг спокійно вітати доблесне військо варденів, не переймаючись своєю безпекою.
Невдовзі серед сірих наметів стали з'являтися карвахольці, й Ерагон радо тис руки друзям свого дитинства, посміхаючись і від щирого серця регочучи з жартів, що були геть незрозумілими тим, хто народився поза межами Карвахола. Серед карвахольців був і Хорст, який розчулено схопив Вершника у свої міцні ковальські обійми.
— Ласкаво просимо, Ерагоне. Ти молодчина, і ми в боргу перед тобою за те, що ти порішив чудовисько, яке вигнало нас із домівок. Ти й справді живий-здоровий, мій любий друже?
— Разакам довелося б рухатися швидше за світло, щоб зробити мені бодай одну подряпинку! — хвацько відповів Ерагон.
Потому він привітався і з синами Хорста — Альбричем і Бальдором, — далі із шевцем Лорингом та його трьома синами. За мить назустріч йому вийшли Тара і Морн, який мав у Карвахолі таверну, а ще Фіск, Фельда, Каліта, Делвін і Ленна. Вершник розплився в привітній посмішці, проте невдовзі відчув на собі чийсь колючий і злий погляд.
— Дякую тобі, Ерагоне бозна-чий сину, — роздратовано мовила Бірджит і виступила вперед, — дякую тобі за те, що ті потвори зжерли мого чоловіка, а ти їм помстився. Відтепер моє серце назавжди з тобою.
Та перш ніж Вершник устиг бодай щось відповісти жінці, розбурханий натовп відтіснив її від нього.
«Бозна-чий сину? — тяжко зітхнув про себе юнак. — Та ні ж бо, у мене є батько, і його всі ненавидять».
Його сумні думки розвіяв Роран, який нарешті пробився крізь юрбу разом із Катріною.
Брати обнялись.
— Ох і дурницю ж ти втнув, брате, коли залишився там! — скрикнув Роран. — І я б зараз мав дати тобі за це добрячого копняка! Обіцяй, що наступного разу, перш ніж тобі заманеться прогулятись на самоті, ти мене про це попередиш, інакше це може стати твоєю звичкою. Бачив би ти, якою сумною була Сапфіра, коли ми повертались назад.
— Пробач, братику, — поклавши руку на ліве плече Рорана, мовив Ерагон. — Мені дуже шкода, що я не попередив тебе заздалегідь, але ж я й сам до останньої секунди не знав, чи варто мені там залишатися.
— То навіщо ж ти залишився стирчати в тих печерах?
— Бо там було дещо дуже для мене цікаве…
Роран миттю збагнув, що зараз він навряд чи доб'ється від Ерагона якоїсь більш докладної відповіді, його обличчя посуворішало, а Вершник злякався, що той почне наполягати, аби він зараз же все розповів. Натомість Роран сказав:
— Нехай буде так, адже я проста людина й мені годі збагнути, чим керується Вершник дракона, навіть якщо це мій двоюрідний брат. Найважливіше те, що ти допоміг мені врятувати Катріну й повернувся живий та здоровий, — Роран глянув спочатку на Сапфіру, а потім кинув швидкий погляд на Арію, яка стояла за кілька ярдів від Ерагона. — Господи, а де ж моя палиця? Адже я пройшов з нею цілу Алагезію, а тобі було досить кількох днів, щоб її загубити!
— Я віддав її одній людині, якій вона була потрібна значно більше, ніж мені, — відповів Ерагон.
— Та годі тобі засипати Ерагона докорами, — урвала Катріна Рорана і, якусь мить повагавшись, обняла Вершника. — Не переймайся, насправді Роран дуже радий тебе бачити, ти ж знаєш, просто йому важко добрати потрібні слова, щоб передати свої почуття.
На Рорановому обличчі з'явилась якась покірна, овеча посмішка, і він, закохано подивився на свою наречену:
— Вона, як завжди, має рацію.
Ерагон тим часом уважно глянув на Катріну. Її мідне волосся знову набуло свого неповторного блиску, і хоч дівчина ще й досі мала бліде обличчя, загалом виглядала значно краще, ніж після звільнення.
Підійшовши ближче до Вершника, так, щоб ніхто з варденів не міг почути її слів, Катріна прошепотіла йому на вухо:
— Я ніколи не думала, що буду аж так вдячна тобі, Ерагоне. Що ми будемо аж так вдячні. Відтоді, як Сапфіра принесла нас сюди, я дізналась, чим ти ризикував, щоб урятувати мене. Розумієш, якби я провела в Хелгрінді ще бодай тиждень, то напевно вмерла б або збожеволіла, а божевілля — це все одно що смерть. Ти врятував мені життя й зцілив Роранове плече, але найбільше я вдячна тобі за те, що тепер ми знову можемо бути разом!
— Мені здається, що Роран витяг би тебе з Хелгрінда навіть без мене, — відповів на те Ерагон, — Адже в нього срібний язик. Він неодмінно умовив би якогось іншого чарівника допомогти йому, приміром, знахарку Анжелу… Будь-що-будь, він би звільнив тебе.
— Знахарку Анжелу? — пирснув Роран. — Навряд чи те балакуче дівча впоралося б із разаками.
— Ти був би дуже здивований, брате… Одна річ, як вона виглядає, і зовсім інша — те, що вона вміє… — із цими словами Ерагон зробив те, чого ніколи не наважився б зробити, живучи в Паланкарській долині. Він поцілував Катріну й Рорана в чоло й урочисто промовив: — Роране, ти мій брат. А отже, Катріна — моя сестра. Тож якщо у вас будуть якісь неприємності, покличте мене, байдуже, ким ви захочете мене бачити, Ерагоном-фермером чи Ерагоном-Вершником, — я завжди прийду вам на допомогу.
— Ми обіцяємо тобі те саме, — кивнув Роран. — Тож, яке б лихо тебе не спіткало, варто лиш гукнути нас, і ми миттю прийдемо тобі на допомогу.
Вершник вдячно кивнув, проте не став пояснювати, що ті лиха, які можуть його спіткати, навряд чи будуть по зубах простим смертним. Потім він обняв Катріну та Рорана за плечі й прошепотів:
— Живіть довго, майте багато діточок і будьте завжди щасливі.
Посмішка на мить зникла з Катріниного обличчя, та Ерагон не встиг спитати, що сталося, оскільки Сапфіра потягла його до червоного намету Насуади, що був у самісінькому центрі повстанського табору.
Вони були на місці всього за кілька хвилин. Насуада чекала на прибульців перед входом до свого намету, а ліворуч від неї нетерпляче переступав з ноги на ногу король Орин. Уся повстанська шляхта розташувалась по обидва боки намету, відгородившись від натовпу вервечкою охоронців.
Насуада була вбрана в зелену шовкову сукню, що сяяла на сонці, ніби пір'я колібрі, контрастуючи з її гладенькою чорною шкірою. Руки дівчини аж до самісіньких зап'ястків були обмотані білосніжними бинтами. На тлі свого почту, що стовбичив за її спиною, вона сяяла, ніби смарагд серед пожовклого осіннього листя. Випромінювати стільки сяйва й тепла могла хіба що Сапфіра.