Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— Так, вона оберігає мене від тих небезпек, які можуть не помітити Нічні Яструби. А крім того, вона бачить те, що завдає людям болю, а це напрочуд важливо для мене. Адже значно легше допомогти своєму народові, коли знаєш, на чому саме йому залежить.
— Я дуже хвилююсь за Елву, — сумно мовив Ерагон, — а ти б не хотіла, аби я припинив її страждання?
Насуада пильно глянула Ерагонові в очі:
— Ти збираєшся зняти з Елви своє закляття?
— Авжеж, я хотів би спробувати. Пригадуєш, я обіцяв їй, що зроблю це?
— Звісно… — на мить Насуадину увагу відволік гуркіт падаючого стільця, проте вона швидко себе опанувала й продовжила: — Але твоя обіцянка може обернутися для нас смертю… Елва — дуже цінна зброя, оскільки ніхто не має такого дару, як вона. І її допомога куди вагоміша, ніж гори золота. Часом мені здається, що тільки це дитя здатне перемогти Галбаторікса, адже воно може передбачити кожну його атаку. А твої закляття підкажуть їй, як зупинити короля Імперії… Ерагоне, благаю тебе, заради варденів, заради всіх, хто живе в Алагезії, чи не міг би ти вдати, ніби тобі не під силу зцілити Елву?
— Ні, ні, — стояв на своєму юнак. — Я ніколи цього не зроблю, бо це несправедливо. Якщо ми залишимо Елву такою, як вона є, то вона повстане проти нас, а ти ж не хочеш мати іще одного грізного ворога? — Вершник трохи помовчав, а потім, зазираючи прямо в очі Насуади, додав: — До того ж, може статися так, що мені й справді буде не під силу її зцілити. Адже зняти закляття, в якому я припустився помилки, буде неймовірно важко. І ще… Коли твоя ласка, я хотів би дещо тобі порадити…
— Що саме?
— Будь чесною з Елвою. Поясни їй, як багато вона значить для варденів, і спитай, чи хоче вона нести свій тягар заради свободи багатьох людей. Вона може відмовитись, бо має на це право, але тоді ми знатимемо, що на неї не варто покладатися. А якщо вона згодиться, то це буде її власна воля.
Насуада спохмурніла.
— Я говоритиму з нею завтра, — відповіла вона, — і мені б дуже хотілося, аби ти був присутній при нашій розмові. Удвох ми або переконаємо її, або ж ти принаймні спробуєш зняти з неї те закляття. Приходь до мого намету за три години потому, як зійде сонце. — По цих словах дівчина пірнула в темряву, де-не-де поцятковану вогнями факелів.
Коли селяни стали розходитись по своїх наметах, Роран узяв Ерагона під руку й вийшов з ним на вулицю. Вони зупинились біля Сапфіри, там, де їх ніхто не міг почути.
— А ти нічого не приховував, коли розповідав про Хелгрінд? — спитав Роран, тримаючи Ерагонову руку так міцно, ніби в залізних лещатах. Його погляд був суворий і пронизливий. Проте Ерагон його витримав.
— Якщо ти довіряєш мені, Роране, — сказав він, — тоді більше ніколи не питай про Хелгрінд. Тобі навряд чи варто знати те, що я можу розповісти.
Вершник говорив і відчував, як десь глибоко в його нутрі вовтузиться холодне й слизьке відчуття неспокою, адже йому доводилось брехати й приховувати від Рорана й Катріни історію зі Слоуном. Юнак розумів, що він не має права вчинити якось інакше, проте йому було дуже боляче брехати своєму братові. Якоїсь миті його вагання стали настільки сильними, що він ледь-ледь не розповів усю правду, але вчасно прикусив язика, на долю секунди уявивши, які це може мати наслідки.
Обличчя Рорана було дуже схвильоване, але він усе ж таки відпустив братову руку.
— Я довіряю тобі, і саме тому ми є братами, хіба не так?
— Так, але будь обережний, бо надмір довіри може вбити.
— Та ну тебе із твоїми жартами, — зареготав Роран, потерши носа великим пальцем, а потім потягнувся, щоб помасажувати праве плече — він ще й досі не міг позбутися цієї звички, час від часу забуваючи, що Ерагон зцілив страшну рану, якої йому завдав один із разаків. — Але я хотів би ще дещо в тебе спитати.
— Що саме?
— Точніше, не спитати, а… попрохати тебе про одну послугу, — по тих словах на його вустах з'явилась кривенька посмішка, — от уже ніколи не думав, що доведеться прохати про це саме тебе, адже ти молодший за мене й тільки-но став справжнім чоловіком… До того ж, ти мій двоюрідний брат…
— Та годі, кажи вже, досить ходити околяса!
— Гм… Ідеться про вінчання, — тихо мовив Роран і підвів голову. — Ти обвінчаєш нас із Катріною? Мені було б дуже приємно, якби ти на це згодився. Я ще нічого їй не казав, але думаю, їй теж буде вельми приємно, якщо ти поєднаєш наші життя, як чоловіка та дружини.
Вершник був такий ошелешений, що на якийсь час втратив дар мови. Урешті-решт він сяк-так оговтався.
— Я?.. — мовив він одними губами. — Я б з радістю це зробив, але ж… Ти справді цього хочеш? Гадаю, Насуада б теж залюбки погодилась вас обвінчати… Ти міг би також попрохати про це короля Орина, справжнього короля! Він би теж з охотою погодився очолити церемонію й стрибав би від щастя, бо це допомогло б йому здобути мою прихильність.
— Та ні ж бо, ні. Я хочу, щоб це був ти, Ерагоне, — повторив Роран і поплескав його по плечу. — Ти Вершник і єдина рідна для мене душа. А те, що десь там є Мертаг, мене не обходить. І я хочу, щоб наші з Катріною руки поєднав саме ти!
— Ну що ж, — мовив Ерагон, який ще й досі виглядав спантеличено, — я згоден.
Роран обняв його так міцно, що Вершникові аж подих перехопило. А коли двоюрідний брат нарешті випустив його зі своїх міцних обіймів, Ерагон спитав:
— Коли ви збираєтесь вінчатися? Мені дуже важливо знати це саме зараз, бо Насуада має для мене якесь важливе завдання. Я поки що не знаю, яке саме, але швидше за все, мені знадобиться тиждень або навіть два, щоб із ним упоратись. Гадаю, я зможу обвінчати вас за місяць. Як ти на це дивишся?
Роран знизав плечима, кілька разів струснув головою, ніби той бик, що чухає свої роги об кущ ожини, а потім мовив:
— А як ти дивишся на те, щоб зробити це завтра?
— Завтра? Навіщо ж так поспішати? Адже слід добре підготуватись. До того ж людям може не сподобатись такий поспіх.
— Ми не можемо чекати, — сказав Роран, стискаючи й розтискаючи кулаки так, що на його руках повипинались жили. — Якщо ми якнайшвидше не одружимось, тоді старі жінки матимуть значно цікавіші теми для пліток, аніж те, що мені кортить якнайшвидше одружитися… Тепер розумієш?